Розділ «Москва не вірила українським сльозам»

5) Щоб під час мирних переговорів з Польщею та іншими державами посли Війська Запорозького, "вольный глас имеючи, место особное заседали" (там само.- С. 4).

6) Щоб було скасовано заборону зносин із Кримом, оскільки "в прежних статьях, каковы были даны бывшему гетману Богдану Хмельницкому, а ныне те статьи в Переясловле ж подтвержены, написано: с Крымским ханом, кроме миру, никакой ссылки не имеют, а мир иметь с ним по указу великого государя, его царского величества, для того, чтоб на жителей войска Запорожского и на украины царского величества Татаровя из Крыму войною не приходили и ихне разоряли и в полон не имали" (там само.- С. 4).

7) Про повернення права міжнародних зносин, оскільки переяславськими статтями передбачено, що "гетману послов и посланников и гонцов из окрестных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок во окрестные и ни в которые государства по службе и посланников и гонцов от себя не посылать для убытков денежных и иных всяких расходов войска Запорожского..." (там само.- С. 4).

8) Про дарування вини родичам і прихильникам Виговського, яким переяславським трактатом "по век живота в раде войсковой и в секретной и в уряде ни в каком не быть", бо якщо, мовляв, "кто не против этой статьи и учинит, в раду будет призывать и уряд какой на них положит, и те будут караны смертью" (там само.- С. 5).

9) Про ствердження давніх прав духовенству, зокрема, вільного вибору митрополита про залишення його під благословенством царгородського патріарха: "А что есть о началстве патриаршем, от которого бы мели митрополиты наши Малороссийские благословение брати, о том нам мирским говорити не належит, но на то что болши патриярх Константинопольский изволит" (там само.- С. 6).

Як бачимо, провід Війська Запорозького просив змінити ті статті Переяславського договору 1659 року, які зачіпали життєві інтереси Української держави. Однак, за винятком незначних поступок у Москві відмовилися переглядати вирваний під примусом у козацької старшини договір у Переяславі. Але відповідь знайшлася однаковою майже на всі прохання: "быть по Переяславскому договору".

Зрозуміло, це справило важке враження на українське суспільство та послужило потім однією з головних причин до повного розриву з Москвою. До речі, це сталося досить швидко. Хоч Юрій Хмельницький і намагався знайти порозуміння з царем, усіляко догоджаючи йому. Так, у серпні 1660 року як посол гетьмана приїхав до Олексія Михайловича корсунський сотник Григорій Піддониченко, який доставив до Москви два листи Юрія Хмельницького і вісім документів з листування колишнього гетьмана Івана Виговського з кримськими вельможами і його посланця до Бахчисараю Степана Богушенка.

В усній формі козацький посол мав просити царя прислати нового воєводу проти кримської орди замість Василя Шереметьєва, котрий пішов проти поляків і дати наказ донським козакам, аби "промишляли" над Кримом.

Крім того, посол мав просити Олексія Михайловича, щоб той відпустив з полону полковника Івана Нечая з братом в Україну, "дабы сестра моя дале не узнавала болшего вдовства" (там само. - С. 33).

Про звільнення Івана Нечая йшлося й в окремому листі до царя, оскільки, за словами українського гетьмана, "так многожды о Иване Нечае, зятя моего, до вашего царского пресветлого величества писал, а некогда не могу счастливым быти, чтоб получил желаемое" (там само.- С. 34).

Позицію Юрія Хмельницького можна було зрозуміти, бо, як він писав цареві "сестры мои, две вдовы, по Данилку Выговском и по Иване Нечаю с детками безпристани слезы проливают кровавые и на меня нарекают и докучают и просят, чтоб до вашего царского величества бил челом и писал, чтоб мною уж сего Нечая упросил к сестре..." (там само.- С. 34).

Але Москва сльозам гетьманових сестер та їхніх дітей не вірила: цар навідріз відмовився задовольнити прохання Юрія Хмельницького. Зрозуміло, що це відбивалося на ставленні останнього до Олексія Михайловича, посилювало сумніви в доцільності подальшого союзу з ним. Тим паче після грубого поводження й особистою образою гетьмана з боку воєводи Шереметьєва, що викликало загальне обурення серед козацького війська.

Таке ж обурення в середовищі українського суспільства викликала брутальна поведінка московських військ в Україні. Зокрема, насильне вивезення на Московщину козацьких дітей, яких роками не повертали, незважаючи на постійні звернення до царя. Наприклад, у червні 1662 року коропотівські козаки Ніжинського полку скаржилися Олексієві Михайловичу, що його "ратные люди в Черкаских городех, и у нас, холопей твоих, в те поры детей наших поимали в полон... и я холоп твой Ромашка Лысой проведал дочеришку свою в Козлове, а я Марчка в Козлове ж, а я Офонка проведал в Елецком уезде, и в иных городех дети наши есть..." (там само.- С. 109).