Розділ «Вірили в єдиновірного, православного...»

З того часу, як у 1453 році впала Візантійська імперія і православні патріархи зачастили за милостинею до Москви, вони завжди недвозначно натякали українцям, що єдиним захисником і покровителем для них може бути лише князь-самодержець. Особливо ж така ідеологічна обробка наших предків посилилася після того, як у 1492 році в "белокаменной" взяли курс на втілення в життя концепції "Москва - Третій Рим, а Четвертому Риму не бувати".

Зрозуміло, що найбільший вплив ідеологема щодо єдинопокровительства московського князя, а потім і царя, над українською людністю мала на запорозьке козацтво, яке завжди супроводжувало східних патріархів через свої володіння до московського кордону. Тож цілком закономірно, що вже після перших успішних битв проти польської шляхти навесні 1648 року Старший Війська Запорозького Богдан Хмельницький звернувся до московського царя за допомогою. 8 (18) червня 1648 року він передає через жителя Стародуба Григорія Климова, затриманого біля Києва, листа до Олексія Михайловича, "найяснійшого, велможного і преславного цара московского, а нам велце милостивого пана і добродія", з повідомленням про здобуті перемоги і проханням допомоги. Зокрема, в листі запевнялося: "...Єслі би била на то воля божая, а поспех твуй царский зараз, не бавячися, на панство тоє наступати, а ми зо всім Войском Запорозким услужить вашой царской велможности готовисмо, до которогосмо з найнижшими услугами своїми, яко найпилне ся отдаємо. А меновите будет то вашому царскому величеству слишно, єслі ляхи знову на нас схотят наступати, в тот же час чим боржей поспешайся із своєй сторони на їх наступати, а ми їх за божею помощу отсул возмем..." (Документи Богдана Хмельницького.- К., 1961.- С. 49).

Козацька старшина, крім цієї оказії, вирішила також передати листа до севського воєводи Замятні Леонтьєва, в якому також просила підтримки (там само.- С. 51).

А в листі Богдана Хмельницького до хотмижського воєводи Семена Болховського від 20 (30) червня 1648 року вже висловлюється жаль, що "к тому часу рат ваша не поспіла, а тепер іж господ бог помог нам того неприятеля звоєват, теди даємо вам знат, єсли би другим разом зхотіли з нами воєват, хочете ль нам бит приятелями, теди нам на помоч прибивайте" (там само.- С. 54–55).

11 (21) липня аналогічний лист передається через московського гінця Івана Трифонова до путивльського воєводи Никифора Плещеєва. Останній, за задумом козацької старшини, мав вплинути на свого царя, "штобы он... на ляхи ішов воєвати", оскільки, мовляв, "тепер час маєт" (там само.- С. 57).

Сподівання на підтримку з боку московського царя мало відповідне ідеологічне підґрунтя: протягом багатьох років православні патріархи, переїжджаючи через Україну за милостинею до Москви чи вже повертаючись з нею, постійно переконували наше козацтво в тому, що єдиним спасителем українського народу перед наступом польської шляхти може бути лише єдиновірний православний самодержець.

Як же тепер відгукнувся Олексій Михайлович на прохання українського козацтва? Він вичікував. Зрештою, не в його інтересах було надавати збройну допомогу запорозькому козацтву, бо відродження й утвердження української державності внеможливлювало концепцію витворення з Московського князівства "Третього Риму", до складу якого мали увійти всі землі колишньої Київської Русі аж по Віслу.

Крім того, Москва від 1634 року мала мирний договір з Річчю Посполитою, який Олексій Михайлович не хотів ламати.

Запідозривши московську сторону в таємній змові з поляками проти козацтва, оскільки на три листи не було ніякої відповіді, 24 липня (3 серпня) 1648 року Богдан Хмельницький у різкій формі пише до путивльського воєводи Никифора Плещеєва: "...Жеби єсте на нас, на свою віру православную хрестиянскую, міли міч подняти, а ми будем бога прохати, же так же потіхи не однесете, як і хто інший латво нам, кулко бившися межи собою, помирится, а помирившися, на вас обернутся, же за зраду вашу бог вас потлумит. Ми вам зичили всего доброго і цареви вашому панованя і кролевства полского. А при том як себі хочете, так і починайте, хоч за ляхами, хоч за нами, то вам волно" (там само.- С. 64).

Очевидно, прочитавши це звернення Богдана Хмельницького, Олексій Михайлович 7 (17) серпня 1648 року доручив Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Московська держава не виступить проти українського козацтва на боці Польщі (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах.- М., 1954.- Т. ІІ.- С. 74).

Але православне українство сподівалося на реальну допомогу військовою силою, бо ж саме оборонцями їхніх прав перед поляками завжди виставляли їм московських правителів царгородські та інші східні патріархи. Відсутність такої допомоги викликала велике незадоволення серед українського козацтва. Мабуть, саме з огляду на таке ставлення Москви до українського національно-визвольного руху Богдан Хмельницький, пішовши з військом у похід на захід, більше не звертається до Олексія Михайловича.

Після тріумфального повернення до Києва з-під Замостя в грудні 1648 року Богдан Хмельницький зустрічається з єрусалимським патріархом Паїсієм. Користуючись поїздкою останнього до Москви, гетьман, цілком ймовірно, знову пробує схилити на свій бік Олексія Михайловича через провід православного духовенства. Пошук допомоги та союзників у боротьбі з Польщею, за словами Михайла Грушевського, було складовою й найактуальнішою частиною політики Богдана Хмельницького в цей час. Тим паче, що духовенство та інтелігентні кола Києва висловлювалися за московського царя як бажаного спільника й протектора. Відтак з Паїсієм до Москви відправляється перший офіційний козацький посол полковник Силуян Мужиловський. До речі, він розповідав дякам Посольського приказу, що "гетман де Богдан Хмельницкий о том с патриархом говорил, чтоб он, еросалимский патриарх, будучи у царского величества, посоветовал с московским патриархом і иными духовными людьми о том, можно ли царскому величеству за вечным ускончаньем за них, Войско Запорожское, для православные веры вступится и стояти и полякам их не выдавати" (цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- К., 1913.- Т. 8.- Ч. 3.- С. 136).

Щоправда, у листі до царя від 8 (18) лютого 1649 року Богдан Хмельницький знову дорікає за відсутність збройної допомоги з його боку. Зокрема, український гетьман зазначав: "Писали есмо двожды до твоего царского величества через посланца воеводы путивльского и через посланца воеводы севского, чтобы царское твое величество благословил на лятцкую землю войскам своим от Смоленска наступить, чтобы большей над нами, христианы, власти не имели и крови нашие, которую от колких сот лет проливать тиранско, сиречь мучительско почали, не проливали. А мы отсюду на оных неприятелей наших наступали и за божиею помощию збили, чтоб ваше царское величество был над нами государем и царем православным, а не иноверцы, яко самодержца, но мы на те два листы ведомости никакие не имели, аж ныне отдана нам грамота твоего царского величества через гонца Василья Михайлова, в которой объявляючи, желаешь, чтоб есмы в покое жили с ляхами и с княжеством Литовским..." (Документи Богдана Хмельницького.- С. 94).

Посередництво Паїсія не мало успіху: московський цар не зважився розірвати договір із Польщею й не дав Україні ні військової, ані дипломатичної допомоги. Виправляючи свого посла Григорія Унковського до Богдана Хмельницького в березні 1649 року, він не взяв на себе обов'язку подати збройну допомогу українському народові. В наказі Унковському, зокрема, зазначалося: "А будет гетман учнет ему, Григорью, говорити, что писал он, гетман, к царскому величеству в листу своем царского величества з гонцом з Васильем Михайловым, чтоб он, великий государь, послал своих, царского величества ратных людей под Смоленеск, и Григорью говорити: у великого государя нашего у его царского величества с Коруною Польскою и Великим княжеством Литовским вечное докончанье, и ему, великому государю нашему его царскому величеству, ратных людей под Смоленеск за вечным докончаньем послать не доведетца" (Воссоединение Украины с Россией.- Т. ІІ.- С. 139).

Позиція московського царя чітко виражалася ось у такому пункті інструкції Унковському: "Будет у нево, гетмана, и у всего Войска Запорожского с поляки договор учинитца на том, что Войску Запорожскому быти в подданстве за великим государем нашим за его царским величеством без нарушения вечного докончанья, и великий государь наш его царское величество его, гетмана, и все Войско Запорожское пожалует, под свою царского величества высокую руку принять велит" (там само.- С. 140).

Тобто українському народові пропонувалося випрошувати в поляків дозвіл на перехід у підданство православного царя. Інший варіант "допомоги" Москви полягав у тому, щоб гетьман і Військо Запорозьке послали своїх послів до Польщі просити, аби "ево великого государя обрали на Корону Польскую и на Великое княжество Литовское государем" (там само.- С. 151).

Уважне ознайомлення з інструкцією для Григорія Унковського дає підстави зробити висновок, що московський посол мав зовсім інше за своє головне завдання в посольстві до Чигирина. Ось що він мав робити в гетьманській столиці: "А покаместа Григорей у гетмана у Богдана Хмельницкого побудет, и ему проведати тайно, что у них ныне с поляки и с литвою делаетца и чево меж ими вперед чаять, миру или войны. И которые послы присыланы от короля и от панов рад корунных, воевода браславской Адам Кисель с товарыщи, к гетману, и те послы отпущены ли, и о чем они приходили, и на какой мере о миру хотели договор учинить, и с чем отпущены. И после того и от панов рад от корунных и от литовских послы к гетману прихаживали ль и будет приходили, и о чем приходили и с чем отправлены и на чем у них с поляки дело положено. И своих послов гетман к панам раде посылыл ли, и о каких делех посылал, и с чем те ево послы от панов рад отпущены и из иных которых государств послы у гетмана бывали ль, и будет были, и о чом приходили и с чем отпущены..." (там само.- С. 142).

Тож даремно переконував Богдан Хмельницький царського посла в слушності спільного виступу проти польсько-литовської шляхти. Що "без нашего Запороского Войска везде они, поляки и литва, будут худы, а в тех войнах сильны были нашим Запороским Войском. А ныне спеет великого государя его царского величества счастье, дарует ему господь безо всякого накладу такое великое государство и множество ратных людей" (там само.- С. 152).

Зрештою, гетьман прямо висловився: "Мним себе, что великому государю мы, православные християне, не годны и милостив к нам быти не хочет и от своей милости нас отгоняет, в нашем разаренье ратными людьми не помогает" (там само.- С. 152).