Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Сприятливими для розвитку міст були й організаційні форми їх існування. Започаткувавшись як ексклюзивна форма життя німецьких колоній у Володимирі, Сяноку і Львові, німецьке (маґдебурзьке) право вже на початку XV ст. поширилось у всіх більших містах Русі й Поділля, перетворившись на загальноприйняту норму міського укладу. Культурним посередником, за допомогою якого воно проникало на Русь із Саксонії, Пруссії та Силезії, стали польські міста. Під впливом польських міських практик виробляється той тип міського устрою, найповніше представлений у Львові, який з часом – уже за львівським взірцем – проникав вглиб українських земель.

Головне, що принесло з собою маґдебурзьке право – це вилучення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації і запровадження виборного самоврядування. Останнє здійснювалося двома виборними органами – радою і лавою, що носили спільну назву магістрат. Рада, яка складалася з райців, очолених бурмистрами, виконувала поліцейсько-адміністративні функції. Щодо лави, то це був судовий орган для розгляду кримінальних справ, де в ролі присяжних виступали виборні городяни – лавники, очолювані війтом. Обсяг незалежності кожного конкретного міста значною мірою визначався типом війтівського уряду, оскільки війт був підзвітний у менших приватних містечках – власнику, a у великих містах – королю. Пост війта, який давав значні прибутки від судових оплат та інших пільг, міг бути спадковим, персонально наданим чи виборним (останнє стосувалося міст з найбільш розвинутими формами самоврядування, як Львів, Кам'янець, на сході України – Київ).

Члени міської ради обиралися пожиттєво, і це нерідко призводило до зловживань, вже не беручи до уваги, що така рада з плином часу перетворювалася на замкнуту касту міського патриціату. Однак існували легальні важелі протидії цьому, оскільки міське життя набувало щодалі розвинутіших публічних форм. Наприклад, у Львові конфлікт між радою і поспільством, що розгорівся у 1570-х роках, скінчився створенням так званої Колегії 40 мужів, яка отримувала право контролю над прибутками і видатками міста (від руської громади до Колегії регулярно обиралося по два представники депутатами на ратуш). Із загостренням релігійної напруженості в місті наприкінці XVI ст. було утворено нову організацію станів і націй, яка, крім городян-католиків, представляла вірменів і русинів.

Паралельно із закоріненням німецького права оформлялася цехова система організації ремісництва. Перші цехові корпорації фіксуються у Львові й Перемишлі з кінця XIV ст. У Львові, наприклад, на той час існувало не менше чотирьох цехів (пекарський, різницький, шевський і кравецький); у 1425 р. їх було вже 10, наприкінці XV ст. – 14, a на середину XVI ст. – біля 20. Цехова система була запозичена в готових формах з німецьких взірців і поширювалася тим швидше, що реміснича практика вимагала від молоді обов'язкових подорожей до ремісничих центрів для завершення фахової підготовки. Переходячи з міста в місто, майстри тим самим переносили й поширювали цехові взірці тих осередків (найчастіше німецьких), де вчилися. Тому цехові устави кожного новоствореного цеху, як правило, були повторенням якогось первісного взірця. Наприклад, цех ткачів у Львові у 1469 р. створився на кшталт цеху в Ландсгуті, німецькому місті на західному пограниччі Польщі; ткачі Кам'янця-Подільського утворили, своєю чергою, власний цех за львівським зразком і т. д.

Цех був самоврядною громадою, очоленою виборним старшиною – цехмистром, найбільш авторитетним серед майстрів, що складали цехове братство. Окрім майстрів, до цеху входили їхні помічники – підмайстри (товариші), a також учні (виростки, хлоп'ята). Цехове право, зіперте на звичаї та устави (кожен цех мусив мати власну письмову уставу, що затверджувалася королем чи власником (приватного) міста), регламентувало і виробничий, і моральний бік життя ремісників. Корпоративна втаємниченість, що складала свого роду ідейну основу цехової системи, перетворилася на руських землях в головне джерело міжетнічних зіткнень. Адже з одного боку – цех за своєю природою не міг обіймати в братстві осіб різної віри й мови, a з іншого – в строкатому етнічному конгломераті, яким були галицькі міста, він не міг зберігати внутрішню цілісність. Оскільки ж цехова організація була занесена з німецьких земель та Польщі, теоретично членами цехів мали ставати лише католики, як зрештою і застерігається в багатьох уставах на зразок цієї:

Львівські золотарі не мають між собою терпіти ані приймати жодного майстра-єретика чи схизматика, лише католиків, хіба б котрийсь єретик з русинів або вірменів поєднався з Римською церквою.

Реальне життя не вкладалося в рамки цих ригористичних вимог. Послідовно антиправославні і антивірменські приписи діяли тільки в тих містах, де згадані громади становили меншість. Натомість там, де українці та вірмени чисельно переважали, згадане правило носило характер необов'язкової букви закону, або й взагалі цехові устави демонстративно підкреслюють рівноправність майстрів різних християнських конфесій (євреї від цехового ремесла були виключені рішуче й послідовно).

Траплялося, що спроби усунути некатоликів від організованого міського життя переміщалися з цехів на міську громаду в цілому, хоча спеціальних застережень проти русинів у текстах маґдебурзьких привілеїв ми не знайдемо. Спроби надужиття, відштовхуючись від конфесійних різниць, швидше приховували звичайну конкуренцію, завуальовану релігійними гаслами. За найяскравіший приклад може послужити Львів, де руська громада вже з XV ст. зазнавала особливо прикрих утисків з боку німецько-польського магістрату. Тут, наприклад, одним з аргументів для недопущення русинів до присяжних міських урядів служило те, що, мовляв, присяга православних не має юридичної сили. Насправді ж королівський уряд неодноразово підтверджував правоздатність руської присяги, і вона ніколи не піддавалася сумніву під час судових процесів по шляхетських судах.

Опір порушенню своїх прав, який українське міщанство легально провадило з XV ст., бомбардуючи уряд депутаціями, петиціями і скаргами, став справжньою школою громадянської активності, оскільки виховував усвідомлене відчуття (і знання) законів та навички організованих політичних дій, словесних дебатів і солідарних акцій.

Феномен міської культури. Латинська наука в містах Русі

Динаміка міського життя сприяла поступовому витворенню досі незнаної на Русі відкритої міської культури поліетнічного типу, яку, скориставшись образним висловом Марка Блока, можна назвати "цивілізацією, набагато краще оснащеною антенами для сприйняття чужого". На побутовому рівні світоглядні зрушення увійшли до міського життя в кількох проявах. Першим з них можна вважати зміну ставлення до книги. З інструменту сакральної або принаймні наближеної до Бога духовної сфери книга перетворилася на утилітарне знаряддя пізнання. Це не було прямим наслідком її здешевлення внаслідок розповсюдження книгодрукування, оскільки, скажімо, на сході тогочасної України годі шукати слідів книжкового буму. Натомість у Львові та інших великих населених пунктах західного регіону виникають осередки регулярної торгівлі виданнями друкарень Франкфурта, Лейпціга, Нюрнберга тощо. На галицький книжковий ринок, тобто до широкого читача потрапляють твори античних авторів, і теологічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юриспруденції, історії, географії.

Початки цьому були закладені латинськими школами, які з кінця XIV ст. виникають при костьолах і монастирях. При єпископських кафедрах дієцезій – у Львові, Холмі, Перемишлі, Кам'янці – створюються школи підвищено-елементарного рівня, котрі невдовзі, як правило, перетворювались на міські освітні заклади під спільною опікою єпископа і магістратів. Озброївши вихованців знанням латини, поза якою не існувало середньовічної науки, латинські школи Русі відкрили юнакам двері до європейської освіти. Тож власне появі латинських шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці XV – в початках XVI ст. стрімко зростає кількість студентів з Русі не тільки в Кракові, але і в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Віттенберґа, Базеля, Лейдена тощо. Показово, що майже 80 % руських виходців – це люди з великих міст, переважно сини городян-ремісників – кушнірів, кравців, пекарів тощо.

Розширення розумових горизонтів, яке витікало з безпосереднього контакту з ренесансною Європою під час освітніх мандрів, супроводжувалося динамічними змінами в системі побутових уявлень про несвій світ. З погляду архаїчного світобачення чужа земля завжди пов'язується з чимось небезпечним і ворожим. Для давньоруської людини блукання на чужині було тільки поневірянням – найгіршою карою. Тож достоту світоглядною революцією можна визнати той факт, що впродовж XV–XVI ст. мандри на чужину стають буденним супроводом життя. Невтомно кружляє по світу купець; кожен підмайстер мусить пройти науку по далеких світах, аби вловити свій шанс і досягти поважного статусу майстра; ремісничих синів, яким забракло місця в дідівському ремеслі, обставини виштовхують із тихих містечок у латинську науку, щоб верталися додому з прибутковим фахом адвоката, юриста чи лікаря; починає шукати освіти й ґречного виполірування шляхта, яка відчула смак публічного життя. Повертаючись із закордонних подорожей, ці люди приносять і поширюють образ чужого краю як іншого, але зовсім не таємничого і не ворожого. Зміна типу інформації про світ підштовхує до співставлення вартостей, a далі – й до активної інтеграції свого з чужим.

Нa перехресті нових вартостей

Зміни побутових уявлень і звичок свідомості, про які оповідалося, йшли обіруч з ідейною переорієнтацією елітарної, або так званої "високої" культури. У Польщі вона пов'язана з явищем, що отримало назву "народження гуманізму". Біля його колиски стояли вчені краківського кола, близькі до університету і королівського двору Казимира IV, серед яких – Ґжеґож з Сянока (бл. 1407–1477), міщанський син, який завдяки таланту, наполегливості й блискучій освіті, здобутій у Німеччині та Італії, став першим професором-гуманістом Краківського університету, коментатором Верґілія. Третину життя Ґжеґож з Сянока мешкав на Русі, посідаючи з 1451 р. до смерті стіл львівського архієпископа. У Дунаєві під Львовом, де знаходилась архієпископська резиденція, виникає перший на теренах держави меценатський двір, взорований з ренесансних дворів італійських можновладців. Сам архієпископ, людина яскравого розуму й обдарованості, писав латинські вірші, наслідуючи давньоримських поетів. Багата бібліотека, показний спосіб життя, щоденні диспути притягали сюди людей пера й науки, формуючи моду і естетичні смаки інтелектуальної еліти.

Тож недивно, що руські землі наприкінці XV – впродовж XVI ст. дали потужний струмінь новолатинської поезії, одного з найяскравіших паростків елітарної ренесансної культури. З цією течією пов'язані імена таких поетів, що підкреслено декларували свою спорідненість з Руссю, як Павло Русин з Кросна (бл. 1470 – бл.1517), Григорій Віґілянцій Русин із Самбора (бл. 1523–1573), Георгій Русин з Тичина (помер після 1548), Ян Русин з Туробина (1511–1575), Себастьян Кльонович (бл. 1550–1602).

Мало сенсу дошукуватися, ким за етнічним корінням були поети-новолатинники: ні для німця Павла Русина з Кросна, ні для русина Григорія Русина з Самбора, ні для поляка Себастьяна Кльоновича такої проблеми не існувало. Ренесансний космополітизм не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську "Християнську республіку", вимріяну Еразмом Роттердамським. Рідна земля для них – це мати-годувальниця, місце народження, яке з синівською вдячністю уславлюється і поетично ідеалізується поруч із шанобливим визнанням вищої просторової одиниці – "політичної батьківщини", тобто держави. "Ruthenorum me esse et libenter profiteor" (Я з русинів, і проголошую це з радістю) – пише вже згаданий Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), видатний публіцист-ідеолог, заклопотаний проблемою кращого влаштування Польської держави. A німець Павло Русин говорить про себе так:

…той, кого Русином

Весь тямущий гурт залюбки йменує

Словом солодким.