Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

На терезах військового щастя

На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Її сусіди з заходу – Німеччина й Швеція – лежали спустошені страшною Тридцятилітньою війною 1618–1648 рр. Східний опонент – Московське царство – також іще не вигоївся з ран, завданих Смутою і напруженням Смоленської війни. На півдні не кращі часи переживала доти непереможна Туреччина: яничарські бунти розхитували трон, по країні безчинствували зграї розорених воїнів-селян – тімаріотів, а видатки держави ледве не вдвічі перевищували її прибутки. Тим часом Річ Посполита, широко розкинувши свої володіння від Балтики до Чорного моря і отримавши у першій половині XVII ст. серію блискучих військових перемог над Росією і Туреччиною, виглядала імпозантно. Замирення українського козацтва після воєн 20-30-х років здавалося надійним і остаточним, економіка й торгівля – процвітаючими, а політичне життя суспільства – гармонійним і перспективним. Тріщини, прикриті цим ефектним фасадом, певний час не давали себе знати, однак з початком козацької революції оголилися, як часто буває, усі й відразу. До головних хвороб, що нівечили державний організм, належали, з одного боку, слабкість короля та його адміністрації, а з другого – політична корупція і падіння свідомості публічних обов'язків серед широких кіл шляхти, прикрита гучними тирадами про патріотизм і золоті шляхетські вольності. Одна з характерних вад корумпованого суспільства – купівля урядів і посад за гроші без уваги на особисті здібності кандидата – стала, зокрема, суттєвою причиною легких перемог козаків над коронним військом у перший період козацької революції.

Розквіт золотих шляхетських вольностей ще контрастніше підкреслював соціальну прірву між безправ'ям простолюду і необмеженою владою над ним панів (Славне Польське королівство є небом шляхти, пеклом селян… – пишеться в одній з тогочасних епіграм). У десятиліття золотого спокою 1638–1648 рр. селянська проблема, доти зм'якшена козацьким опором і поступами колонізації Наддніпрянщини, загострилося і в Україні. Різке збільшення вивозу зерна на ґданський ринок з Київщини і Брацлавщини, яке спостерігається саме в цей час, опосередковано засвідчує, що й тут почала запроваджуватися фільваркова система господарювання замість попередніх пільгових воль, приховуючи потенційну загрозу вибуху (пор. розд. IV, § 3).

Ситуацію, що складалася у козацькому світі впродовж десятиліття золотого спокою 1638–1648 рр., влучно передає приповідка, яка ходила між козаками: "Ляхи нас запхали у міх, але не зав'язали". Стоголова козацька гідра, у якої, за висловом Миколая Потоцького, замість відтятої голови негайно виростає друга, лише завмерла в чеканні миті, коли найменший випадок стає іскрою, з якої вибухне полум'я. Роль власне такого випадку судилося зіграти лихій пригоді з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, якому у 1647 р. підстароста Александра Конєцпольського Данило Чаплинський заїхав хутір Суботів. Хмельницький спробував шукати справедливості легально і, маючи доступ до двору, навіть добився аудієнції у Владислава IV, проте, як твердить легенда, отримав від нього відповідь: "Vel non habes frameam stupide?" (Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?).

Як свідчать певні факти, Хмельницький та його однодумці мали намір наприкінці жовтня – в листопаді 1647 р. раптово ударити по ставці урядового козацького комісара Яцека Шемберка в Трахтемирові, щоб захопити артилерію та клейноди Війська Запорозького. Однак ці плани були викриті, а Хмельницький заарештований і переданий під варту чигиринському полковникові Станіславу Кричевському, котрий доводився Богданові кумом. Тим часом до полковника звернулися колеги Хмельницького – чигиринські сотники Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй і Токайчук, прохаючи відпустити в'язня на поруки, аби той зміг поїхати до ставки Шемберка й виправдатися. Кричевський кума з в'язниці випустив, а поручники, зробивши вигляд, що готуються їхати до Трахтемирова, борошна до возів набрали, самі на коней повсідали і з невеликим почтом наприкінці грудня 1647 р. вирушили з Чигирина. Проте шлях їхній проліг, як і можна було сподіватися, не до ставки Шемберка, а на Запоріжжя.

Виїзд групки козаків на Запоріжжя, якому місцева адміністрація не надала серйозного значення як явищу для України буденному, дав перші наслідки вже на початку лютого 1648 р. Зібравши довкола себе запорожців на о-ві Томаківці в 60 км південніше Хортиці, Хмельницький здійснив напад на Січ, розташовану на мисі Микитин Ріг, розбив залогу коронного війська, яка після 1638 р. регулярно там перебувала, і примусив до втечі черкаського реєстрового полковника Станіслава Ґурського. Що ж до козаків-реєстровців, котрі несли там варту, то вони вкотре підтвердили стару приповідку: воювати козаками проти козаків – це все одно, що вовком орати – вони просто перейшли на бік повсталих. Тоді ж Богдана Хмельницького у козацькому колі обрали гетьманом Війська Запорозького.

До кінця квітня, коли новий гетьман вийшов з Запоріжжя назустріч коронному війську, обидві сторони готувалися до сутички. Хмельницький розсилав по Україні універсали з закликом до оборони стародавньої грецької віри від неприятелів-ляхів, а одночасно через довірених осіб закуповував на Волині, в Галичині і навіть у Польщі порох та інші військові припаси. Були розпочаті й інтенсивні дипломатичні зносини з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, внаслідок чого сторони досягли домовленості про взаємну воєнну допомогу. Паралельно точилося листування з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким, завдяки якому Хмельницький добре відомим зі своєї пізнішої тактики маневром відтягував час, потрібний на військові приготування. Посилаючись на кривди й утиски козакам, він просив відновити справедливість – скасувати ординацію 1638 р., вивести з України коронне військо і дозволити морські походи. А коли гордовитий коронний гетьман пригрозив: "Швидше будете на палі, ніж діждетеся вольностей", Хмельницький відповів філософськи: "Буде, пане гетьмане, так, як Бог дасть".

Дочекавшись 3-4-тисячного загону перекопського бея Тугая, наприкінці квітня козацьке військо чисельністю бл. 8 тис. вийшло з Січі. Миколай Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що виступив з Крилова назустріч повсталим. Загальне керівництво цим з'єднанням, яке нараховувало близько 5–6 тис. вояків, мав здійснювати 20-річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновський – лишилися очікувати в таборі між Корсунем і Черкасами на підхід магнатських допоміжних корогов.

29 квітня невеликі відділи Потоцького-молодшого підійшли до верхів'я р. Жовті Води, притоки Інгульця, де вперше зіткнулися з козаками й татарами. Оскільки сили за чисельністю були вочевидь нерівними, Потоцький і Шемберк вирішили, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу. Хмельницький же, лишивши частину війська біля обложених, рушив навперейми реєстровому козацтву, що спускалося униз по Дніпру. Після переговорів реєстровики без жодного пострілу перейшли на бік повсталих і разом з ними рушили під Жовті Води. Наступного дня козаки тих двох полків, що доти знаходились у таборі, теж перебігли до Хмельницького. Усвідомлюючи безвихідність ситуації, Шемберк і Потоцький-молодший погодилися на капітуляцію за умови, що зможуть вийти неушкодженими з облоги. Проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору. Потоцький спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч з 15 на 16 травня в урочищі Княжі Байраки у верхів'ї р. Дніпрової Кам'янки його відділи були оточені й розгромлені.

Відразу після битви козаки швидким маршем рушили на північ, до ставки двох гетьманів, які стояли табором на лівому березі р. Рось поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронного війська зумів зайти Максим Кривоніс, а після нього й татари Тугай-бея. Оточені прийняли рішення йти проривом, однак Хмельницький цієї ж ночі через шпигунів дізнався про суть плану і вислав Кривоноса, аби той, перекопавши дорогу, влаштував пастку в Горіховій Діброві – крутій балці на Богуславському шляху неподалік Корсуня. Тут власне і зчинилася шалена битва, у якій сам Потоцький хоробро рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, а Калиновський був поранений кулею в руку і татарською шаблею – теж у голову. За кілька годин бій скінчився; більшість жовнірів загинула, а хто лишився в живих – був узятий у полон татарами.

Звістка про катастрофу в Горіховій Діброві приголомшила сучасників. Як пишномовно писала одна з тодішніх англійських газет, "Польща в пилу та крові впала під ноги козаків".

За кілька днів перед Корсунською битвою помер король Владислав IV, тож, згідно з законом, владу в державі на час безкоролів'я перебирав глава Польської церкви Гнєзненський архієпископ Мацей Лубенський. Фактично ж вона зосереджувалася в руках канцлера Єжи Оссолінського, тверезо наставленого до козацької проблеми. З його ініціативи вже в червні розпочалися переговори між урядом і повстанцями, доручені лідеру православної шляхти Адамові Киселю. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у спорах за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Під Чолганським Каменем на Волині з кінця червня почали зосереджуватися коронні війська, командування якими на час полону обох гетьманів було доручене трьом реґіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколаю Остророгу і Александру Конєцпольському (Хмельницький згодом саркастично назве їх відповідно Периною – за пухку статуру й зніженість, Латиною – за схильність до вчених занять і Дитиною – за молодість і недосвідченість). Напередодні військових дій тут було зібрано близько 35–40 тис. шляхтичів і жовнірів, серед яких панувала легковажна зверхність в оцінці реальної козацької сили.

У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Польська армія рухалась переобтяжена обозом: кількість возів сягала 100 тис., бо, легковажачи майбутньою сутичкою, шляхта, як писав один з очевидців, вибралася на війну, немов на весілля. Козацькі загони мали чисельну перевагу, обраховуючись у 50–70 тис., а дещо пізніше до них приєдналася і татарська кіннота. Армії зійшлися біля с. Пилявців поблизу Старокостянтинова (нині Пилява Хмельницької обл.), і 23 вересня на невеликій багнистій рівнині обабіч р. Іква, де заздалегідь укріпився Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю і фактично винищити її, водночас зав'язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено. Військова рада, спішно скликана князем Заславським прямо на конях, вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі реґіментарі. А далі, як оповідає один з учасників битви, військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч. На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич козакам. До рук Хмельницького перейшло понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною й безприкладною сторінкою в військовій історії Речі Посполитої, одночасно відкрила козацькій армії дорогу на захід.

Похід на Галичину мав характер демонстрації сили. Головна армія попрямувала до Львова і на початку жовтня вже атакувала його передмістя. Облога тривала три тижні. Врешті після тривалих переговорів Хмельницький задовольнився контрибуцією в сумі понад 200 тис. дукатів, тобто 1,2 млн. золотих, більша частина якої пішла на оплату татарських послуг, і 26 жовтня, видавши універсал про захист міста від неорганізованих козацьких ватаг, рушив далі – на Замостя. За спиною його продовжувала вирувати сліпа селянська війна, породжуючи десятки повстанських загонів і ватаг на Волині, в Галичині й на Покутті, які руйнували шляхетські двори і вбивали шляхтичів, розливаючи по Україні хаос і анархію.

Захоплення Замостя відкривало б повстанцям шлях на Варшаву, тому в столиці почали обговорювати питання про скликання посполитого рушення, тимчасовим воєначальником якого сейм призначив князя Ярему Вишневецького. У вирішальну фазу зайшла й боротьба між прибічниками двох претендентів на досі порожній трон – Яна Казимира і Карла Фердинанда, братів покійного Владислава IV. Втручання Хмельницького, який недвозначно оголосив підтримку кандидатурі Яна Казимира, стало вирішальним (припускають, що на позицію гетьмана вплинули секретні гарантії, які надав йому королевич).

Доки впродовж листопада тривала облога Замостя і велися переговори з городянами про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада ним став Ян Казимир), козацьке військо помалу зменшувалося. Частина повстанців, вдовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому, решта терпіла від втоми й холоду. Розпочалася епідемія дизентерії, а з осіннім бездоріжжям – і голод, посилений ворожістю місцевого польського населення. За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і частина поміркованої старшини висловилась за переговори з новообраним королем. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру: амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з староств, розташованих там само. Після попередніх переговорів з секретарем Яна Казимира Миколаєм Смяровським, що прибув до козацького табору, Хмельницький 23–24 листопада завернув свої полки додому. Такий перебіг подій переконливо засвідчує, що в уяві гетьмана питання, як і давніше, зводилося до розв'язання козацької проблеми в межах Речі Посполитої. Що ж стосується повсталих селянських ватаг, котрі деколи зараховують трохи не до головної рушійної сили козацької революції, то вже на зворотному марші в Україну гетьман розіслав універсали з наказом, аби посполиті під загрозою покарання шанували й віддавали послушенство своїм панам. Анархічний спільник на даний момент козацькому вождю став непотрібним, і його було тверезо й жорстоко відкинуто (як, втім, ще нераз станеться згодом). Характерно, що в цей же час аналогічні універсали видавав і Ян Казимир, наказуючи негайно припинити бунти і повернутися у звичне підданство.

На другий день нового 1649 р. Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними пострілами на замку і тисячними натовпами люду. Церемонією було передбачено в'їзд гетьмана через Золоті ворота, а спудеї Київської академії вітали його в декламаціях як Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом – від Бога даним. Зустрічали ж Хмельницького Єрусалимський патріарх Паїсій і Київський митрополит Сильвестр Косів, посадивши на сани поруч із собою. Кілька днів по тому патріарх у Софійському соборі відпустив гетьману усі сьогочасні й майбутні гріхи, заочно обвінчав з Мотроною (яка перебувала тоді в Чигирині) і під гарматні залпи благословив на війну з ляхами. В розгадці сценарію цієї зустрічі, особливо стосовно проведення козацького гетьмана попід Золотими ворітьми, тобто дорогою володарів старої Русі, лежить, як здається, відповідь на питання – у чиїй голові "козацький автономізм" вперше перетворився на реальний план унезалежнення України. Сам Богдан чи вищі православні ієрархи власне так обставили цей тріумфальний в'їзд? І чи не він став тією невловимою миттю, коли історія на крутому віражі міняє свій стрімкий лет?

Переговори, започатковані під Замостям, продовжилися в лютому 1649 р. у Переяславі. Проте перемирна комісія, що над'їхала з Варшави, вже не побачила перед собою козацького ватажка. Її зустрічав владний, упевнений у своїй силі володар Русі:

Правда є, - говорив він шокованим послам, – що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський… Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну… Українським панам, яких у посольстві була більшість, він радив, щоб ляхів зреклися і з козаками залишилися, бо Лядська земля загине, а Русь пануватиме… Про Київ же висловився так: Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я є паном і воєводою київським; дав мені те Бог… за допомогою моєї шаблі.

З дебатів з комісарами, ретельно занотованих у щоденнику посольства одним з його учасників, бачимо, як "козацький автономізм", котрий ще місяць тому живив думку гетьмана, набув цілком інакших територіально-політичних обрисів. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.