Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Проте загального збору козацької армії на цей раз не відбулося: чимала частина реєстровиків не підтримала повстанців, навпаки – виступила проти них у складі війська польного гетьмана Миколая Потоцького, якому була доручена каральна операція. Тож кровопролитна битва під Кумейками поблизу Канева, що відбулася 16 грудня 1637 р., стала до певної міри братовбивчою, першою в шеренгу їй подібних, якими так щедро рясніє українське XVII століття. Сили Бута зазнали нищівної поразки й були примушені з великими втратами (за деякими даними – до 5 тис.) відступити на південь, під містечко Боровицю біля Черкас. Там за посередництвом православного шляхтича Адама Киселя між обложеними й Потоцьким розпочалися переговори, внаслідок яких повстанці видали польному гетьману Бута та інших ватажків. Збереження їхнього життя шляхетським словом гарантував Адам Кисіль (ця обіцянка не була виконана). На козацькій раді в таборі під Боровицею 24 грудня козацьким старшим був затверджений переяславський полковник Ілляш Караїмович, a військовим писарем – Богдан Хмельницький, який власним підписом скріпив Боровицький акт капітуляції. Бранці були четвертовані у Варшаві; схопленого дещо пізніше київського сотника Богдана Кизима, який керував 4-тисячним загоном, що діяв на Переяславщині, польний гетьман наказав у Києві в перших днях січня 1638 р. піддати ганебній в очах козаків страті – посадженню на палю.

По Україні прокотилася хвиля терору. Козацькі голови з наказу Потоцького котилися з плах у Переяславі й Ніжині, a за прикладом польного гетьмана, як свідчить Окольський, і пани карали своїх свавільних підданих, одних позбавляли життя, інших – маєтності.

З настанням весни 1638 р. Запоріжжя, куди стікалися розсіяні загони, почало готуватися до нової війни. Спроба здобути в березні Січ скінчилася невдачею. Урядовий комісар, котрий намагався здійснити цю операцію силами реєстровиків, врешті визнав: 3 допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу – як вовком орати. Під керівництвом новообраного гетьмана Яцька Остряниці (Острянина) у другій половині березня запорожці виступили на лівий берег Дніпра, звернувшися з відозвами на цей раз уже не до козаків, a до всього народу, навіть до православних шляхтичів у віддалених закутах Поділля, Волині й Покуття. Повстання блискавично охопило все Лівобережжя, і на цей раз ситуацію вдалося переламати тільки завдяки втручанню надвірного війська князя Яреми Вишневецького. Після кількох більших боїв, a особливо в червні – під містечком Жовнином (при впадінні Сули в Дніпро), де повсталі зазнали значної поразки, Остряниця з найближчою старшиною і кількома сотнями козаків, прорвавши облогу, вийшов на територію Росії.

Проте близько 20 тис. обложених не капітулювали, вибравши на місце Остряниці одного з героїв Павлюкової війни Дмитра Гуню. 10 червня вони спромоглися перейти на лівий берег Сули і окопатися у вигідній позиції в гирлі одного з Дніпрових рукавів – так званої Стариці. Старицький табір, укріплений, як писали очевидці, від води до води, під безперервним обстрілом і атаками витримав 6-тижневу облогу, чекаючи допомоги з Січі. Проте козакам, які везли запаси продовольства й артилерії, пробитися без втрат не вдалося: гармати були відбиті противником, a харчів привезено лише на два дні. Ця невдача зламала енергію обложених. Але й коронне військо було не менш виснажене і втомлене, тож воюючі сторони 3 серпня розпочали переговори. Фінал кампанії був уже майже традиційним: переможене повстанське військо передало польному гетьманові зброю та військові клейноди і присягло на покору. Вперше за всю історію козаччини склали взаємну присягу не мститися одні одним низовики і реєстровці, які у цій війні, як і в Павлюковій, воювали по різних таборах.

Наприкінці листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасної Миронівки) відбулася заключна комісія з козаками. Згідно з Ординацією Війська Запорозького, що була навесні ухвалена сеймом і підписана старшиною, козацтво прийняло нові умови свого буття в Речі Посполитій. Ліквідувалася виборність гетьмана і полковників (їх мали замінити призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти); артилерію і клейноди Військо передавало в руки комісара; підтверджувався 6-тисячний реєстр з поділом на шість полків відповідно до Куруківської угоди. Усі, хто не увійшов до реєстру, переходили до стану посполитих – міщан у прикордонних королівських містах або панських підданих. Відновлений Кодак, осаджений залогою з 700 вояків, перепиняв дорогу на Запоріжжя, a сама Запорозька Січ оголошувалася поза законом. Для дотримання цього пункту на ній мав постійно перебувати загін реєстрових козаків, склад якого періодично оновлювався, щоб реєстровці не встигали спокуситися до свавілля. Так Річ Посполита, як тоді здавалося, розрубала вузол козацької проблеми.

§ 4. Розтятий світ, aбo загальний образ культури України-Русі в переддень Хмельниччини

Стрімкий вітер часу увірвався не лише в соціальний побут, але й в узвичаєний ритм духовного буття. Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об'єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій – традиційній, і нововитвореній – уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування.

Уніатська церква, очолена з 1613 р. освіченим, розумним і дипломатичним митрополитом Йосифом-Веляміном Рутським, відмовившись від силових прийомів, характерних для часів архіпастирства Потія, першою переключила увагу на влаштування власного дому. Найпомітнішою акцією на цьому шляху стала реформа чернецтва, проведена у 1617 р. з ініціативи Рутського. Зокрема, було здійснене структурне об'єднання монастирів, які віднині за зразком католицьких орденів підпорядковувалися одному виборному настоятелю – протоархімандритові. Єдине послушництво і однорідність чернечого уставу, окрім зміцнення дисципліни, відкривало шлях до впровадження обов'язкової філософської і богослівської освіти ченців-новачків (новіціїв). Це відповідало завданням Василіанського ордену (так стало називатися оновлене уніатське чернецтво), націленого, подібно до єзуїтів, не на аскетичне самозаглиблення, a на активну освітньо-місіонерську роботу, тож згадана реформа закладала далекоглядний фундамент для майбутнього піднесення престижу уніатства. Рутський став також ініціатором перших кроків до примирення з православними. Уже з середини 20-x років XVII ст., реально оцінюючи ситуацію, за якої в Україні-Русі функціонувало дві паралельні ієрархії, митрополит розпочав обережні переговори з Йовом Борецьким і Мелетієм Смотрицьким, водночас підтримуючи приязні контакти з луцьким владикою князем Афанасієм Пузиною, a згодом – і з Петром Могилою. I хоча спільний синод православних та уніатів, запланований на 1629 р. у Львові, зібрати не вдалося, сама ідея його проведення свідчила про пошуки діалогу Русі з Руссю. Для поміркованих кіл вихід бачився у створенні спільного патріархату в Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Рима (з таким проектом універсальної унії, зокрема, восени 1635 р. виступив волинський воєвода князь Адам Санґушко, a в 1645 р. – православний митрополит Петро Могила). Однак пасивність (a почасти й відверта протидія) Римської курії, не зацікавленої у створенні альтернативних церковних структур, не сприяла реалізації цих задумів. Безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., a далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони врешті-решт усвідомили розкол Руської церкви як зло, котрого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.

Православна церква після легалізації 1632 р. власної ієрархії вступила в смугу незнаного доти піднесення. Окрім об'єктивної причини – підтримки більшістю руського суспільства, за цим стояв і суб'єктивний чинник – особистість Київського митрополита 1632–1647 рр. Петра Могили. З латиномовної епітафії невідомого автора, складеної на смерть митрополита, добре видно масштаби цієї фігури в очах сучасників:

Цей ось владика в покорі держав за життя всіх русинів…

Петро Могила народився в другій половині 1590-х років в родині молдавських господарів (престол займали почергово його дядько Єремія, 1595–1606, та батько Симеон, 1606–1607). Через чотирьох дочок господаря Єремії, своїх двоюрідних сестер, був посвоячений з найпомітнішими родинами Речі Посполитої, у тому числі руськими княжими: Раїна Могилянка взяла шлюб з князем Михайлом Вишневецьким, a друга, Катерина, була видана за князя Самійла Корецького. Після повернення з освітньої мандрівки, не плекаючи надій повернути втрачений Могилами трон, вступив на службу до польського короля і брав участь у битві з турками 1621 р. під Хотином. Проте військова кар'єра не вабила молдавського аристократа, a тим часом після смерті Захарії Копистенського звільнився один з найпрестижніших у православній ієрархії пост – архімандрита Києво-Печерського монастиря. Тож у 1627 р., ще навіть не прийнявши чернечого постригу, Могила був обраний архімандритом, a в листопаді 1632 р. став першим главою офіційно відновленої Руської православної церкви.

Після десятиліть гнаності і ледве не підпілля на чолі Київської митрополії опинилася людина династичного роду, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Ця обставина не могла не відлунити сплеском ентузіазму, трактуючись як щасливий знак, символ повернення втраченої величі й слави. "През тебе прагнеш Русь направы",[32] – звертаються до Могили, вітаючи його з вступом у сан, типографи Лаврської друкарні в панегірику "Евфонія веселобрмячая". Могила прийшов до митрополичого престолу, за авторською образністю, по ріках сліз… по смутних плачах, але тепер усе позаду. Немов біблійний щит, він стане обороною руських прав, і Русь врешті заживе в спокої, бо Могила усе добре справить, добре направить.

Встановлення миру серед пастви новий митрополит дійсно досяг, a водночас піддав направі і церковне життя, запровадивши ряд нововведень, що внутрішньо зміцнили Руську церкву. Його реформи виразно перегукуються з тими, котрі наприкінці XVI ст. оздоровили латинський церковний світ. Як і там, в їх основу були покладені два основні принципи: зміцнення внутріцерковної дисципліни і формування нового покоління церковнослужителів – більш освічених, енергійних і підготовлених до пастирських обов'язків. Останній меті підпорядковувалися освітні новації, започатковані Києвом, про які ширше йтиметься далі. Що ж стосується суто церковного життя, то одним з найважливіших досягнень стала стандартизація літургії і затвердження у 1646 р. нових обов'язкових літургічних правил, відомих під назвою Требника Могили. Київський Требник,[33] величезний фоліант обсягом близько півтори тисячі сторінок, уперше в історії Руської церкви виданий Лаврською друкарнею в 1646 р., був укладений самим Петром Могилою. Готуючи його, митрополит здійснив масштабну редакційну роботу по відбору пастирських чинів зі слов'янських і грецьких текстів, які він доповнював перекладами з латинського ритуалу, коли відповідного тексту бракувало, a частину склав сам. Одночасно для освітніх потреб ним же був підготовлений перший православний катехізис з тлумаченням основних положень віри, обговорений 1640 р. на синоді в Києві та 1642 р. на соборі в Яссах, a після схвалення чотирма патріархами Грецького обряду видрукуваний 1645 р. в Києві.

Із загальним річищем католицької реформи, яка започаткувала оновлення традиційного християнства після Тридентського собору, перегукуються і заходи, спрямовані на "націоналізацію" православ'я (саме так з кінця XVI ст. "націоналізувалися" польська, чеська та інші церкви Римського обряду). Цій меті служило піднесення культу регіональних реліквій та ікон, почитання власних святих, використання місцевого християнського фольклору тощо. За Могили було проведене в життя цілеспрямоване коло заходів, які наповнювали живим змістом релігійну свідомість християнина-українця, надаючи їй конкретної достовірності завдяки близькості об'єкту поклоніння – святого, ікони, чуда, храму. Так, у Лаврській друкарні у 1635 р. був виданий "Патерикон", твір одного з найближчих соратників Могили Сильвестра Косова з житійними новелами про печерських святих, у 1638 р. – "Тератургема" Афанасія Кальнофойського з описом чуд, пов'язаних з Києво-Печерським монастирем, a в 1643 р. Могила урочисто канонізував усіх Печерських угодників, понад сто мощей яких спочивало в печерах. Цього ж року з'явився друком і текст молебну з поминанням небесних заступників українського народу – святих, в Малой Россіи просіявших.

Під дещо ширшим кутом зору варто оцінити й ініціативу митрополита у проведенні (головним чином за його власний кошт) масштабних реставраційних робіт у Києві, що повернули з темряви підземної, як тоді писали, Десятинну церкву, Софійський собор, Трисвятительську церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Ці споруди, пов'язані з минулим княжої Русі, для людей того часу були не архітектурними пам'ятками, a матеріальним символом ідеї, задля якої будувалися. Відновлення княжих святинь, унаочнюючи безперервність традицій, перетворювалося на потужну ідеологічну акцію (недарма саме в цей час вперше фіксується повір'я, що доки в Святій Софії стоїть Непорушна Стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ).

У цьому контексті несподіваного ракурсу набувають роздуми Петра Могили над постаттю ідеального володаря, засвідчені в кількох написаних ним передмовах і посвятах лаврських видань. Для західноєвропейських мислителів ця проблема була заледве не банальною, коли судити з кількості праць, їй присвячених, однак на українському ґрунті вона прозвучала вперше саме в інтерпретації Могили. I хоча особистий філософський вклад митрополита тут вельми скромний і зводиться до переказування ідеї автократії, тобто верховенства світської влади мудрого правителя над владою церковною, явище це можна вважати досить сиптоматичним. Проте передчасна раптова смерть Могили поставила крапку на його планах, коли б такі справді снувалися.

Оновлення церковного життя проходило під акомпанемент реформаторських новацій у сфері шкільної освіти, на архаїчність якої ще на початку XVII ст. гірко нарікали ранні полемісти, a безкомпромісний Іоан Вишенський, опонуючи їм, викрешував громи й блискавки на латинську злоковарну мудрість, зачерпнуту з граматик, риторик, діалектик і прочих коварств тщеславних, діавола вмістних. Початок реальному компромісу між візантійсько-слов'янською просвітницькою традицією і латинськими науками, як уже оповідалося, був закладений в Острозькій колегії (див. § 1), де вперше до практики кириличної освіти з арсеналу шкільних премудростей Заходу впроваджено сім вільних мистецтв – граматику, поетику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Поєднання греки та церковнослов'янської мови з латиною на тлі супутнього викладання елементів філософії і теології надавало острозькому починанню характер круто реформаторський. У сліди Острозької колегії пішла й найавторитетніша з братських шкіл – Львівська (див. § 2), організована наприкінці 1585 р. як грецкая и руская ведле стародавних обычаєв и порядков, однак уже з 1593 р. переорієнтована на викладання латини й циклу семи вільних мистецтв.

Остріг і Львів зробили першу заявку на прилучення українського шкільництва до загальноєвропейського освітнього контексту, де більш-менш у цей же час остаточно утвердився тип школи, згодом названої істориками гуманістичною. Це термінологічне визначення породжене тим, що латинську мову тут вивчали за методикою ранніх гуманістів, котрі першими ввели до шкільної практики тексти античних авторів як стилістичний еталон наслідування (imitatio antiquorum), паралельно прищеплюючи учням кодекс високих зразків доброчесної поведінки й християнської етики. Загальноприйнятий канон цієї всеєвропейської програми освіченого благочестя (pietas litterata) остаточно кристалізувався наприкінці XVI ст. у протестантських гімназіях та єзуїтських колегіумах. На тлі сказаного переорієнтація руської освіти в бік західних взірців робить предметнішим обурення афонського поборника старовини. З подвійною силою ця дискусія спалахнула в Києві, коли влітку 1631 р. Петро Могила, тоді ще києво-печерський архімандрит, паралельно до існуючої з 1615 р. Братської школи греко-словенського профілю відкрив власне училище при монастирі, вперше в практиці православної освіти відверто взороване на організаційні засади єзуїтських колегій. Дебати нераз набували такої гостроти, що, як писав ректор нової школи Сильвестр Косів, її професори, лягаючи спати, не мали певності, чи вночі ними не начинять шлунки дніпровських осетрів. Але врешті компромісу вдалося досягти. Лаврська і Братська школи об'єднувалися, територіально зостаючись, як і досі, на міщансько-ремісничому Подолі, однак з умовою організації навчання у формі і програмах, передбачених Могилою.

Отак з 1-го вересня 1632 р. розпочав свою замалим не трьохсотлітню історію славетний Києво-Могилянський колегіум, який сучасники називали університетом, або академією, хоча формального королівського привілею на викладання наук академічного рівня – філософії і теології, що офіційно перетворило б школу на учбовий заклад вищого типу, Могила за життя добитися не встиг (вперше це було зроблено в акті Гадяцької унії 1658 р., a далі підтверджено грамотами Петра I у 1694 та 1701 рр.).

Окрім семи вільних мистецтв, у колегіумі практично від часу його створення вивчали філософію і скорочений, a з останньої третини XVII ст. повний курс богослів'я. Розпорядок же учбового дня, структура й послідовність дисциплін та форми їх викладання співпадали з організаційним порядком гуманістичних гімназій академічного типу. Максимально зближеними були і навчальні програми, що спиралися на використання універсальної для всієї Європи навчальної літератури: граматик Альвареса, Доната, Урсина й Ромерія – для вивчення латини, селективних текстів з Верґілія, Ціцерона, Горація та ін. – для читання й тлумачення римських класиків, підручників гуманістичних студій, тобто поетики й риторики.