Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Нові претенденти на "галицьку

спадщину". Розпад Руського князівства

Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями). Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324–1325 рр. в ролі галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.

Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом природженого князя і володаря Русі (natus dux et dominus Russiae) осів у Володимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.

За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира III. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько (Дедко). Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідніх володарів – Любарта, Казимира III і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого.[28] Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344–1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком, Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити,[29] а боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.

Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн "за галицьку спадщину". Про несхожі долі обох половин Галицько-Волинського князівства – польської і тієї, що відійшла до Литви, мова піде в наступних розділах цього нарису. Тут же варто підкреслити, що власне в ці неспокійні часи остаточно окреслилась переорієнтація життя галичан на Захід, на взірці, запозичені від угорських, чеських та польських сусідів. Так, з середини XIV ст. у містах почало розповсюджуватись маґдебурзьке право, занесене іноземцями-ремісниками; в княжих канцеляріях під впливом юридичної практики латинського акта оформилися канони руської актової мови; у вжиток увійшло безліч нових реалій соціального життя і супутніх їм деталей побуту. Їхній зміст і еволюція детальніше будуть показані далі, узагальнено ж можна сказати, що на момент розпаду Галицько-Волинське князівство являло собою перший місток між русько-візантійским Сходом і латинським Заходом.

В цілому ж для Русі-України візантійська епоха скінчилася в жорстоких сум'яттях переділу території сильнішими сусідами. Цій катастрофі, на жаль, не передувало об'єднання, тому в свідомість українців Київська Русь на довгі віки увійшла у вигляді двох, різних для українських сходу й заходу, історичних спогадів. Перший з них уособлювали величні руїни Києва, а другий – пам'ять про королів галицьких. Погляду на те, як поволі зближувалися ці дві українські Русі, ніби заново "впізнаючи" одна одну, будуть присвячені наступні розділи.

Розділ III

НЕСХOЖI ПАГОНИ РУСЬКОГО СТОВБУРА (КIНЕЦЬ XIV –

СЕРЕДИНА XVI СТ.)

§ 1. Галицька і Подільська Русь

До смерті короля Владислава Яґайла (1434) анексована територія Галичини ще не була перетворена на провінцію Польської держави, рахуючись персональною власністю королівського трону як домен Казимира Великого та його онуки Ядвіги, a далі її чоловіка й спадкоємця Яґайла. Той, правда, Єдлинським привілеєм 1430 р. поклав початок переведенню руських околиць з особливого статусу на загальний, проте остаточно це було завершено вже його сином, королем Владиславом III, який у 1434 р. поширив дію Єдлинського привілею на всю Галичину і Західне Поділля. Згідно з новозапровадженим адміністративним поділом, тут віднині створювалося Руське воєводство з землями Львівською, Перемишльською, Сяноцькою, Галицькою і Холмською та Подільське воєводство з центром у Кам'янці-Подільському. У 1462 р. норми Єдлинського привілею були розповсюджені і на приєднане від Мазовії Белзьке князівство (віднині воєводство).

До цього часу на руських землях ще зберігалися суттєві відмінності, що нагадували про форми соціального укладу княжої доби (згодом період до 1434–1435 рр. окреслювали як tempus juris Ruthenicalic, тобто часи руського права). Наприклад, якщо польська шляхта добилася від королівської влади визнання безумовного права власності на свої маєтки уже в 1374 р., то бояри-рицарі Русі вважалися і надалі особистими слугами короля. Це накладало на їхнє землеволодіння характерні обмеження. Так, під загрозою конфіскації землі вони були зобов'язані не лише виконувати персональну кінну службу на виклик короля, але й виставляти до кожного військового походу визначене число озброєних вершників. Бояри не мали права продавати чи дарувати свій маєток без спеціального дозволу. На них покладалися роботи по ремонту й укріпленню замків та направі мостів, a також сплата певних натуральних податків. Місцевий боярсько-рицарський люд, на відміну від самоврядної польської шляхти, підлягав юрисдикції королівських намісників-каштелянів, тобто управителів головних оборонних замків: владні й судові функції до 1434 р. повністю належали генеральному руському (львівському) старості та каштелянам у центрах земель – Перемишлі, Галичі, Сяноку, Холмі. У підпорядкуванні останніх знаходилися місцеві городові воєводи, що відали збройним контингентом дрібніших адміністративно-звичаєвих округів – волостей. Така схема, найвірогідніше, перейшла у спадок від домонгольських часів, де функції городових воєвод виконували тисяцькі, підпорядковані князю-правителю.

Демографічні зміни

Однак передумови зближення Галицької Русі з польським світом, що вже цілком окреслилося у другій половині XV ст., були закладені ще за часів руського права. Вирішальну роль у цьому судилося відіграти демографічному факторові. Багатолітні війни, помножені набігами Ногайської Орди, що за татаро-монгольської доби утвердилася в межиріччі Дніпра і Дністра, призвели до запустіння багатьох ще недавно загосподарованих обшарів. Брак людності, спустошене село, запустіла місцевість, покинута пустош – ось характерні вислови з нечисленних документів кінця XIV – початку XV ст., що стосуються тутешніх територій. З іншого боку, відіграючи для Польщі роль порубіжної смуги, Русь потребувала, як жодний внутрішній регіон держави, потужних збройних сил, здатних відбити напади ззовні. Відтак з ініціативи короля тут, на родючих землях, що вимагали рук, які б однаково вправно володіли і мечем, і плугом, починають роздаватися землі в ленне володіння (тобто, під умовою виконання спадкової військової служби) дрібній шляхті з Мазовії, Малої Польщі, Силезії тощо. Водночас на земельних наділах осідають вояки-ветерани найманих королівських загонів – німці, чехи, угорці, румуни. Підданих не вистачало, тому перед рицарем, який отримував землю, ставили завдання homines convocare undecunque posset (скликати людей, звідки зможе). Тож разом зі шляхтою на Русь проникав і селянський іноетнічний елемент, приваблений поселенськими пільгами. Слідом за цією свого роду "військовою колонізацією", яка мусила забезпечити самооборону краю, просувався торгово-ремісничий люд – поляки, німці, євреї. Так, уже в першій чверті XV ст. серед міських жителів-новопоселенців Сянока було близько 30 % німців, Львова – понад 70 %. Перші згадки про євреїв у Львові датуються 1356 р., Дрогобичі – 1404 р., Підгайцях – 1420 р. і т. д. (за даними 1500 р., вони мешкали у 18 містах Руського воєводства, a відповідні назви вулиць і майданів свідчать, що єврейські громади були чималими). Проте найчисельнішу групу прибульців, поза сумнівом, складали поляки – і серед шляхти, і в містах.

Ця строката різноетнічна маса поволі змінювала населення Русі якісно, оскільки порушувала попередній, усталений склад обох повноправних верств – і збройного люду, і городян. Інтенсивність переселенського руху, і зокрема – переважання в ньому польського елемента, призводила до того, що чужинці розчинялися не в руському субстраті, міняючи і мову, і конфесію, a в польському. Невдовзі ця стихійна полонізація почала всмоктувати і місцевий боярський люд.

Від дружинників і бояр дo

шляхти-русинів польської нації

Інтенсифікації полонізаційних процесів серед руських бояр-рицарів сприяло співпадіння їхніх життєвих інтересів з інтересами прийшлого рицарства, яке прагнуло до урівняння статусу своєї нової батьківщини з внутрішніми регіонами Польщі, тобто до поширення на Русь прав і вольностей, здобутих польською шляхтою. Тож уже в 1436–1437 рр. русини й поляки організовують першу спільну конфедерацію шляхти Львівської, Галицької, Перемишльської та інших руських земель, яка проголосила вимогу послідовного реформування Русі в дусі свобод, обіцяних Єдлинським привілеєм 1434 р. Відтак, у відповідності з буквою Єдлинського акту, місцеве рицарство було звільнене від повинностей та різноманітних служб, подібно до своєї братії шляхетської у внутрішніх регіонах Польщі. Йому дозволялося формувати органи земського самоврядування польського зразка з одночасним створенням виборних земських судів і запровадженням у них польського права. Тоді ж були започатковані регулярні шляхетські з'їзди – сеймики земель, a також спільний генеральний сеймик Русі у Львові (ширше про центри сеймикування див. далі).

У перемінах, які простували за згаданою реформою, незгуртований і маловпливовий руський елемент не ставив перед собою окремої мети. I це не дивно: від старого боярства-панів, що не так давно потрясало Галицько-Волинською державою, небагато що залишилося. Його активніша частина, задіяна в боротьбі з Польщею у другій половині XIV ст., після поразки емігрувала на Волинь: багатьох потомственних галичан та їхніх синів і онуків бачимо в оточенні князя Свидриґайла (про нього див. далі, § 2). Інші, не менш впливові і заможні, примирившись з новим режимом, злилися з польською знаттю, якій король доручав найважливіші тутешні уряди.