Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян – це привид небезпеки, що зависає над шляхтою українних воєводств уже від початку XVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20–30 роках досить дивний як для державних документів термін – непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то міщан, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушними. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, a в Богуславському – на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. Проілюстроване цими прикладами сусідство сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування – спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.

Воєнізований характер прикордонного життя на Київщині покликав до існування широку "нічийну смугу" між шляхтою і селянським простолюдом, заповнену збройним людом усіх мастей. Наприклад, окрім козаків, зародження яких ми вже простежували, тут жила ще одна своєрідна група вояків, яка склалася ще на зламі давньоруських і литовсько-руських часів. Ідеться про так званих кінних слуг, які заселяли округи довкола великокнязівських замків, ні за способом життя, ні за характером служби не зливаючись з селянами-підданими (див. розд. III, § 2). Кінні слуги були породженням своєрідної оборонної структури Київського князівства XIV–XV ст., яка спиралася на розташовані довкола Києва укріплені пригородки – Житомир, Овруч, Остер, Любеч, Черкаси, Канів, Чорнобиль. Перед кожним з них стояли свої оборонні завдання і свій обшир контрольованої від ворожих нападів території. Це вимагало чималого контингенту рицарства-бояр нижчої категорії, які за право користування землею несли збройну службу по охороні відповідної замкової округи, де лежав боярський наділ (його так і називали – служба). Подібно до західноєвропейських ленів чи феодів, він передавався у спадок тільки по чоловічій лінії і тільки за умови, що наступні покоління власників виконуватимуть ті ж самі збройні послуги на замок, що й їхній предок, перший одержувач служби. Про чисельність цього прошарку може дати уявлення такий приклад: за фрагментом ревізії 1471 р., яка збереглася тільки для південно-західного кута Київської землі, третина чоловічого населення тодішнього Поросся (187 із 479) – це кінні слуги.

Згодом за цими людьми утверджується статус напіврицарів, або, за термінологією тих часів – панцирних бояр (на відміну від правого рицарства – бояр-шляхти). В останній третині XVI ст. острівці панцирних бояр існували ще при всіх замках Київщини, a на XVII ст. як рудимент старовини – лише в Овруцькій, Остерській і Любецькій замкових округах. Вони не знали інших повинностей, окрім служби конем при старості, причому кількість коней, тобто збройних вершників, які мусила виставляти та чи інша боярська родина, строго залежала від розмірів наділу, яким вона володіла. Як люди збройного, тобто шляхетського роду занять, бояри могли купувати землю в справжньої шляхти, набуваючи при цьому і прав особистого шляхетства (наприклад, з таких бояр вийшли предки Івана Мазепи, Павла Тетері тощо). Оскільки ж замкової служби з них ніхто при цьому не знімав, то й називатися вони починали замковими зем'янами, або замковою шляхтою.

Служба конем зближувала бояр з іншим особисто незалежним збройним людом пограниччя – козаками. Цю плутанину, надто складну для не посвячених у тонкощі українного життя, люди з-за меж України розрізняли важко. Ось, наприклад, як характерно у 1624 р. називає бояр-овручан один з вироків Люблінського трибуналу (апеляційного суду): козаки, що звуться боярами Овруцького староства. Втім, люблінські канцеляристи, плутаючись у термінології, вірно передали принципову суть. Для сучасників не було загадки в тому, що професійні вояки з-поміж панцирних бояр та їхньої "ошляхетненої" братії – замкових зем'ян – комплектували старшинський контингент Війська Запорозького, причому нерідко за спадковою традицією тих чи інших родин.

Таким же незвичним, як і бояри, було з погляду внутрішніх регіонів держави тутешнє міщанство. Окрім питомих занять городянина – ремесла й торгівлі, на ньому лежали оборонні функції, тобто по суті – сторожова боярська служба при тих замках, де козаки витіснили бояр, a тим часом місцеві влади не дуже покладалися на такого норовистого підданого, як козацтво. Це добре видно з ревізій Канева, Черкас, Білої Церкви, Переяслава, Корсуня, Богуслава 1615–1636 рр., де зазначено, що єдиним обов'язком міщан є конно оружно ставати на виклик старости для виїзду в Поле, a понад це, як пишуть ревізори, вони не повинні нічого.

Найбільш помітною рисою, котру можна віднести до фундаментальних ознак вживаного в ті часи ємного поняття яко на Україні, була умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком. На прикордонних територіях, що перебували під загрозою спільної небезпеки, замість станового бар'єру на перше місце висувався чинник професійної солідарності збройного люду. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, властивої лише Україні (в тогочасному сенсі поняття). Її можна охарактеризувати як мішану: шляхетську – за незалежною позицією і усвідомленням власної гідності, боярсько-козацьку – за родом занять, виклично-хоробру – за способом життя і усталеними цінностями, врешті, що вельми суттєво – мало розшаровану у майновому відношені. Не підлягає сумніву абсолютна перевага в цьому пограничному соціумі українського чи, принаймні, зукраїнізованого етнічного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфлікті з місцевими владами нової (польської) хвилі, яка опанувала наддніпрянські землі з 20-30-x років XVII ст., стає потенційно присутнім елемент міжнаціонального антагонізму.

Козаччина між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного

Пізніші козацькі літописи люблять оповідати, як король Стефан Баторій (1576–1586) вибрав з-поміж козаків шість тисяч добірного війська, поділив його на шість полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, наставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське пограниччя, a за це надав козакам платню, місто Чигирин під резиденцію і Трахтемирів під шпиталь для старих і покалічених. Баторієва легенда, оформлена ще перед Хмельниччиною, звела докупи серію урядових заходів по впорядкуванню козацької стихії, яка з 40-x років XVI ст. перетворилася на серйозний привід для ускладнення дипломатичних стосунків між Кримським ханатом, Туреччиною та Польською і Русько-Литовською державами. У 1568 р. великий князь і король Жиґимонт Авґуст вперше видав лист, адресований не прикордонній адміністрації, a подданим нашим, козакам тым, котрыє з замков и мест украинных заехавши, на Низу перемешкивают. У листі спершу звично погрожувалося строгими карами за вилазки в татарські улуси, a далі пропонувалося обійняти службу з певним жалуванням при пограничних замках. Козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрема військова одиниця підпорядковувалися гетьманській владі. Їхнім безпосереднім керівником, підзвітним лише королю і коронному гетьману, ставав призначений згори старший і суддя над усіма низовими козаками, a самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею зі скарбниці. Відтак у 1570 р. був сформований перший почот із 300 осіб під командуванням старшого – барського шляхтича Яна Бадовського, вояка з родини, здавна причетної до козацького світу (батько чи брат Яна загинув у нещасливому поході князя Дмитра Вишневецького-Байди в Молдову). Втім, і Язловецький, і Бадовський померли 1575 р., тож створений ними козацький загін проіснував недовго і мало вплинув на припинення самовільних походів на татарську територію.

Черговий крок у спробі впорядкувати пограничну стихію робить новообраний польський король – Стефан Баторій (Іштван Баторі). Цей семиградський князь і загартований у битвах 42-річний воїн був коронований на польський престол у травні 1576 р. після довгого й драматичного суперництва претендентів. Людина крута й рішуча, яка відразу після обрання заявила на сеймі, що є не глиняним і не мальованим (non fictus neque pictus), а справжнім королем, Баторій впродовж 1578 р. провів енергійне укріплення армії. В рамках цих заходів міркувалося і впорядкування козаччини. У вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер складає у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою постанов з низовиками. За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, a безпосереднім начальником (гетьманом,[31] як його називає королівський привілей та інші тогочасні документи) – Ян Оришовський, брацлавський шляхтич з козакуючої прикордонної шляхти. Писарем, тобто скарбником та інтендантом козацького полку ставав уже згаданий угорець Янчі Бегер, a резиденцією – місто Трахтемирів під Каневом зі старим Зарубським монастирем, де мав розміститися козацький шпиталь і подаровані королем військові регалії – малинова корогва, військова печатка, бунчук, булава, бубни й труби.

Згаданий козацький загін під проводом Вишневецького і Оришовського брав активну участь у війні Баторія з Росією. Зокрема, зберігся звіт 1581 р. про видачу платні людям, що ходили на службу Короля Його Милості до Москви – прообраз майбутніх козацьких реєстрів. Оскільки в більшості випадків поряд з іменем зазначалося походження козака, згаданий реєстр відображає етнічний склад тодішнього козацтва. Окрім українців, яких абсолютна більшість, великий відсоток займають люди з Білорусі (у чому, напевне, відбилося те, що театр воєнних дій розміщався саме тут); є незначні домішки поляків, росіян, молдаван, одиничні – німців, сербів, татар, черкесів.

Пізніші набори впродовж останнього двадцятиліття XVI ст. побільшувалися. Наприклад, загін 1583 р. нараховував 600 осіб, a 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. I хоча ці цифри не охоплювали всього люду, що зараховував себе до козацтва чи козакував епізодично, однак реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів. Тож не дивно, що вже в першій відомій козацькій петиції 1582 р. міститься скарга про порушення козацьких вольностей місцевою прикордонною адміністрацією, яка хоче побирати з них дані і податки і пробує встановити свою юрисдикцію через голову старшого. У листі-відповіді Стефан Баторій погодився з протизаконністю цих дій, оскільки низові козаки, a особливо ті, котрі беруть від нас платню, a мешкають у містах, містечках і деінде, підпорядковані тільки власній адміністрації. Уже на початку XVII ст. цей лист використовувався як доказ вольностей, наданих козацтву від короля. Власне так постав легальний козацький імунітет в рамках держави – перша віха на шляху утвердження Війська Запорозького.

Спроби Баторія ввести козаччину в шори дисциплінованої служби виявились малорезультативними. Кінець 70-x і 80-і роки XVI ст., протягом яких самовільні козацькі походи повторювалися один за одним, доводить це досить переконливо. Маршрути походів були звичними: в Молдову, Білгород і Тягиню (Бендери), на степові дороги Лівобережжя, на кримські улуси і навіть морем – на Гезлеве (суч. Євпаторія). У безуспішних репресіях, спрямованих на їхнє погамування, 1583 р. був страчений навіть королівський уповноважений і перший писар Війська Запорозького Янчі Бегер разом з 30 козаками, звинуваченими в нападі на турецькі укріплення на Дністрі та розповсюдженні чуток, що вони зробили це за наказом короля. Колоритним доказом того, наскільки всмоктувала в себе запорозька стихія людей, призначених владами для її притлумлення, може послужити епізод, описаний у сеймовому щоденнику під 1587 р., коли козацький старший Ян Оришовський, з'явившись на сейм з петицією про несплату його реєстровикам жалування, сів під час її читання у сеймовій ізбі по-турецьки.

Цикл партизанських вилазок 80-x років скінчився, як і можна було чекати, зворотним ударом: на 1589 р. припадає один з найбільших за ті часи татарських набігів на Поділля і Галичину, коли татарські чамбули дійшли до Львова, і лише об'єднаними зусиллями шляхти та козаків їх вдалося відбити. Одночасно почав готувати генеральний військовий похід султан Мурад III, погрожуючи вислати в Україну 200 тис. вершників і самому винищити козаччину, якщо вже Річ Посполита, як він заявив, виявилась безрадною щодо власних підданих. Реагуючи на цю загрозу, весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу "Порядок щодо низовиків та України", що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань вивести українних людей з Низу всіх. Козаки передавалися під нагляд коронного гетьмана та призначеного ним старшого, a їхні ротмістри й сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Людей, внесених до реєстру, зобов'язували складати присягу, що вони самовільно не переходитимуть кордонів Речі Посполитої ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами, не перейматимуть купців…, не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старших. Суворо заборонялося записувати до реєстру вигнанців, дезертирів та осіб, засуджених на позбавлення честі. Рівночасно ж усі прикордонні урядники мусили виловлювати й карати на смерть за законами війни тих, що рушають у Поле за здобиччю, особливо через кордони сусідніх держав.

Із цих, загалом продуманих, заходів, як писав сучасник подій і один з перших хроністів козаччини Йоахим Бєльський (до речі, родич Яна Оришовського), не вийшло анічогісінько. З одного боку, влади не спромоглися забезпечити ні обіцяного жалування, ні утримання, a з другого – годі було сподіватися, що нечисленна прикордонна адміністрація дасть раду морю свавільного козацтва (як стали називати усіх, хто опинився поза реєстром і жив з того самого козацького хліба, котрий мала на меті викорінити ухвала 1590 р.). Іскрою, що привела до вибуху загального невдоволення, став конфлікт між одним із козацьких старших – Криштофом Косинським та білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, який силоміць приєднав до маєтків староства пустиню Рокитну, надану Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Наприкінці грудня 1591 р. козацький старший, відновлюючи на власну руку справедливість, штурмом здобув Білу Церкву, захопив зброю та продовольчі запаси і відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Про попереднє життя бунтівного козацького ватажка невідомо практично нічого, окрім того, що він був шляхтичем з Підляшшя і до виходу на Дніпровий Низ, найімовірніше, служив князям Острозьким; серед козацької старшини згадувався з 1586 р. Доки Косинський сидів у Трипіллі, події (мабуть, несподівано і для нього самого), набрали характеру чималої війни. Впродовж усього 1592 р. спалахи козацької непокори фіксуються на Київщині (у Переяславі й Києві козаки, як і в Білій Церкві, оволоділи замками і забрали з них зброю), на Брацлавщині, звідки долинали глухі свідчення про якісь шкоди великії від козацьких наїздів, врешті – на Волині, де ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.

Оскільки в придворних колах історію з Косинським вважали приватною справою Острозьких, в каральну експедицію, зібрану на початку 1593 р., рушили переважно надвірні загони Януша Острозького і тодішнього черкаського старости Олександра Вишневецького. У бою під П'яткою 2 лютого 1593 р. козаки зазнали нищівної поразки (за тогочасними даними, швидше за все перебільшеними, на полі бою полягло від однієї до трьох тисяч козаків; переможці захопили 26 гармат і всі корогви). Відтак повстанці капітулювали. Окрім присяжного листа, який іменем усього війська підписали Косинський та його писар Іван Кречкович, переможений козацький гетьман мусив особисто тричі, схиливши коліно, ударити чолом перед старим князем Костянтином та його синами, що входило до рицарського ритуалу покори васала перед сюзереном.

Як бачимо, перший дебют козацтва в ролі збройної опозиції точився як суто внутрішній конфлікт вищого феодала з непокірним васалом, без втручання сторонніх (державних) сил. Аналогічний характер мало і коротке продовження цієї історії навесні 1593 р. На цей раз об'єктом козацьких претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі в битві під П'яткою. Підступивши у травні під Черкаси, 2-тисячний козацький загін готувався до штурму, але після того, як в одній із сутичок загинув Косинський, козаки відійшли. Влітку напад повторився і на цей раз успішно, бо Вишневецький був змушений піти на поступки. Згідно з укладеною між ним і запорожцями угодою, козаки дістали право вільно виходити на Низ і повертатися, учасникам війни 1591–1593 рр. гарантувалася амністія, a князь мав повернути захоплене майно і коней.

Це фактично перекреслювало грізні пункти сеймової ухвали 1590 р., однак нагальна зовнішньополітична потреба змусила королівську владу пропустити повз увагу чергові українські аномалії. У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593–1606 рр. (так званої П'ятнадцятилітньої) за ініціативою папи Климента VIII та австрійського імператора Рудольфа II Ґабсбурґа обмірковувалися плани антитурецької коаліції. Певна ставка робилася і на козацькі сили, які з кінця XVI ст. привертали все більшу увагу Європи. Ідея антитурецької ліги, відхилена обережними урядовими колами Речі Посполитої, знайшла прихильника серед українських магнатів в особі Януша Острозького. Тож у вересні 1593 р., коли вже розпочалася П'ятнадцятилітня війна, князь Януш через свого білоцерківського підстаросту заохочував козаків на імператорську службу. Ще раніше, навесні 1593 р., з Праги на Запоріжжя таємно приїздив посол імператора Рудольфа II Еріх Лассота, якого через пороги перевезли на Січ, що знаходилася тоді на о-ві Базавлуку (тут він мешкав майже місяць, описавши згодом січовий побут у своєму безцінному для історії української козаччини "Щоденнику").

Восени наступного 1594 р. в Україну прибув спеціальний посол папи хорват Алессандро Комулович. Після невдалих переговорів з Костянтином Острозьким, якого папський уповноважений намовляв взяти участь у війні всупереч нейтральній позиції польського короля, Комулович зустрівся з одним із козацьких ватажків (припускають – Северином Наливайком), вручивши йому 100 золотих флоренів і папський лист. Відомостей про особу Наливайка збереглося небагато. У листі, надісланому до короля на початку 1596 р., він говорить про себе як про вояка-професіонала, котрий з молодих літ за багатьох козацьких гетьманів у багатьох місцях і неприятельських землях промишляв козацьким хлібом. Під час виступу Косинського Наливайко служив сотником надвірної корогви князя Костянтина Острозького, тож брав участь у розгромі запорожців під П'яткою. Це спричинило до тривалої незлагоди між ним і низовиками, хоча, як оповідає у своєму "Щоденнику" Лассота, очевидець події, Наливайко напередодні першого походу в Молдову прислав на Січ свою шаблю на знак покори перед товариством. Не зовсім ясне і походження козацького героя. Традиційно його вважають сином гусятинського ремісника, вихідцем з простолюду. Однак більш імовірно, що це є даниною тогочасній польській традиції, яка збірно називала козаків хлопством і збунтованою черню, хоча насправді абсолютна більшість старшини походила зі шляхти чи напівшляхти-бояр (наприклад, у подіях, про які піде мова, усі козацькі ватажки були шляхтичами, як Микошинський, Лобода, Шаула, Кремпський, Підвисоцький та ін.). Схоже, рід Наливайків-Бирковських належав до бояр-клієнтів дому Острозьких. Характерно, що один із Северинових братів – Дем'ян – був навіть настоятелем соборної замкової церкви в Острозі, активним діячем Острозького вченого гуртка і, можливо, сповідником старого князя Костянтина.

Вперше військо Наливайка згадується у червні 1594 р. поруч з загонами низовиків, які діяли під проводом тодішніх старших Григорія Лободи, Богдана Микошинського та Матвія Шаули. Можливо, Наливайко на власну руку спробував зробити те, чого безуспішно добивалися від запорожців посли антитурецької коаліції – затримати перехід в Угорщину кінноти кримського хана, котрий вирушив на допомогу туркам до театру битв. Однак досягти успіху не вдалося: татари з боями пройшли не через Молдову, як очікувалося, а через Покуття й Галичину, грабуючи й випалюючи все живе на своєму шляху (тож для Русі молдавський похід наливайківців виявився ведмежою послугою). Тим часом Наливайко, поєднавшись з Лободою, під імператорськими корогвами продовжив у Молдові військові дії проти турецького ставленика господаря Арона, посилаючись на листи від Його Імператорської Милості, a також панів воєвод семиградського, мунтянського і волоського (Трансільванія, Волощина та її східна частина – Мунтенія – вступили у П'ятнадцятилітню війну на боці Ґабсбурґів). Опісля Наливайко та його люди нібито за писанням Його Милості християнського Імператора воювали в Угорщині (як свідчив сам Наливайко – не за якісь гроші, a тільки з нашої рицарської охоти). Відтак на осінь 1595 р. і запорожці під проводом реєстрового гетьмана Григорія Лободи, і наливайківці, що повернулися з Угорщини, опинилися без козацького хліба.

Реєстровики знайшли радикальний вихід зі становища, розмістившись на зимові лежі в Поділлі й південній Київщині і збираючи стації (побори на власне утримання) у маєтках місцевої шляхти. Наливайкові та його воякам на ближній волості місця не лишилося. Тож його багатотисячна армія рушила спершу на Волинь, взявши у жовтні 1595 р. чималу контрибуцію з Луцька, a далі – на Білорусь, де здійснила нищівний грабіжницький рейд через Слуцьк, Бобруйськ та Могильов і наприкінці січня 1596 р. знову повернулася на Волинь. У містечку Степані серед володінь Острозьких (нині Сарнівського р-ну Ровенської обл.) козацький гетьман влаштував собі зимову штаб-квартиру. Не виключено, що козацькі наїзди на садиби прибічників церковної унії (пор. у цьому ж розділі § 2), здійснені саме в цей час, відбувалися не без мовчазної згоди старого князя Костянтина. Принаймні, про загони, якими Острозький погрожував уніатам, говорили, що в них ледве не половина Наливайкових козаків.