Розділ «Вступне слово»

Протягом ХХ століття російський імперіалізм різних забарвлень намагався реанімувати ідею "Третього Риму" під будь-якими вивісками. Вихід до Адріатики і на Ельбу на завершальному етапі Другої світової війни на якийсь час таки втілив у життя цю концепцію. Однак, не витримавши конкуренції з цивілізованою Європою, вона вже буквально через кілька років почала розсипатися - відтак у 1991 році стався той розвал, який є закономірним для всіх штучно утворених політичних химер.

Інтуїтивно відчуваючи вже крах своїх імперських ідей, але ще не усвідомлюючи цього реально, наші північно-східні сусіди знову заговорили про "Великую Россию", якої вони без України ніколи не мислили - зрештою, це й неможливо. Проте всі дотеперішні зусилля, вжиті новітніми "единонеделимцами", - політичні, економічні, духовні - виявилися недостатніми. Тож довелося витягувати на світ стару ідеологему про нібито одвічне прагнення українського народу про возз'єднання з російським, яке начебто завершилося 1654 року на Переяславській раді. Після цього, мовляв, нашим предкам московські царі надали такі права і вольності, якими, за словами Петра І, ніякий інший народ у світі "похвалитися не может".

За роки української незалежності всі бажаючі мали змогу значно більше довідалися про той "вікопомний акт", не забороняють тепер і слів безсмертного Кобзаря, звернених 1843 року з Березані до того, хто присягав на вірність єдиновірному православному московському цареві в переяславській церкві:

...Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

на свою Вкраїну...

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала.

У колисці б задушила,

Під серцем приспала...

Тож ці слова Тараса Шевченка змушують задуматися: чому наш національний Пророк кинув такі важкі звинувачення на адресу Богдана Хмельницького, котрий відродив нам українську державу в середині ХVІІ століття? Зрештою, що ж відбувалося на тій Переяславській раді, чому на неї погодився Великий Гетьман і що сталося після неї?