Історія України-Руси. До року 1340

Зиморович (1. c.) оповідає про остатнї лїта Льва, що він „за прикладом свого дядька Василька” 3 ), militiam sacram christianam amplexus 4 ) і ставши перед смертию смирним як ягня, тихо закінчив своє житє і був похований Василиянами без всякої паради, в монашій одїжи — „а місця його похорону Русини не знають і дотепер”. Се оповіданнє самим своїм змістом вказує виразно на якийсь василиянський переказ, анальоґічний з переказом про те, що Лев жив перед смертию й умер в Спаськім монастирі (переказ у Стебельського Genealogia xx. Ostrorogow c. 44, потім Зубрицького Пов Ђ сть 1. c., у Шараневича Исторія 1. c., пор. В. Площанського Лавровъ село и монастырь въ Самборскомъ окруз Ђ — Науковый сборникъ Галицької Матицї, 1866 р., с. 823, але тут сказано тільки, що Лев жив у Спасї). Автентичности, розумієть ся, не мають обидва перекази.

Так само непевним зістаєть ся звістний переказ про гріб Льва, в XVIII віцї знайдений в Лаврівськім монастирі. Зубрицький (Пов Ђ сть, 1. c.), покликуючи ся на Василиян-очевидцїв (хоч писав 60 лїт по тім нїби фактї) каже, що 1767 р., коли Лаврівський монастир погорів, тодїшнїй ігумен Волянський вітворив каплицю, де були гроби князїв(!), і в нїй знайдено дві різблені й сріблом оббиті домовини, а на одній з них було імя Льва 5 ); факт сей затаєно, аби хто не претендував на знайдене срібло, а саме воно ужито на відновленнє монастиря.

Як бачимо, се оповіданнє має всї прикмети непевности: з одного боку Василияне — очевидцї (без близшого означення часу й імен), що росповідають сю історію, з другого боку — затаєннє її, чим поясняєть ся та обставина, що про се нема нїяких звісток н'їде більше. Дїйсно, анї в лїтописних записках Лаврівського монастиря (у Площанського, 1. c.), анї в відомостях, які збирав в сїм монастирі Площанський в 60-х рр., не маємо слїду сеї історії, що з книги Зубрицького перейшла потім до Петрушевича (Гал. Истор. сб. І пр. 32) і Шараневича (Исторія c. 121), а з комбінації її з переказом про смерть Льва в Спаськім монастирі з'явило ся оповіданнє, що Лев умер в Спасї, а відти тїло його перенесено до Лаврівського монастиря (Зубрицький, Петрушевич, Шараневич 1. c.). В 1899 р. минї оповідали місцеві Василияне, що вони старали ся напасти на слїд тієї каплицї й Львового гроба, шукали їх скрізь, але даремно.

10. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша (до c. 114).

Ся записка читаєть ся тільки в однім кодексї Длуґоша — його автоґрафі, і вперше була видрукована в виданню Пшездзєцкого (III c. 39), а що се виданнє по за польськими науковими кругами взагалї дуже слабо розповсюднене, тож і в лїтературі Галицько-волинської держави воно досї не було зауважене. Семкович в своїй працї про Длуґоша не звернув на нього уваги. Оцїнив його відповідно аж Бальцер у своїй Ґенеальоґії Пястів (c. 347), справедливо признавши в сїй звістцї руську записку, без значних змін переложену Длуґошем. Записка звучить так: Quintodecimo Kalendas Aprilie (18 марта) ducissa. Eufemia, filia Kazimiri ducis et consors Georgii Russiae ducis absumpta est. Quam vir suus dux Russiae Georgius secutus vicesima prima aprilis obiit. Qui in die beati Georgii natus, baptisatus et nomen suum sortitus foret, etiam in die suo rebus absumptus est humanis. Vir industrius et liberalis et in religiosos munificus, sub cuius regimine Russia et pacis pulchritudine et divitiarum amplitudine inclita habebatur.

Як справедливо піднїс Бальцер, отсї подробицї про Юрия мусять іти з руського джерела (в дню смерти — 21/IV мусить бути помилка, бо день св. Юрия був 23/IV — див. календар XIII в. у Макарія III c. 311). Я піднесу ще, що характеристика Юрія — традиційна квяжа характеристика наших лїтописей, і се ще більше зраджує руське джерело.

Судячи по стилїзації записка мусїла мати в ориґіналї при собі рік, та тільки питаннє, чи Длуґош добре сей рік використав? Бальцер не вагаєть ся прийняти сей рік без застережень. Я проти сього року теж нїчого не маю, але вповнї спустити ся на Длуґоша не легко. Не кажу вже про недогляди його (маємо такий страшний приклад зараз слїдом, де подїя (похід Ольгерда) вичитана ним під 1338 р., помилкою записана під 1308 р. — але ся звістка не стоїть у нїяким звязку з запискою про Юрия). Але і взагалї при переводї руських дат Длуґош дуже часто помиляєть ся на кілька років — здаєть ся, йому між иньшим робили трудности руські дати від сотворення сьвіта.

До тепер дату смерти Юрия все клали на р. 1315-6 або 1316, виходячи з дати грамоти його синів (9/VIII 1316) 6 ), але се тільки terminus non post quem. Певне значіннє міг би мати арґумент, що Юриєва печатка, привішена до сеї грамоти, вказує на недавню смерть його; але грамота Локєтка 1315 р. (27/VI) виразно вказує, що Юрия тодї не було на сьвітї, а коли його сини могли уживати, як з того видко, в кождім разї не меньше як півтора року батьківську печатку, то могли уживати і ще довше 7 ), отже арґумент сей тратить значіннє, і ми нїчим не звязані супроти Длуґошевої дати 1308 р. Але треба мати довірє до Длуґошевої докладности, щоб її прийняти за певну.

Що до жінки Юрия Евфемії Казимирівни, згаданої в тій записцї, то Бальцер досить нерішучо уважає її сестрою Локєтка (вагаючи ся між Казимиром І і Казимиром II куявськими. Грамота 1315 р., де Локєток говорить про своїх nepotes (племенииків, а не внуків, як перекладає реґеста Описанія Румянц. музея, і за нею Ржежабек — c. 138), зовсїм виразно рішав сю справу: та Евфемія була сестрою Локєтка.

11. Грамоти Андрія, Льва і Юрія-Болєслава.

Вичисляю всї дотепер звісні грамоти остатнїх галицько-волинських князїв — Андрія, Льва і їх наступника Болєслава-Юрия, та їх видання:

1. Грамота Андрія і Льва, дана в Володимирі, 1316 р. 9 серпня — відновляє союз з Прусією; видана вперше у Карамзїна IV пр. 268 (з незначними скороченнями), потім у Фойґта (Voigt Codex diplomaticus Prossicus, II c. 175), передрукована у Нарбута (Dzieje nar. Litewskiego IV, dod. c. 44) і Зубрицького (Исторія т. III); фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал в кеніґсберґскім архиві.

2. Грамота Андрія, дана в Володимирі, 1320 р. в день св. Руфа 8 ), — дає ріжні свободи торунським купцям; видана в Suplementum ad historia Russiae monumenta ч. 38, відси передрукована у Зубрицького, поправнїйше: Kloden — Beitrage zur Geschichte d. Oderhandels 8 anm. 30, відси в Hansisches Urkundenbuch II ч. 371; фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал був в торунськім міськім архиві, але пропав, тепер куплений петерб. академією.

3. Грамота Андрія, того ж року й дня, дана в Володимирі — дає ріжні свободи краківським купцям; видана в Kodeks dyplomatyczny m. Krakowa т. І ч. 12) з збірника краківських грамот, спорядженого писарем міським Бемом в р. 1505; передрукована була, як тепер довідую ся, в збірцї петерб. академії — невиданій ще. В лїтературі була використана в перше в 1 вид. сього тому.

4. Грамота Юрия (Болєслава), 1325 р., без близшої дати й означення місця (про час її Altpreussische Monatsschrift р. Х c. 80, про се жовтень 1325 р.), — відновляє союз з Прусією видана в скороченню у Карамзїна IV пр. 276, в цїлости у Фойґта II ч. 116, передрукована у Нарбута (1. c.), Ржежабка і Лонґінова (Грамоты Юрія II); фотодрук в збірнику пет. акад.; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

5. Грамота Юрия (Болєслава), 1327 р. 9 марта, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусією (властиво повтореннє грамоти 1316 р.); видана у Фойґта II ч. 119, передрукована у Ржежабка і Лонґінова; фотодрук в збірнику петерб. акад., ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

6. Грамота Юрия (Болєслава), 1334 р. 11 лютого, дана у Львові (in Lemburga), — потверджує союз з Прусією; видана у Фойґта II ч. 145, передр. в збірнику петер. акад., тамже фотодрук; реґести у Карамзїна, Ржежабка й відси у Лонґінова; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

7. Грамота Юрия (Болєслава) 1335 р. 20 жовтня, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусією; видана у Коцебу (Kotzebue) Preussens altere Geschichte т. II, вид. 1808 р. c. 397-8, і Карамзїна IV пр. 276, передрукована у Нарбута, Зубрицького, Ржежабка, Лонґінова і в збірнику петерб. акад., тамже фотодрук; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

8. Грамота Юрия (Болєслава), 1339 р. 20 сїчня, дана в Володимирі — надає нїмецьке право м. Сяноку, видана майже разом у Репля (Roeppel Uber die Verbreitung des magdeburger Stadtrechts, 1857) і в Kodeks dyplomatyczny Polski т. III; текст і фотодрук в збірнику петерб. акад.; ориґінал тепер в несвижськім архиві.

12. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави.