Розділ «Олександр Головко КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ ТА ЙОГО ДОБА Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття 2001»

Ця згадка вже давно дала підставу вченим вважати, що саме з цього часу на Русі починає використовуватися поняття “єдинодержець” (близьке з ним “самовластець”). Пізніше таке словосполучення було використано по відношенню до Ярослава Володимировича, коли 1036 р. в літопису зазначається, що він “бысть самовластець Русьстей земли”.[484] Г.Г.Літаврін відзначає, що обидва давньоруські поняття були кальками візантійських “монократор” та “автократор”, але не були рівносильними, бо на Русі не єдналися з терміном “імператор”.[485]

Про те, до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул “князь” був цілком самодостатнім, який не потребував підсилення, а тому використання формул “цар”, “самодержець” книжниками було літературним прийомом для посилення авторитетності носія державної влади – князя. Зазначимо, що в практиці давньоруського життя спостерігалася тенденція, коли грецьке слово “василевс” (βασιλεύς) перекладалося, коли мова йшла про прив’язку його до конкретної історичної персони, як “цар (цесар)”, і, як “князь”, у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха.[486]

На відміну від Володимира “Святого” та Володимира “Мономаха” постать князя Романа мала набагато більш “приземлене” значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього XIII ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми.[487]

І тут слід відзначити, що у Романовичів труднощів було набагато більше, ніж у їх батька, оскільки їм прийшлося вести боротьбу з відвертою експансією Королівства Угорщина, частими нападами польських князів, наскоками литовських та ятвязьких володарів. Посилився в цей час і опір князівській владі з боку боярства. Пізніше саме синам Романа прийшлося зіткнутися з величезним лихом – вторгненням полчищ монгольських ханів, долати тиск золотоординських та інших кочівницьких державних новоутворень. Розглядаючи історію цієї епохи, можна зробити висновок, що саме синам Романа вдалося у значній мірі реалізувати політичні прагнення, плани та наміри батька – галицько-волинського князя Романа Мстиславича.

Післямова

Друга половина XII – початок XIII ст. – один з найбільш цікавих у середньовічній історії людства період. В історії Європи і Передньої Азії в цей час відбувається злам у хрестових походах – одночасно релігійних війнах та військово-колонізаційних експедиціях західноєвропейських феодалів, в яких не останнє значення відігравав і фактор економічний. Останній проявлявся у прагненні купців Північної Італії та Південної Франції створити найсприятливіші умови для своєї торгівлі із Сходом. Тоді після загального релігійного піднесення християнського людства, що передував найбільшому за масштабами третьому хрестовому походові, коли на чолі армій хрестоносців стали найпотужніші володарі Англії, Франції та Германії, згодом відбулася дискредитація ідеї взагалі хрестоносного руху фактами захоплення “латинниками” столиці християнського світу – Константинополя – та знищення ними десятиліттям пізніше квітучих міст альбігойців на півдні Франції. Перша з подій стала однією з початкових віх у широкому наступі папства і католицького рицарства на широкому фронті від Полярного кола до протоків Босфор та Дарданелли.

Досить непомітні для сусідів процеси відбувалися у ту ж добу у численних кочівників Центральної Азії, що відчули потребу у припиненні міжусобиць, які загрожували їм самознищенням, і вирішили створити єдину, могутню мілітарну політичну структуру. Пройдуть три-чотири десятиліття, і на країни, що донедавна тісно спілкувалися завдяки багатостолітньому функціонуванню великого шовкового шляху, будуть здійснені небачені досі за жорстокістю напади степовиків, від імені яких здригнувся весь середньовічний Старий Світ – від Британії на заході до Японії на сході.

Друга половина XII – початок XIII ст. – це час поступового формування Французької та Англійської централізованих держав, де виникають перші станово-представницькі органи влади. Аналогічні процеси трошки пізніше спостерігаються і у країн Центральної та Східної Європи, проте страшна монголо-татарська навала у значній мірі загальмує їх перебіг. Одночасно Німеччина та Італія через боротьбу наднаціональних сил Європи – імперської та папської влади – ще надовго залишаться роздробленими, а народи Піренейського півострова вели виснажливу боротьбу за визволення від арабів – реконкісту, боротьбу, яка через три століття перетвориться на свою протилежність – завоювання американського континенту іспанськими та португальськими конкістадорами. Проте в зазначений нами час там, у майбутньому Новому світі, формувалися, розвивалися, досягали апогею могутності досі загадкові для вчених держави ацтеків, майя, інків, володарі яких не уявляли собі, що їх нащадкам прийдеться вести боротьбу за збереження незалежності з представниками зовсім іншої цивілізації. На такий історичній площині відбувалися події і процеси на Русі, про які ми розповідали в цій праці.

Англійський король Річард Левове Серце, французький король Філіп II Август, германський імператор Фрідріх I Барбароса, римський папа Інокентій III, угорський король Андрій II, польський князь Казимир II, суздальський князь Всеволод Велике Гніздо, турецький султан Салах-ад-Дін, хорезмійський шах Мухамед, монгольський хан Темуджин (майбутній Чінгіз-хан) – всі вони, кожен по своєму, були видатними політичними діячами, сучасниками галицько-волинського князя Романа Мстиславича, а з деякими з них, як ми бачили, давньоруський князь час від часу підтримував стосунки.

Ми впевнені, що, попри всю жорстокість тієї доби, ні до одного з названих діячів Заходу та Сходу, не дивлячись на певні “чорні”, негативні сторінки їх біографій, серйозний дослідник їх діяльності не має права підходити з будь-якою упередженістю. Їх слід показувати у контексті епохи і враховуючи всю сукупність проблем, які стояли перед цими монархами. При написанні цієї праці її автор прагнув уникнути іншого можливого викривлення – створення занадто ідеалізованого образу князя Романа Мстиславича, і якщо йому вдалося дотриматися правила римської “золотої середини”, то він сподівається, що хоча б у цьому йому вдалося реалізувати свій намір.

Додатки

Географічний покажчик

Белз, Белзьке князівство

Берестя, Берестейське князівство

Білгород

Буг Західний

Бузьк

Великая Польща, Великопольське князівство

Візантія, Візантійська імперія

Візна