Історія України-Руси. До року 1340

До річи зауважу, що шлюб Лєшка з Інгварівною, коли тримати ся тексту Галицької лїтописи, треба класти не на 1207 р., як робив Дроба (c. 384), д. Бальцер (с. 265), а трохи пізнїйше, в р. 1208-9; що правда, можна не тримати ся так близько тексту і припускати, що і тут лїтописець не держить ся дїйсного порядку подїй, але тодї ми тратимо всяку хронольоґічну підставу для датовання сього шлюбу.

4. Повішеннє Ігоревичів (до c. 28).

Сей сензаційний епізод в наших джерелах згаданий лише коротко, і з ним вяжуть ся ріжні трудности. І так задає трудність питаннє — скільки князїв було повішено тодї. Новгородська лїтопись каже виразно, що в Галичу повішено двох Ігоревичів (”брата моя — два князя”, каже Всеволод). Тим часом в Галицькій лїтописи згадано трох взятих в неволю князїв — Романа, Сьвятослава і Ростислава, і з контексту виходило б, нїби повісили їx усїх трох. Воскресенська лїтопись також говорить, що Галичане „изъимаша князя своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ пов Ђ сиша ихъ”. Отже маємо дві катеґоричні і з собою суперечні звістки, і між ними вибирати досить трудно. Думаю одначе, що ми скорше повинні тримати ся слів Новгородської літ. Вправдї можна-б толкувати, що Ростислав був братанич, а не брат, але трудно думати, щоб Всеволод мав охоту згадувати тільки про братів і замовчав братанича, тим більше, що мова іде про братів в третїх, отже слово „брата” треба розуміти в загальнїйшім значінню — свояків. Коли додати ще, що Галицька лїтопись, вичисляючи всїх Ізяславичів по їх поворотї до Галичини (c. 484), не згадує між ними Ростислава і знає тільки трох братів Ігоревичів, з котрих Володимир в руки бояр не дістав ся, то з того всього я б уважав найбільш правдоподібним такий вивід, що Ростислав був якийсь стороннїй князь, союзник Ігоревичів, і хоч був узятий в неволю, повішений не був, а звістка Воскресенської лїтоп., знавши трох Ігоревичів у Галичинї, уважали всїх трох їх повішеними, але хибно.

Другу трудність задає хронольоґія сеї подїї. Давнїйше я виходив з дати походу Ростиславичів на Київ, приймаючи 1214 р. 1 Новгор. лїтописи (Исторія Кіев. з. c. 274, Історія України-Руси II c. 180-1 і 344), але датованнє Новгородської лїт. не певне (1 сїчня сиропустна недїля не була в сих роках), а розважаючи галицькі подїї, бачу, що повішеннє Ігоревичів тяжко виносити далї за осїнь 1211 р., і тому дата походу Ростиславичів на Київ в Воскресенській лїтописи — 1212 р., набирає важного значіння.

Окрім руських джерел згадують про сю подїю катальоґ краківських біскупів — Monum. Роl. hist. III c. 353 і Длуґош II c. 191. Семкович зачисляє се Длуґошове оповіданнє до катеґорії зачерпнених з незвістних нам руських лїтописей (Krytyczny rozbior c. 53), але сим разом помиляєть ся: Длуґош опирав ся тут на тій же звістцї, яку стрічаємо ми в згаданім катальоґу (т. зв. V, про відносини його до тексту Длуґоша Семкович приймав погляд Кентжиньского — ор. c. с. 37-8). Вона звучить: post hec Sulislaus castellanus sandomiriensis secundum ducis Lestkonis mandatum cum exercitu Polonorum Russiam intrat et Swyantoslaum ducem patrem vxoris Conradi (мазовецького) cum aliis quatuor ducibus captos in eculeo miserabiliter suspendit, quoniam ita dux Lesthko iusserat. До сього короткого оповідання приробив Длуґош загальний вступ і змінив оповіданнє о стільки, що у нього тих князїв Сулїслав забирає в Польщу, а Лєшко потім випускає їх на волю. Що маємо тут до роботи з комбінаціями Длуґоша, показують імена тих чотирох князїв, яких нїби то Сулїслав узяв в неволю: Длуґош перенїс їх з свого оповідання під р. 1206 (замість 1216), наслїдком помилки, бо вичитавши про боротьбу 1216 р., він помішав Володимир суздальський з Володимиром волинським, суздальських князїв з волинськими, і подумав, що то йде мова про волинських князїв.

Що до самої звістки катальоґу, то вона служить досить покрученим відгомоном участи Сулїслава, або як його зве Галицька лїтопись — Судислава Бернатовича (Іпат. c. 485) в кампанїї, що закінчила ся повішеннєм Ігоревичів; з них оден був тестем польського князя — звідти заінтересованнє сим фактом. З огляду на такий характер сеї звістки брати серіозно подробицї, що повішено було тодї пять князїв, не можна. Проф. Бальцер, що в своїй Ґенеальоґії (c. 270-3) перевів докладну критичну аналїзу сеї звістки, припускає, що в нїй злучено до купи два факти: похід Сулїслава на Володимир, що закінчив ся неволею Сьвятослава (Іпат. c. 482, участь Сулїслава в сїм походї, розумієть ся, тільки гіпотетична) і участь його в Кампанїї проти галицьких Ігоревичів. Але для такого припущення нема властиво потреби.

5. Спишська умова й коронація Кольомана (до c. 31-3).

Що до угоди Андрія з Лєшком і проєкта подїлу Романової спадщини головним джерелом служить Галицька лїтопись, і против її оповідання нїчого не можна закинути, окрім одної подробицї, котру одначе я скорше б пояснив зіпсованнєм тексту: оповіданнє її про порозуміннє Лєшка з Андрієм розпочинаєть ся словами: ”Потом же король поиде на Лестька” — себто нїби походом. В дїйсности в иньших джерелах не знаходимо нїяких слїдів війни між Угорщиною й Польщею, та й у самім оповіданню сей безпосереднїй перехід від походу до пропозиції Лєшка виглядає дуже дивно; думаю, що маємо тут попсований текст, які кількома рядками вище: „Мстислав пересопницкый, посадивъ Лестька, поиде в Галичь” (можна б було сподївати ся повабивъ, або щось таке). Взагалї не тільки про війну, але й про якесь „напруженнє” між Угорщиною і Польщею перед Спишською угодою, яке приймають декотрі новійші дослїдники (Дроба ор. cit. c. 399, за ним Бальцер Genealogia c. 276) в сїм часї нема нїякої підстави говорити.

Дроба, виходячи з звістки Галицької лїтописи (хоч сам признавав, що її звістку не можна розуміти буквально — про війну між Угорщиною й Польщею), припускав, що похід Лєшка на Володислава ”подражнив” Андрія і викликав погрози війни, і з того виводив, що Андрій уважав Володислава своїм васалєм або намісником; проєкт Лєшка, мовляв, був способом задобрити Андрія й відвернути війну; тав дивить ся і Бальцер. Що до першого, що Володислав сидїв у Галичу яко підручник угорського короля, то я й сам тримав ся такого погляду давнїйше (в розвідцї про галицьке боярство, c. 15 і в першім вид. Історії т. II с. 172), але близше розважаючи галицькі справи, прихожу до переконання, що властиво нема підстави припускати солїдарність угорського короля з Володиславом. Оповіданнє не дає на се виразних вказівок, хиба тільки та подробиця, що у Володислава були Угри і Чехи; але сї Угри були, очевидно, простими наємниками, як і Чехи. Противно, ряд арґументів промовляє минї против гадки про солїдарність короля з Володиславом: досї Андрій нїчим не виходить зі своєї ролї — опікуна Романовичів; по друге — коли б запанованнє Володислава означало перехід Угорщини під безпосередню залежність від Угорщини, по щоб Андрій потім схотїв дїлити ся з Польщею Галичиною, котру й перед тим мав так як у своїх руках? Яке значіннє нарештї мав би його великий похід 1213 р., коли б метою угорського короля було — передати Галичину Володиславу? Не признаючи солїдарности у Андрія з Володиславом, нема підстави думати і про напружені відносини між Андрієм і Лєшком, що виступав в походї на Володислава як союзник Романовичів. Противно, аж до Спишського з'їзду тримаючи Романовичів нїби в своїй опіцї, Андрій і Лєшко стояли тим самим на однаковім становищу до галицької справи.

Друга подробиця оповідання Галицької лїтописи, про котру треба минї тут іще сказати кілька слів — се розпорядження Лєшка на Волини. Оповіданнє Галицької лїтописи стилїзоване так, що виглядає, нїби сї розпорядження не стояли в звязку в спишським порозуміннєм і подїлом Галичини. В дїйсности вони мусїли стояти в такім звязку: покидаючи Данила, що як раз під час тих пертрактацій Лєшка з Андрієм перебував на дворі Лєшка, Лєшко мусїв застановити ся над гадкою — щож зробити з Романовичами, і гадка — дати їм бодай Володимир, коли відбераєть ся від них Галичина, зовсїм природно тодї могла з'явити ся. Не зовсїм ясно лише, чи тодїж таки Лєшко забрав собі побужські землї (Берестє й північне Забуже). Лїтопись не згадує тут про се, і ми бачимо їх в руках Лєшка доперва пізнїйше, коло 1219 р. (Іпат. 490). Берестейщину міг би Лєшко забрати ще перед тим, коли переводив Василька з Берестя в Белз; Забуже мусїв узяти хиба дуже незадовго перед спишською угодою, коли відберав Белз від Романовичів. Але ще більш принагідним моментом для тої окупації треба признати таки 1214 р., разом з тими загальними розпорядженнями про Романову спадщину, особливо коли будемо тримати ся тексту Галицької лїтописи, що Олександр не віддав Володимирської волости добровільно. Значить Лєшко мусив силоміць відберати Володимирську волость від Олександра, отже при тім дуже легко міг собі забрати Берестейщину й Забуже. (Мушу одначе признати ся, що в контекстї: „оному же не давшю, Лестько же посади Романовича в Володимери” се не виглядає минї досить підозріло — чи се не помилка?). Про сю справу див. іще Шараневич Hyp.-Chronik c. 45, Droba ор. cit. e. 396-7, Андріяшевъ ор. cit. c. 169.

В справі коронації Кольомана маємо два листи Андрія до папи. В першім (друкованім у Тайнера Monumenta Ungariam illustrantia ч. l) Андрій повідомляючи, що Galicie principes et populus nostre dictioni subiecti humiliter postularunt, ut filium nostrum Colomanum ipsis in regem proficeremus і годять ся на тім на унїю, просять, аби папа позволив коронувати Кольомана прімасу, аби справа не притягала ся: ne tam expediens nobis et vobis illorum propositum ex dilatione sustineat impedimentum, quod quidem multis de causis accidere posse constat, si legatum ad hoc exequendum a latere vestro destinatum prestolamur, a sanctitate vestra postulamus, quatenus venerabili in Christo patri nostro I. Strigoniensi archiepiscopo datis in mandatis, ut apostolica fretus auctoritate dictum filium nostrum eis in regem inungat et sacramentum super obedientie sacrosancte Rom. ecclesie exhibenda ab eodem recipiat. В другім (друкованім в Codex Arpadianus VI ч. 227) кор. Андрій, дякуючи папі за сповненнє бажання що до коронації Кольомана (postulatio nostra super coronando filio nostro in regem Galicie ad mandatum apostolicum optatum consecuta est effectum), просить, аби папа прислав і корону: supplicamus insuper sanctitati vestre, quatinus coronam auream, regie dignitati congruentem, filio nostro conferre et per latorem presentium, fidelem nostrum, in proximo transmittere dignemini, ut sicut unctionem regalem a sede apostolica, ita et coronam a liberalitate vestra so recepisse gaudeat, ac per hoc magis favorabilem se suis efficiat et convicinis regni sui perpetuam stabilitatem pretendat. Крім того маємо згадку в пізнїйшій грамотї Андрія (з 1234 р.) Кольоманову пістуну маґістру Дмитру, що по коронації Кольомана був при тім стольником: cum eciam eundem sepedictum filium nostrum, optento ex indulgentia sedis apostolice dyademate, illustrem regem Gallicie feliciter inunctum fecissemus inclite coronari (Cod. Arpad. VI c. 546).

Як бачимо, стилїзація сих грамот не так ясна; супроти того, що unctio і coronatio в них відріжняють ся, виходить, що Андрій, діставши згоду папи поручив архіепископу помазати Кольомана, а головну параду відложив до прислання корони, так що властива коронація відбула ся вже по другім листї. Таке толкованнє дав я в першім виданню книги і до таких же виводів прийшов угорськийa історик Каляй, в розвідцї писаній по моїй книзї, але незалежно від неї: Kallay Ubul Mikor koronaztak meg Kalmant, Halics felkenat kiralyat, a papatol kuoldott koronaval (Szazadok, 1903). Така стріча поглядів зміцняє мої гадки й я висловляю їх тепер з тим більшою певністю.

Коронував Кольомана, як то просив Андрій від разу, арх. ґранський Іоан, про се довідуєво ся з пізнїйшої булї папи Гонорія до кор. Андрія (1222, Theiner І ч. 65): nato tuo secundo genito ad regnum Galetie, sibi datum, per venerabilem fratrem nostrum... strigoniensem archiepum auctoritate sedis apostolice coronato in regem. Супроти сього відпадає оповіданнє Длуґоша II c. 183 — нїби Кольомана вінчали на королївство польські епіскопи (хиба асистували?).

Що до хронольоґії сього факту, то terminus non ante дав другий лист Андрія до папи Інокентія, писаний ще перед коронацією. Він не має дати, але що в нїм Андрій обіцяє вислати руських епископів на собор, заповіджений на падолист 1215 р., тож міг бути писаний не пізнїйше як під осїнь 1215 р., отже коронація могла стати ся не скорше як зимою 1315/6 р. Першу згадку про коронацію як про факт довершений, маємо в згаданій булї Гонорія. Звичайно покликують ся на лист Гонорія з початку 1217 р. (Theiner І ч. 6), де згадуєть ся, що Андрій, ідучи в хрестоносний похід, полишив regnum Ungarie primogenito tuo Bele, regnum vero Galitie Colomanno — але ся згадка не так докладна. Одначе з усякою правдоподібністю треба думати, що таки Андрій перед своїм від'їздом в хрестоносний похід (лїто 1217 р.) коронував Кольомана. Коронацію Кольомана вже давнїйше клали на 1216 р. — Цайсберґ (Vinzenz Kadlubek c. 52), Шараневич (Нур. — Chronik c. 45 і 120, прим. 259), але на хибній підставі — виходячи з звістки Длуґоша, що Кольомана коронував Кадлубек; сю звістку збивав Дроба (ор. cit. c. 403-406), але при тім, не знаючи другого листу Андрія в справі коронації, хибно клав коронацію на р. 1214.

6. Мстиславові походи на Галичину (до c. 35-6).

Вихідною точкою Мстиславових заходів був його плян — ”просити собі Галича від угорського короля”. Після того як Андрій зайняв Галичину для Кольомана, було б занадто великою наївністю зі сторони Мстислава — звертати ся до Андрія зі своїми плянами. Тому я й думаю, що Мстислав поїхав з Новгороду з заміром удати ся до угорського короля перше, нїж до нього дійшла звістка про форму, в якій полагодив Андрій галицьку справу. Хронольоґія не противить ся такому припущенню, бо Мстислав виїхав з Новгорода з своїми галицькими плянами на початку 1215 р. (в Новг. 1215 р.-початок, Воскр. 1214 — кінець), не знаючи, чим закінчила ся галицька справа, але міг довідати ся про се вже на Українї й залишити свої пляни. Там би поясняло са, що лїтописні звістки (Воскр. І c. 119, Твер. c. 315) знають тільки, з яким заміром Мстислав пішов з Новгорода і нїчого не вміють сказати про дальше. Тяжше припустити, що стративши надїю дістати Галич з руки угорського короля, Мстислав попробував його здобути оружно, і сей похід його розуміє кор. Андрій в своїм листї 1215 р. Але в кождім разї тут не може бути мови про перший похід Мстислава, звістний нам з Галицької лїтописи. Правда, сей похід кладено теж на 1215 р., ахе хибно. Бузескул у своїй замітці: О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Ж. М. Н. П. 1881, III) доводив, що Новгородська лїтопись під 1219 р. оповідає про похід 1221 р., і сама дата тут з'явила ся тільки тому, що Новгородська лїтопись тут спізнила ся, а перший похід Мстислава на Галич треба класти під р. 1215, де читаємо звістку про його намір просити собі Галич від угорського короля. 1215 роком датували перший похід Мстислава Соловйов (І c. 602), Костомаров (Рус. исторія І 100-1), Шараневич (Die Нур.-Chr. c. 46 й ин.). Одначе з сими поглядами не можна згодити ся. Непевно дуже, аби північні джерела, що записали подорож Мстислава з Новгорода в 1215 р., промовчали такий важний факт, як його похід і князюваннє в Галичу, а натомість (декотрі з них) записали про намір його просити собі Гадич від угорського короля. По друге сьому рішучо противить ся хронольоґія: Мстислав пішов з Новгорода на початку весни 1215 р, з тим аби пактувати з королем про Галич; виходило б, що розглянувши ся в галицькій ситуації, він перемінив свій намір, зібрав сили для походу, опанував Галич, проседїв тут більше як півроку, що найменьше, потім стратив його, ходив з Половцями на Волинь в поміч Данилу, і по тім всїм поспів на 11 лютого 1216 р. назад в Новгород. Отже се абсолютно неможливо.

Крім хронольоґії і ріжницї обставин кампанїї згаданої в листї Андрія і першого звістного нам походу Мстислава не позваляють їх ототожняти. Під час війни, оповідженої в листї, Кольоман сидїв у Галичу;

під час походу Мстислава його, судячи з оповідання Галицької лїтописи, там не було (тому я здогадую ся, що по тій кампанїї Андрій уже забрав сина з Галича). Друге — ратувати Галич в 1215-6 р. пішов сам король, і то на першу вість про облогу Галича, не чекаючи всього свого війська, по Мстиславовім же походї минуло принаймнї рік, нїм маспіла поміч з Угорщини, а вів її не Андрій, а угорські пани з Кольоманом. Отже в листї Андрія маємо тут кампанїю осібну, в Галицькій лїтописи не записану. Vice versa сї всї обставини служать доказом і против датовання Мстиславового походу 1215 роком.

Дуже неправдоподібним здаєть ся минї й такий здогад, що Новгородська лїтопись проминула зовсїм перший похід Мстислава і записала останнїй. Насамперед — як толкувати собі дати другого й третього походів, котрі ми маємо в Суздальській і Воскрес. лїтоп.? По друге, перший похід, коли Мстислав з тим і з Новгорода виберав ся, на жаль Новгородцїв, аби добувати Галич, мав усї причини більше інтересувати Новгородцїв, нїж пізнїйші, коли Новгородцї до певної міри випустили Мстислава з виду. Пояснити дату 1219 р. спішеннєм не можна, тому що спішення в сих роках Новгор. лїтописи не примітно. Зрештою, відкинувши дату 1215 р. для першого похода Мстислава, ми мусимо його однаково класти десь між 1217 і 1219 р. Супроти сього всього я думаю, що дата Новгородської лїтописи 1219 р. належать до першого походу (можливо що ся чутка трохи спізнила ся, нїм прийшла з далекого полудня, і похід належить до 1218 р.), тільки в оповіданню Новгор. лїт. замішали ся сюди деякі подробицї з останнього, третього походу Мстислава.

Натомість Галицька лїтопись говорить тільки про перший і останнїй (третїй) похід Мстислава на Галич, проминаючи другий — про сей говорять Воскресенська й иньші пізнїйші компіляції. Оповіданнє Длуґоша баламутне, як взагалї його оповідання про руські подїї в сїй части: він мішає до купи факти почавши від вигнання Мстислава з Галича аж до останнього похода (прикладом його баламуцтв може бути імя Атилїя Фільнія, зробленого з лїтописного „Филї”; Tyla з Филя, відти атилїй); але безперечно є в нього тут і подробицї, зачерпнені з якогось руського джерела нам незвісного: імена князїв Ростислава Давидовича, Ростислава Мстиславича, подробиця, що Кольомана відіслано до Торчеська. Інтересна, але непевна, наведена при текстї його слава Мстиславу: