Розділ «Частина ІІ»

Так і залишилось — не переконав ні я його, ні він мене. Але після того биття для мене стало ще більш огидним, нестерпним. Одного дня, вже перед вечором, помітив гарапник, що дівчатко-підліток тримало в руці жовту сливу і як звичайно, взявся її бити. Підбіг я до нього і так пощирому обкалатав його з усіх боків кулаком, що мені аж на душі полегшало. Це був для мене прощальний день із фірмою „Джан". На другий день мене звільнили з праці, бо не впорався з завданням: замість підганяти араба, щоб дошкульніше бив жінок, — найняв боки арабові!

Так я залишився без праці. Почалося знову ходіння та розпитування як би то де влаштуватися на працю. За недовгий час мого перебування в Марокко нажив я собі чимало приятелів, а ще більше знайомих, І всі вони хотіли допомогти мені своїми порадами. Серед них найшлися й фахові будівельники-столярі, що радили мені купити землю під будову житлових будинків та спільно з ними взятися за це прибуткове, як вони казали, підприємство. Саме трапився відповідний участок землі в гарній комерційній зоні, і я дав завдаток. Коли ж я сказав про це майстрам і запропонував, що можемо починати працю з будовою мешканевих домів, то мої дораджувачі-фахівці почали чухатися і нарікати, що не мають грошей, що хтозна чи той задум буде мати успіх і т. д. Я побачив, що треба мені думати самому і не покладатися на чужий розум і поради.

Думав я, передумував і сяк і так, і вирішив таки братися за комерцію, яку я змалечку полюбив. Добре, але до комерції з голими руками не візьмешся; для комерції треба мати гроші, в комерції ж основне — гроші, а в мене їх немає… Але тут же песимізм десь подівся, а на його місце прийшла оптимістична думка: „Маючи гроші, хтобудь може почати комерцію, але спробуй зробити це без грошей!.. " І я остаточно пустився йти в комерцію так як є, без грошей. Відкрию харчову крамницю, — постановив собі твердо і невідклично. Місце для крамниці я вже мав, і то не абияке місце, — напроти багатющого люксусового маркету „Калльо", через дорогу. Величезний контраст між крамницями-сусідами — люксусовим маркетом Калльо і моєю бідною, примітивною крамничкою — шкодити не буде, особливо мені.

Купив я молотка, пилку, гибля, дощок і цвяхів та й почав майструвати: збивати риштовання, гиблювати й прибивати полиці для розміщення товарів, скалатав і прилавка-лялу, ще й холодильню сам придумав, бо без неї в Марокко не обійдешся: теплого пива араб не купить! Правду сказавши, майстер із мене незавидний. Я старався різати дошки рівненько та збивати цвяхами їх якомога акуратно, а воно чомусь виходило в мене навпаки, не так, як я хотів. Спочатку я сушив собі голову, що меблі мої виходять у мене якісь карикатурні, а потім махнув рукою, сказавши: „Як би ти. Іване, не старався, то таких меблів, як Калльо має, ти не змайструєш!" І я з цією думкою погодився. Чим кривіше — тим смішніше, — кажуть, то нехай буде смішне — веселіше буде…

Так поволі я вмеблював і помалював свою майбутню крамницю, вже й патент на торгівлю викупив, залишилося тільки купити крам, і — торгуй, Іване! Купити крам, але за що? Останні франки повитрясав на дошки та цвяхи. Кажуть, що гуртівні дають товари на кредит, і це правда, але це стосується до старих комерсантів, які давно вже працюють у комерції, що виробили собі добру марку, а я ж — новачок та ще й чужинець, що не дає собі ради з французькою мовою.

— Ольго, — кажу я до своєї жінки, — продавай свої вишивки, нема ради.

— Що, що? Вишивки продавати? А хто їх тут купить? Хто їм ціну знає? А за будь-що я їх не продам! Я десятки років стьобала, сліпала над ними…

Це правда. Я й чекав, що Ольга таке мені скаже. Я її розумів. Але мало-помалу розійшлася чутка, що Ольга продає свої вишивані хатні речі: настільники, серветки, рушники, фіранки, пошивки, простирала, доріжки тощо, і почали знайомі жінки приходити, щоб подивитися. Оглядали й охали, ахали, цмокали з дива, хвалячи, впивалися красою кольорів і якістю роботи, але на оглядах все і кінчалося. Аж одного дня приїхав автом якийсь панок із молодою жінкою (здається, обоє жидівського роду) і просить, щоб їм показати вишивані речі. Коли вони побачили вишивки, що грайливо мерехтіли кольорами веселки, то очам своїм не вірили в захопленні, особливо молода пані.

— Купимо все! — кажуть — Кажіть ціну за все разом…

Ціну сказати… Так то сказати, як ми й не думали над цим ніколи, а тут так раптом: „Кажіть ціну". Яку ж ціну подати?.. Але вмить мені пригадалися Ольжині слова: „За що-будь не продам", і я сказав таку ціну, що веселі купці посумніли з ляку й поїхали.

— Та й зацінив же ти, як за рідну маму! — ніби гнівно сказала Ольга, приховуючи цим своє задоволення, що не розлучилася зі своїми вишивками.

Але не довго Ольга любувалася вишивками. Не минуло й тижня, як зачарована красою вишивок молода пара знову приїхала, і ми, поторгувавшись трохи, продали їм дещо. Так вони приїжджали майже щотижня, поки не викупили всіх вишивок, що були призначені для продажу. З жалем і зідханням розлучалася Ольга з кожною вишиваною річчю, але вторговані гроші скріплювали базу та підштовхували вперед мою крамницю. Це мене радувало, але денні торги мої не більшали, і це мене не тішило. „Багатіння" моєї крамниці асортиментом товарів не могло конкурувати з багатющим і люксусовим „Калльо", і всі клієнти, що могли б бути й моїми, йшли до „Калльо", а до мене потрапляли випадкові подорожні та араби, навіть ті, що працювали в „Калльо", щоб випити „з-під поли" пива. (Арабам заборонялося продавати пиво, але знайомі поліцаї казали мені: „Продавай так, щоб не було свідків".) Тож мій сусід через дорогу, Калльо — власник шикарного маркету „Калльо", — не мав причини гніватися на мене, бо клієнтів його я не переманював до себе, але на мої привітання Калльо не відповідав, — просто „не бачив" мене. Це, мабуть, із гордощів француз у Марокко ігнорував мене, як бідного чужинця, не вважаючи себе чужинцем у Марокко…

Час ішов. Минали дні й тижні, а мої прибутки не кращали. Хоч я й любив комерцію, але ставши реальним комерсантом без капіталу, без знання мови, серед чужого оточення і звичаїв, я вже починав нарікати на себе, чому я взявся за торгівлю, коли вона така скнара, що не дає мені належного прожитку. Сиджу в крамниці, ніхто не перешкоджає думати й передумувати невеселі думки, що насідали на голову, як раптом перебив їх (може, новий клієнт?) несподіваний чоловік, увійшовши до крамниці.

— Ви русскій? — запитує, привітавшись.

— Українець, але по-русскі розумію і можу говорити, — відповідаю — Ето всьо равно, — з усмішкою на веселому обличчі сказав інтелігентний і симпатичний з виду чоловік.

„Ну то й чорт з тобою, як для тебе „всьо равно", — подумав я, але не сказав нічого.

Так почалося наше знайомство і розмова. Цікавий і допитливий Іван Федорович (так, знайомлячись, він себе назвав) розпитував мене з якої місцевосте я родом, коли і де і проти кого воював, коли і як дістався на еміграцію і куди саме. При цьому і про себе розповів дещо. Казав, що він капітан чорноморського флоту і що після поразки першим його пристановищем на чужині був Париж. А на мої нарікання, що тяжко живеться, що комерція „не йде", Іван Федорович зареагував щирим сміхом-реготом.

— Іване Макаровичу! Скажіть мені — чиє це приміщення, чия крамниця?

— Моє, — кажу.

— І ви нарікаєте, що вам біда?! А що б ви сказали, бувши на моєму місці? Слухайте. Опинився я на еміграції зовсім не приготований до неї. Фаху — ніякого. Гроші, які мав — розійшлися. Їсти нема за що купити, переспати нема де, костюм і білизна тільки ці, що на мені… Що ви скажете? Правда, і ліовою в мене було добре, дякуючи ґувернантці-француженці, що з дитинства мене виховувала. І ось у такому мізерному становищі — в Парижі! — пішов я з моїм товаришем по недолі шукати якогось заробітку. Трапилась праця: бити каміння на шосе; іншої не було. Бити каміння треба було або сидячи, або стоячи на колінах. Так чи так, то штаням моїм амба, а вони ж у мене одні! Пробували ми з товаришем обмотуватись грубим папером від черевиків аж до пояса, щоб цим рятувати штани від нищення, але папір швидко дерся, не витримував. Бити тяжким молотком каміння голодному і невиспаному чоловікові, уявіть собі, навіть при найкращому оптимізмі, не легко і не весело. При такій безперспективності підштовхнула нас думка кинутись на хитрість. Тратити ми не мали чого, бо все вже втратили. Зароблені солоним потом кількаденної праці гроші ми щадили, відганяючи голод сухим хлібом і водою, а в суботу винайняли для себе бальові костюми і пішли до клюбу морських офіцерів на танці. Пристойности нам не бракувало, уміння тримати себе в рамках доброго виховання серед вищої соціальної сфери мали з дитинства, з мовою, особливо в мене, клопоту не було; єдине, що кидало підозру на нашу аристократичність, були руки — покалічені, побиті, з синяками наші руки! І що ви думаєте? — нам повезло! Я в першому танці полонив, як пізніше виявилося, молоду вдовичку морського офіцера. З нею й одружився. Дякуючи її широкому знайомству і впливам, я сьогодні на доброму становищі й живу, так би сказати, у вибагливих достатках. І товариш мій одружився. Так то ми звільнилися від биття каміння на шосе. Тож і ви, Іване Макаровичу, не беріть глибоко до серця своїх невдач. Час і терпіня все міняють, змінять і ваші теперішні недостатки. Дечим і я вам поможу: замовлю для вас ікру й рибу з Ірану. Ці продукти приваблять до вашої крамниці багату клієнтелю. Будьте певні. Я вам пошлю таких клієнтів, що вам і на гадку не спадало!