Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Руські бояри менш помітного калібру, освоюючи нові порядки, йшли подібними шляхами, хіба на трохи нижчих щаблях суспільної драбини. Впродовж XV ст. вони поволі щезають з політичних видноколів Русі. Одні вигасають фізично, як Болестрашицькі, Бибельські, Галки, Дворсковичі, Дядьковичі, Задеревецькі, Лоєвичі, Мошончичі, Преслужичі, Слонечковичі, Тептюковичі. Інші вступають у родинні зв'язки з новим колом рівних – заможним місцевим панством неруського походження, що вже в наступному поколінні, як правило, тягло за собою зміну віровизнання на католицьке і поступове спольщення, як сталося з Ваповськими, Волчковичами (Ходоровськими), Даниловичами, Дідушицькими, Дрогойовськими, Дершняками, Кірдеями, Лагодовськими, Порохницькими, Оріховськими, Струсами, Чурилами тощо.

На відміну від помітної знаті, дрібний збройний люд, якому пощастило утвердитися в своїх майнових правах і увійти до шляхетського кола, зберігав, як правило, спосіб життя, звичаї і віру предків. Як багато було такої шляхти, дають уявлення дещо пізніші матеріали – військові пописи першої половини XVII ст. Наприклад, на пописі Львівської землі 1621 р. серед 628 шляхтичів, внесених до реєстру, нараховувалося 43 Чайковських, 34 Гошовських, 40 Вітвицьких; на пописі Перемишльської землі 1648 р. на загальне число близько однієї тисячі шляхтичів припадало 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких і т.ін.

Малозаможність не дозволяла цим людям пробитися до виборних посад у шляхетських самоврядних органах, що давало б доступ до важелів впливу і забезпечувало лідерство у місцевому житті. Однак попри незначну суспільну вагу, православна шляхта лишалася тим поживним середовищем, яке консервувало свою "руськість" на рівні, вищому за етнографічний. Запорукою цього служило усвідомлення потенційних можливостей, притаманних представникам привілейованого стану. Основною "школою" політичної поведінки для руської шляхти стало парламентарне життя Польської держави (до його завершеного оформлення, зрештою, доклали рук і сеймові депутати від руських земель).

Між серединою XV – серединою XVI ст. на руських теренах Корони Польської усталилося чотири регіональних сеймики, посли яких представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах: Руського воєводства – у Судовій Вишні і окремо для Холмської землі – у Холмі (з 1563 р. оформився також окремий сеймик Галицької землі, який засідав у Теребовлі); Белзького воєводства – у Белзі; Подільського – у Кам'янці-Подільському. Між 1548 і 1572 рр. з цих сеймиків послами до сейму було делеговано загалом 121 особу (для порівняння, від трьох воєводств Малої Польщі – Краківського, Люблінського і Сандомирського – впродовж цього ж періоду на сеймі брало участь 92 депутати).

Завдяки участі в сеймиковому житті рядовий шляхтич, навіть коли він був тільки власником виборчого голосу, прилучався до категорій політичного мислення, до обговорення проблем державного устрою, політики, права. Це давало інтелектуальний досвід незмірно ширший, ніж сфера інтересів власного закутка. Але власне тут ми вперше можемо говорити про зародження феномену роздвоєння свідомості, характерного для представників руської шляхти. Вірогідно, саме впродовж першої половини – середини XVI ст. виокремлюється специфічний стереотип такої людини – gente Ruthenus natione Polonus (руського племені польської нації), як називав себе видатний тогочасний публіцист з-під Перемишля Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, багаторічний мешканець Венеції, Лейдена і Рима, визнаний речник абсолютизованої ідеї золотих вольностей шляхти. Спираючись на ренесансну ідею політичного патріотизму як синтезу рідної землі з особою володаря і спільнотою, в якій живе індивід, цей стереотип об'єднав усвідомлення свого руського походження з відчуттям приналежності до польської політичної нації, тобто політичного народу тієї держави, активними членами якої почала відчувати себе руська шляхта. Конфлікт роздвоєних лояльностей, де громадянський обов'язок вступить у протиріччя з любов'ю до милої Русі й старожитного нашого народу руського, пояснить поведінку багатьох шляхтичів-русинів згодом, у добу Хмельниччини, коли gente Rutheni natione Poloni роздвоювалися між своїми двома душами, марне сподіваючись зліпити докупи антагоністичні половини розламаного війною польсько-руського світу.

Руська і Римська церкви: перші

досвіди співжиття

Відразу після анексії руських земель Польщею Казимир III (безумовно, у порозумінні з церковними колами Русі) 1370 р. звернувся до Константинопольського патріарха з проханням про затвердження Галицької митрополії, що утворилася в останній період самостійного існування Галицько-Волинського князівства.

Вся земля, – писав король, – тепер гине без Закону, бо пропадає Закон. Від віків Галич відомий по всіх краях яко митрополія і митрополичий стіл з віку віків… Князі руські були нашими свояками, але ці руські князі погинули, і земля стала порожньою, і потім здобув Руську землю я, король Лехії Казимир. I тепер, Святий Отче, патріарх Вселенського собору, просимо собі від тебе архієреєм того, кого з ласки Божої…з нашими князями й боярами собі вибрали…

У ситуації з поставленням Галицького митрополита вперше помітна та двоїстість розв'язання руської конфесійної проблеми, яка надалі характеризуватиме польську політику впродовж кількох століть – неспівпадіння позицій, декларованих королівським двором і взагалі світською правлячою елітою, з позиціями вищого католицького духівництва і Рима. Там наприкінці XIV ст. руське церковне питання сприймали як украй просте. Вважалося, що досить на єпископські кафедри, обійняті "схизматиками", посадити католицьких ієрархів, і це автоматично латинізує край. Казимир III, обережний і реалістичний політик, фактично діяв всупереч волі Курії, добиваючись від Константинопольського патріархату відновлення Галицької митрополії.

Відлуння прихованої опозиції польських володарів Римові спостерігаємо і при запровадженні католицьких церковних структур на Русі. Після смерті Казимира III (1370) папська курія знову поставила питання про усунення "схизматиків" з владичих кафедр і заміну їх католиками. Тогочасні правителі Русі Людвік Анжуйський і його намісник Владислав Опольський реалізували іншу, більш реалістичну модель, протегуючи створенню католицьких кафедр, паралельних православним. Так, коли в 1375 р. було видано буллу папи Григорія XI, що проголошувала Галич, Перемишль, Володимир і Холм кафедральними містами, де належить усунути від богослужіння "схизматиків", Владислав Опольський надав Галицькій католицькій єпископії кам'яницю у Львові і ряд маєтків на утримання, фактично санкціонувавши їхнє паралельне співіснування. У такий же спосіб стала реально діючою і Перемишльська католицька кафедра, a Холмська усталилася з 1417 р. при матеріальній підтримці короля Владислава Яґайла. Таким чином, завдяки діям світських правителів католицькі церковні структури були запроваджені не замість руських, a поруч з ними, що свідчило про тверезий політичний розрахунок та розуміння реалій місцевого життя.

На користь того, що королі і світська правляча еліта сприймали Руську церкву без конфесійних упереджень, свідчить ряд королівських привілеїв, виданих їй впродовж XV ст., як, наприклад, імунітетні листи 1407 і 1469 рр. Перемишльській владичій кафедрі, привілей Владислава III 1443 р. на урівняння в правах руського і польського духівництва, привілей 1539 р. галицькому владиці на право юрисдикції над усіма церквами і монастирями єпархії тощо. Однак у щоденній практиці взаємини двох конфесій складалися не так благополучно, як у деклараціях. Зокрема, постійно напруженими лишалися стосунки православних і католиків у великих містах з чисельною перевагою католицького населення, супроводжуючись частими побутовими зіткненнями. Заплющуючи очі на випадки побутової дискримінації, влади ставили Грецьку церкву в нерівноправне становище з Римською. До падіння загального престижу руської віри вело й те, що серед її прихожан ставало все менше і менше заможного панства, не кажучи вже про вищу еліту. Наслідком цього стала виразна диспропорція у матеріальному забезпеченні латинських і руських парафій. Пани-католики (у тому числі й родовиті русини) з ревністю оздоблювали і забезпечували приходські костьоли, на що не могли спромогтися малозаможні православні шляхтичі. I хоча руських церков у цілому й надалі було непорівняно більше, ніж костьолів (наприклад, по селах на середину XVI ст. пропорція перших і других виглядала як 15:1), однак православні храми, зважаючи на немаєтність своїх прихожан, безумовно, поступалися католицьким. Як панівна, Римська церква користувалася також суттєвою матеріальною підтримкою коронованих осіб. При цьому протекційні привілеї та дарчі акти нераз носили не тільки душеспасенний, але й ідеологічний підтекст. Це добре видно, наприклад, з мотивації привілею Владислава Яґайла 1430 р. на урівняння прав Львівської архієпископи з правами Гнєзненської кафедри: як зазначено в документі, церква у Львові зазнає особливих труднощів, діючи поміж схизматиками.

Паралельно на стихійному рівні, можливо – навіть всупереч бажанню архіпастирів, спостерігаються перші прояви зближення обох конфесій, неминучі за умов близького сусідства. Так, характерним прикладом співпраці на духовній ниві став вихід у світ перших церковнослов'янських друкованих книг (Краків, близько 1491 р.), що стало наслідком контактів Перемишльської руської кафедри з друкарем-католиком, німцем Швайпольтом Фіолем. Ще на зламі XII–XIII ст. в галицьку церковну архітектуру проникають романська будівельна техніка й елементи декору, характерні для католицьких храмів Чехії та Польщі, a з XV ст. розповсюджується готична стилізація руських архітектурних форм. З іншого боку, в Польщі у XIV–XV ст. великим попитом користувалося грецьке малювання майстрів-іконописців з Русі. Збережені донині фрескові розписи Віслицької колегіати (1397–1400), Троїцької каплиці в Люблінському замку (1418), Сандомирського кафедрального костьолу (1430), каплиці Св. Хреста, прибудованої до кафедрального собору Вавельського замку в Кракові (1470), органічно поєднали візантійський іконографічний канон з готичними інтер'єрами споруд. Уже з кінця XV ст. однією з головних святинь Польщі, об'єктом паломництва і поклоніння стає чудотворний образ Богородиці-Одиґітрії східного іконопису – Ченстоховська Матір Божа, яка й донині вшановується як небесна покровителька польського народу. Можна припускати, що ці паростки стихійного зближення проектувалися і на світовідчуття, відбиваючи важко вловлювані, але неминучі процеси зближення візантійської і римської культурних орбіт, які силою випадку наклалися на один територіальний обшир.

Етнічна строкатість міста

Прямим контактам обох культурних світів сприяла атмосфера багатомовного й багатоетнічного галицького міста. Перші допливи чужоземного елементу фіксуються тут ще в княжі часи. У XV ст., внаслідок демографічних процесів, про які йшлося вище, у найбільших містах Русі – Львові й Перемишлі – руське населення взагалі стає меншістю, витісняючись до передмість; у малих містах руська людність продовжувала складати основну масу населення.

Першу скрипку серед колоністів грали німці, які у Львові в першій чверті XV ст. становили понад 70 % прибулого люду. На другу половину цього ж століття їх позірно меншає – до 30 %, на початку XVI ст. – до 14 %, a на середину XVI ст. – до 6 %. Це, проте, не означало, що вони повиїжджали. Відбувалась прискорена полонізація християн-католиків (чехів, угорців та німців), які завдяки спільній релігії та мішаним шлюбам розчинялися у польській спільноті. Німці витворили й першу маґдебурзьку громаду Львова; протягом XV – початків XVI ст. з німецького середовища виокремлюється перший міський патриціат, який охоплював родини Арнестів, Бухгольців, Ґельбеземів, Ґернігів, Ґольдберґів, Зінріхів, Зоммерштайнів, Клопперів, Ліндерів, Раннерів, Смельдфельдів та ін.

Другою за впливом і чисельністю етнічною групою продовжували, як і в княжі часи, лишатися вірмени. Зміцнення вірменської торгової колонії у Львові наприкінці XIV ст. засвідчує піднесення торгівельно-посередницької ролі Львова, котрий поруч з Венецією та Амстердамом перетворився на один з трьох головних вірменських центрів Європи. У найблагословеннішій і велично уславленій матері міст, яку охороняє Бог, як пишномовно називають Львів тогочасні вірменські джерела, вірменська колонія заселяла окремий квартал, де мешкало понад 60 родин; уже з 1365 р. тут існувала окрема церковна спільнота на чолі з єпископом, що підкорявся католікосу. Чимала колонія існувала і в Кам'янці-Подільському (за пізнішими, середини XVI ст., даними, їх тут проживало до 300 родин). Менші вірменські осередки фіксуються в Галичі, Снятині, Язлівці, Бродах, Ярославі. Про активне духовне життя вірменських громад, оселених на Русі й Поділлі, свідчать численні григоріанські церкви (серед них – і така перлина вірменської середньовічної архітектури, як храм Успіння Богородиці у Львові). При храмах діяли приходські школи, a у Львові у 20–30 роках XVI ст. було складено дві вірменські хроніки з інформацією про місцеві події починаючи від середини XIV ст.

Окремі міські громади утворювали євреї, які з часів Казимира Великого за привілеями 1364 і 1367 рр. користувалися протекцією польського уряду, зацікавленого в припливі до країни грошовитих людей, котрі нерідко виступали в ролі головних кредиторів самих королів. Оскільки в більшості міст євреї не мали права займатися ремеслами, a почасти й торгівлею, в їхніх руках зосередилося лихварство і накопичилися чималі капітали, підштовхуючи розвиток грошового обігу. Так, у Львові завдяки єврейській ініціативності вже на зламі XIV–XV ст. існували розвинуті кредитні відносини з усталеною процедурою кредитних операцій, у тому числі в сфері комерційного кредиту – між львівськими та іноземними купцями.

На відміну від німецьких католицьких колоній, вірменська і єврейська громади не тільки не розсмоктувалися в слов'янській масі, але навпаки – внаслідок загальної інтенсифікації духовного життя ще дужче виокремлювалися, додаючи багатобарвності руським містам і складаючи тло, на якому вперше в українських землях почав розвиватися феномен відкритого суспільства міського типу.

Громадське самоврядування в містах. Маґдебурґія і цexи