Розділ «Частина ІІ»

Чужині, що живуть у Марокко

Чисельно найбільший чужий народ у Марокко — іспанці. Велика кількість еспанців поселилася у Марокко після громадянської війни в Еспанії та приходу Франка до влади. Більшість із них — прокомуністи і комуністи. Другий за кількістю чужий народ, що живе в Марокко, це португальці. Далі йдуть італійці, греки та інші.

Зі східньоєвропейських народів найбільші російська і так звана малоросійська еміграції. Це в основному залишки „добровольческой армии", що після поразки на Україні розмістилися вздовж середземноморського побережжя в Тунісі, Альжірі й Марокко. Може 30 % цих поселенців це росіяни, а 70 % становлять зросійщені українці та інші. Більша частина цих колишніх солдатів і старшин пішла добровільно до французького легіону, а решта розпорошилася робітниками на різних фізичних роботах та службовцями по урядах ті установах. Діставши громадянство після шести років життя в Марокко, більшість їх влилася в потік французького життя, але не асимілювалася. До Другої світової війни ця еміграція була більш-менш організована і нараховувала кілька тисяч осіб, але в дальшому ході часу стала підупадати, нидіти. Під оглядом релігійним і культурним ця еміграція занепадає, пускається на крадіжки і пияцтво.

Після Другої світової війни, коли большевики досягли апогею перемоги, біля 80 % цієї еміграції стали звеличниками червоних. Чимала частина їх добровільно зголосилася до совітського консула та совєтської місії, що приїхала до Рабату, і взяли совєтські пашпорти, прийнявши совеєське громадянство, Ці люди настільки вчаділи комуно-російською перемогою, що влаштовували коштовні бенкети на честь совєтської місії та консулів, де на сміх виявляли своє безглуздя, вивішуючи поруч портрети царя і Сталіна.

Коли ж французи заборонили совєтській місії приїжджати до Марокко та взяли під нагляд нових совєтських громадян, частина з них повернула совєтські пашпорти назад і відмовилася їхати „на родіну", до СССР; виїхало тільки декілька родин. Цікаво, що після цих подій ці „русскіє люді" вернулися знову до монархістичного табору і взялися за реорганізацію.

Членська посвідка Об’єднання комбатантів Армії УНР при Федерації Французьких комбатантів, видана авторові на 1950 рік.

Українська еміграція в Марокко

Української громади в Марокко до приїзду нових емігрантів після Другої світової війни не було. В 1949 році в Марокко заснувалася перша українська громада з одинадцяти осіб, переважно комбатантів. З бігом часу громада збільшилася до 16-ти осіб. Члени громади збиралися щороку декілька разів — на збори, наради, реферати-доповіді, національні свята. Важкі умови життя не дозволяли на активнішу працю. В 1951 році було вперше в Марокко влаштовано свято Симона Петлюри з панахидою. В Рабаті були вивішені афішки французькою й українською мовами про цю академію і панахиду. Завчасу українці домовилися з російськими священиками про відслуження панахиди. На академію і панахиду запрошено американців, поляків, французів та інших чужинців. Коли ж українці й гості прийшли до церкви, то застали її замкнуту на два замки… Сумно й соромно признати, що до цієї російської церкви належать також і підсовєтські українці! Цим своїм лукаво-єхидним учинком росіяни хотіли зірвати свято Петлюри, але зірвали тільки панахиду, яка не відбулася, а свято-академію відсвятковано як належиться. Таких фокусів і провокацій з боку старої й нової, білої і червоної російської і малоросійської еміграції було чимало, але вони не захитали єдности і національної свідомости української громади. Перед марокканцями, які ніколи не бачили в Марокко організованих українців, навіть невеличка українська громада зуміла заманіфестувати свою окремішність від росіян і виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко.

Організована й очолювана автором українська громада у столиці Марокко місті Рабат у день 25-ліття загибелі Головного Отамана Симона Петлюра.

Українська громада складалася переважно з робітників за вийиятком кількох осіб з вищою освітою. Натомість стара російська еміграція, крім офіцерів різної раиги, мала й таких тузів, як граф Шереметьєв, граф Ігнатьєв (брат колишнього київського губернатора), князь Долгорукій, що жили в Рабаті, та Зноско-Боровський (малорос), що жив у Касабланці. Нова підсовєтська малоросійська еміграція до української громади не пристала; пішла вислужуватись російським монархістам, що займали до українців вороже становите.

За шість років мого перебування в Марокко (1951–1957) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мім невільну Україну, хоч окупанти були тут абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні. Збираючи дані про минуле Марокко й сучасне, я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців; національну свідомість їх і нашу. І як у першому випадку, так і в другому мушу визнати першість марокканцям. Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас натомість про національну свідомість треба розпитувати в людей, бо її голим оком не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він проривається не часто, не завжди в пору й не належно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні.

* * *

Тут я описав коротенько в загальних рисах арабську країну Марокко та змагання марокканців за визволення своєї Батьківщини. Я вказав і третього чинника, що нацьковував одних на одних, щоб самому запанувати. Але марокканці зрозуміли це, духовно об’єдналися й обрали собі одну-єдину мету: визволення з неволі й самостійність! Чого й добилися. Цей чин марокканців дає нам хороший приклад і здоровий розсудок на наше сьогодення і наше майбутнє, бо ми й досі ще не здали патріотичного іспиту перед своєю поневоленою Батьківщиною.

Ми щороку святково відзначаємо роковини відновлення державної самостійности України 1918 року, а червона Москва І далі тримає нашу Україну закутою, як безвольну колонію, держить її в цупкому зашморзі, як циган ведмедя на ярмарку, і дурить наївний світ суверенною самостійною Україною. І в той самий час розкрадає духовні й матеріяльні багатства України, денаціоналізує українців насильним переміщуванням по загарбаних чужих землях „нєісходімой і нєоб'ятной родіни", мучить смертельною каторгою по тюрмах і концтаборах найкращих синів і дочок України, тероризує, морить голодовою смертю, калічить дитячі душі атеїзмом і рабським вислужннцтвом перед загребущою Москвою — цим наснажним джерелом атеїзму і утопійних марксо-ленінських ідей.

Тепер ми живемо у вільному світі й на нас спадає ввесь тягар патріотичного обов'язку допомогти нашому народові визволитися з комуно-московської неволі. Тож мусимо придивлятися і вчитися як досягали визволення інші народи. Для цього мусимо вивчати й методи наших ворогів і бути завжди однодушно готовими до лицарського чину, бо самостійність без жертви крови й життя нікому не дається. Нашим завданням було і є освідомляти і попереджати вільний, світ про те, що несе йому безбожний московський комунізм, яка справжня дійсність комунізму прихована червоними прапорами і чорною брехнею безсовісної пропаганди!

Якою ж дорогою нам іти?.. Розум і досвід кажуть: дорогою всеукраїнської єдности, однодушної згоди, одностайного чину, а не дорогою партійщини і реґіонально-земляцького дроблення! А як у нас?. Замість єдности і створення потужної сили, ми — розсварені партійними баламутами, поділені на галичан, волинян. лемків, буковинців, наддністрянців, наддніпрянців і т. д. Замість плекати й виховувати щирих патріотів Матері-України, ми вирощуємо сварливих партійців та патріотів рідних загумінків, то зменшують у своїй вузькій уяві велику й багату Україну до своєї волости. В цьому розумінні марокканці нас переросли і перегнали! Марокканці — одновірці, в них одна віра, не таке роздвоєння християнства як у нас, тому й з релігійного погляду вони монолітніші за нас. Це ті плюси марокканців, то допомогли їм стати вільними в самостійному Марокко!

Хто з нас не провинився перед Батьківщиною? Всі провинилися! Кожний зокрема, і всі разом. Без нашої провини не була б Україна в неволі. Але хто з нас до вини признається? Ми винуємо воріженьків, звинувачуємо чужі ідеї, спихаємо вину одні на одних, а себе робимо чистими і безвинними перед Батьківщиною. Ми хвалимо, прославляємо, окаджуємо димом тиміяму своїх партійних і церковних кумирів, не помічаючи того, як самі чадіємо в цьому кадильному димі, втрачаємо здоровий глузд, логіку й відчуття міри, прирівнюючи наших немічних ідолів до неповторно великих мужів минулого України! Чіпляємо своїм вождям ярлики незаслужених заслуг перед Україною, кривдимо Богдана Хмельницького і Петра Могилу безглуздим прирівнюванням до них наших безкебетних пігмеїв у політиці й вірі. Погляньмо на інші народи, хто в них за політичним стерном. А в нас як? Кожний Степан — сам собі пан! Кожний Грицько чи Стецько робить, що хоче, їде куди хоче, торгується й домовляється з ким сам хоче і то як представник України… Це ж абсурд! Нащо дурити чужинців і себе самих? Хто з чужинців не знає того, що поневолена Україна не може делегувати свого представника до чужих держав чи релігійних центрів. Брехнею, лукавством, заздрістю і ненавистю не допоможемо Україні визволитися з ярма неволі!

Не можна любити Бога справжньою любов'ю ненавидячи рідного брата. Не можна говорити про справжню любов до України ненавидячи брата свого, що живе своїм розумом, що має свої особисті смаки й уподобання, своє цінування і свої критерії. Засобами щурячої конспірації можна вибороти тільки владу рідної кліки чи мафії, але волі при ній Україна не буде мати. Змовою з чужими інтервентами також не принесемо Україні втіхи, бо — „хто визволить кого — в неволю візьме". Отже, воля і самостійність України тільки в любові нашій, в отому братолюбному закликові нашого Пророка — „обніміте ж, брати мої, найменшого брата"! Запалаємо щирою взаємобратерською любов'ю — настане всеукраїнська єдність, згода, однодушне прагнення, і Україна буде такою, як повинна бути — рівною між рівними — суверенно-вільною, самостійною, ні від кого незалежною. Злобою ж у сліпій ненависті брата до брата волі Україні не здобудем і душі свої запропастимо в гріхах тяжких перед Богом.

* * *

Приїхав я з родиною 1951 року до Марокко. Хоч це вже було на шостому році після капітуляції розгромленої нацистської Німеччини, але Марокко, як і всі інші країни, латало свої фізичні й економічні діри і працю чужинцеві знайти було не легко. Довелося немало находитися та постукати не в одні двері. Нарешті, завдяки знайомим американцям, а ще більше, мабуть, своїй непосидющості, я влаштувався на працю у великій французькій фірмі в Федала, що заготовляла фрукти, овочі й городовину для постачання ринків та оптових крамниць. Я мав доглядати за доброякісним виконанням праці робітників, чистотою, ретельним сортуванням та солідним опакуванням продуктів. Перебирали, сортували і складали городину й овочі жінки. Кожна жінка-мати могла брати з собою на працю дочку-підростка, як допоміжну силу. Цим підросткам платили мізерні сантіми або й зовсім нічого не платили, хоч їхня шустра вправність давала інколи більшу й кращу продукцію, ніж старших віком робітниць; їхня праця йшла цілковито на рахунок матерів. У фірмі панував суворий „закон", що ніхто з робітників не мав права їсти жодних продуктів. Для того, щоб ніхто з робітників не ігнорував „закону", фірма оплачувала потрібну кількість арабів-марокканців, і вони сумлінно стежили, щоб ніхто з матерів чи підростків не наважився їсти продуктів фірми. Коли ж приловили когось на гарячому „злочині", що кинув ягоду в рот чи горошину, то, хто б він не був, карали биттям. І били брутально, без найменшого милосердя навіть до підростків-дітей!.. В мої обов'язки входив і нагляд за цими гарапниками-арабами, і там, де було треба, я мав би їх підбадьорювати, щоб міцніше били… Виходило, в моєму розумінні, що я також мав бути гарапником, але старшим — не цим, що б'є, а цим, що підбадьорює бити.

З усім у фірмі я погоджувався і все в мене там ішло добре, але з обов'язковим „законним" биттям робітників я не міг ніяким чином погодитися. Це огидне биття жінок і підлітків мучило мене і нервувало, але я старався його „не бачити". І хто кого бив?.. Марокканці — марокканців! Свої — своїх… НІ, я проти такого „закону"! Дивлячись як араб-марокканець періщить без жалю таку арабку-марокканку як і він, мені спало на думку, що й на моїй Україні ворог-окупант, проти якого я кілька років боровся зі зброєю в руках, так само наймає бездушних покидьків суспільства з-поміж українців, щоб били українців — жінок і дітей, які відробляють кріпацьку повинність на ланах державної панщини, щоб вони не збирали колосків на стерні „не обкрадали держави дозрілого соціалізму і недозрілого ще комунізму".

Довгенько терпів я, тамуючи в серці обурення проти заведеного в фірмі „порядку", а нарешті не стерпів і пішов до господаря. Почав йому доводити, що тепер уже 20-й вік, що биття вийшло з моди давним-давно, як нерентабельний засіб корегування людських вад. Зрештою, кажу йому, це гріх перед Богом і сором перед людьми бити людей!

— Що, що?.. Кажеш, не бити? — вилупив очі на мене француз, упевняючись, мабуть, чи я жартом, а чи серйозно почав із ним розмову. — „Не бити", — повторив із сарказмом і зайшовся, червоніючи на обличчі, диким реготом. — Не бити — це значить дати волю цим свиням, хай жеруть досхочу, чи не так? Та вони ж усе стереблять, а для мене це — знаєш що? Банкрутство! Банкрутство, якого я боюся й не хочу. Тому тре= ба бити, бити!

— Я й на мислі не мав того, чого ви боїтеся і чого не хочете, — почав я. — Я просто казав і кажу не бити і не звертати ніякої уваги на те, чи хто що їсть чи не їсть. Хай їдять. Поїдять два-три дні й перестануть. А якщо й їстимуть, то дуже мало; вони не з'їдять ні десятої частини того, що фірма витрачає на цих наглядачів, що б'ють жінок і дітей, щоб не їли, а самі їдять, ще й додому носять.