Розділ «Частина ІІ»

Лежачи отак із заплющеними очима днями й ночами безсонний, думаєш, роздумуєш і передумуєш усе, що збереглося в пам'яті ще від дитинства. Раптом думка-запит: Чого я тут?.. І починаю перетрясати в думках усі випадки та мої вчинки, що могли стати причиною мого ув'язнення. Спадає на думку здогад, підозра: „Це хтось набрехав". „Хтось щось доніс". Були ж уже такі випадки, що в мене гестапо забрало документи, бо свої донесли, що я відвідую президента Андрія Лівицького і ношу йому гостинці… Носили ж до староства усне донесення Остап Луцький і Зенон Пеленський, що „директор Лютий продає контингентові товари" (горілку, цукор і т. д.). Коли ж староста зажадав, щоб вони зробили донесення на письмі і підписалися, то вони, як ті шельми, тишком-нишком повтікали…

Але хто це і за що тепер мене сюди посадив? Чи не шкіри спричинили мені ці муки? Це тоді, як мґр. Крушельницький похвалився мені, що купив для Союзу шкіри на чоботи, яких на ринку вже бракувало. Добре, що купили, — кажу, — але трохи задорого, переплатили. „Може й так, — каже Крушельницький, — але то свій чоловік, посол Скрипник, хай заробить." Я нічого не сказав; не лаяв ні його, ні Скрипника, за що тут доносити?.. А може це хтось із галичан мститься за те, що я однаково, по-соборницькому, ставлюся і до уніятів, і до православних; що не цькую православних, петлюрівців, на яких скоса, принизливо дивляться націоналісти розколеної ОУН, що позбігалися з усіх кінців на Холмщину після пакту Ріббентроп-Молотов, бо вона стала найбільшим скупченням українців під німецькою окупацією.

Пригадалось також як наші старшини підлесливо нагороджували хрестом шефа гестапо, а я протестував проти цього, за що той шеф Кріґер пізніше погрожував мені двома пістолями в руках. Проповз як кіноплівка перед очима випадок із жидами, що їх моя жінка Ольга потайки від мене переховувала вдома… Або ніби вчора: йдучи на працю, бачу коло юденрату сидять жиди, а трохи сто даль — лежить дитина-жидівочка вбита. Я й кажу до жидів: „Чого ви тут сидите?.. Чого ви чекаєте? Втікайте в ліс!" Хтось із жидів доніс, і мене того ж таки дня мало-мало не розстріляли, чудом врятувався від смерти. Але думки-фільми не заглушують есесівського катування в'язнів за стіною. Це вже хтозна котра доба мого безсоння, моєї муки без води і без убиральні, бо шлунок зовсім не працює. Чи не жде мене тут божевілля?..

Автор після звільнення з німецького ув’язнення в Люблині, де перебував шість місяців

Думки перервав раптовий виклик есесівця, що відмикав двері — „Виходь!" Загнали нас душ тридцять в тягарову автомашину і їдемо. Куди? — ніхто не знає. Світає. В'їжджаємо в якесь місто чи містечко. Придивляюсь крізь дірку в брезенті, здається Люблін. Стаємо. Так. ми в Любліні. Тюрма. Розподілили нас по камерах. Німецька жорстокість на кожному кроці, але мені здається, що все це не таке вбивче, не таке пригнобливе, як жахливі муки, тортури та рев і вереск за стіною при разючому світлі вдень і вночі.

Під час моїх страждань холмська громада зі своїм улюбленим архиєреєм Іларіоном (Огієнком) та моїми приятелями — Борисом Ржепецьким, Іваном Драбатим, Іваном Крамаренком, Володимиром Буткевичем, Антоном Гулем та іншими, ризикуючи своїми підписами, внесли прохання за моє звільнення. Управа Союзу від себе звернулась з проханням до губернатора, доводячи, що „Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав німецьку армію торфом"…

І ось викликають мене з камери з речами. Приводять до авта, відчиняють двері і кажуть мені сідати на задньому сидінні, де вже сиділо дві жінки таких об'ємистих, що третьому сісти поряд із ними було неможливо. Есесівець через двері почав човпти чоботом крайню жінку, а потім зайшов з другого боку і почовп чоботом другу, „сідай!" — каже до мене. Я сів унизу посередині, де були ноги жінок, бо на сидінні „гуманний" есесівець місця для мене чоботом таки не зробив. У дорозі я довідався, що це дві полячки. Їх так есесівці збили, так скатували, що вони порозпухали як бочки! Привезли нас до гестапо; мене висадили, а жінок повезли далі. Заходжу до гестапо і прошу, щоб мені дали якийсь документ, що я вільний.

— Нащо тобі документ? — питає гестапівець.

— Щоб знов не арештували, — кажу.

— Крім нас тебе ніхто не може арештувати. Йди додому.

Несподівана зустріч

Якось одного дня збирався я їхати в комерційних справах до Володави. Їдемо з фурманом бричкою. Доїжджаємо до станції Холм і що це? Станція і все довкілля станції залюднені. Довідуюся, що це втікачі з Полісся й Вопині, що їх зайняли вже большевики. Втікачів було, мабуть, зо дві тисячі. Ми зупинилися. Ходжу я поміж натовпом, розпитую звідки хто, розгляддаюся на всі боки, чи не натраплю на когось знайомого, і раптом мій зір зупинився на знайомому обличчі. А-а, та це ж той пан староста, що прогнав мене з Полісся! А поруч — його референт. Але й він упізнав мене, ховає голову в комір і втікає, тиснучись у натовп, — Чого пан спроста втікає? — гукнув я здалека, прямуючи до нього.

— Я?.. Я не втікаю. Я хворий, — відповів нервово загробним голосом пан староста і ще глибше втягнув голову в комір між підняті вгору рамена й горблячись, — Я минулої ночі перейшов нелегально кордон. Не називайте мого прізвища ні титулу мого, бо я вже ним не користуюсь. Польщі вже нема!..

— Ходіть зі мною. Ідіть обидва. — запропонував я.

Староста і його референт якось неохоче, непевно, скрадаючись, ніби щось підозріваючи, пленталися за мною. Я догадався, що вони були заскочені моєю пропозицією і не знали що в мене на думці з ними робити і куди я їх поведу. Так привів я їх зо своєї брички та й кажу:

— Прошу, сідайте…

Я відпустив їм своє заднє сидіння, в сам сів на козли, поруч кучера.

— Вези нас додому. — сказав кучерові.

Приїхавши додому, а в першу чергу запропонував панам покупатися, а служниці Гелі сказав, щоб наготувала панам чисту білизну, нові костюми й давала їм їсти й пити та доглядала їх два дні, аж поки я повернуся з Володави.

Приїхати з Володави додому, застав я „моїх панів" справжніми панами, не такими, як підібрав їх по дорозі. Геля їм розповіла про мене, який то я „добрий, чесний, справедливий", і вони, як це поляки вміють, почали панкати мені за кожним словом, солодко й улесливо дякувати за білизну і костюми.