Розділ «2. НАРОДЖЕННЯ ІМПЕРІЇ»

Від своєї ранньої поеми «Кавказький бранець» до зрілої «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.» Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії 21. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону. Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати «бідними фінами» та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу.

«Подорож до Арзрума» Пушкіна зображує воєнний похід фельдмаршала Паскевича як різновид радісного та нескінченого полювання, де дичини завжди вдосталь і де «ворог» («l'ennemi» у франкомовній бесіді між Пушкіним і Паскевичем) завжди переслідується з легкою душею. Природність цього переслідування, подібна прокиданню, ранковій ванні та сніданню, особливо впадає в очі у коментарях до книжок про подорожі. Інший є звичним, частиною нашого життя, але він чи вона мусить бути переслідуваним, скаліченим, взятим у полон, убитим. Очевидна подібність до полювання і атмосфера розваг чоловіків в оцінці Пушкіна — тобто повна відсутність тверджень про людські якості «ворога» і навіть сумнівне виправдання щодо застосування «полювання» як тла для коментарів зверхнього спостерігача — задає тон для пізніших писань про завойовницькі війни 22.

Єдиний доступний англійський переклад зміщує значення подорожі Пушкіна із воєнного походу до екзотичної подорожі; це робиться шляхом послаблення войовничого тону тексту і неповним, хибним перекладом назви твору. Російською мовою до заголовка «Подорож до Арзрума» додані слова «під час походу 1829 p.», що чітко визначає місце цього твору в межах традицій воєнних мемуарів епохи. На відміну від П’єра Безухова у «Війні та мирі», який губиться в думках, дезорієнтований щодо бою на полі Бородіно, Пушкін був не спостерігачем, а учасником війни, і свій відпочинок в Арзрумі він явно сприймав із задоволенням. Автопортрет, виконаний вугіллям, який він намалював у цей час, зображає його верхом із списом [!] напоготові 23. Але переклад дотримується традиційного прочитання російської літератури, яке відсуває у тінь воєнний аспект російських текстів.

Реальність тотальної війни проявляється через образи, з прихильністю виписані Пушкіним. За часів Пушкіна на Кавказі практично не було цивільної російської громади. У таких містах як П’ятигорськ, Кисловодськ і Тифліс проживали, звичайно, російські колоніальні адміністратори зі своїми дружинами та сім’ями, які утворювали місцеве «товариство», але в зібраннях брала участь переважно найбільша та найпомітніша група росіян у цьому місці: молодші лейтенанти, лейтенанти, капітани та полковники, а час від часу й генерали, які потрапляли в центр уваги. Ці громадські зібрання були частиною російського воєнного життя — факт, на який читачі російської літератури дружно не звертали уваги, як і читачі англійської літератури іґнорували значення плантації сера Томаса Бертрама у Вест-Індії чи багатства панів Мікоубера та Пеґотті в Австралії. У той час як російські вечірки та розмови є, таким чином, на передньому плані, непроникна тиша оточує життя місцевих мешканців. Мабуть, дуже мало читачів, зачарованих пушкінським описом подорожі до Тифлісу, зауважили, що масова присутність жебраків на вулицях цього міста могла бути пов’язана із постійним станом війни, що тривала на Кавказі з того часу, як Російська імперія вирішила, що в її інтересах завоювати цю територію.

«Подорож…» Пушкіна сповнена імперською дидактикою, яка переконує, що Росія є доброзичливою силою, яка забезпечує порядок та ідентичність у первісному хаосі. У певний момент загін солдатів іде до лісу «прочищати його» 24. Метафора очищення неодноразово застосовується в орієнталістичній літературі стосовно колоній; можна згадати поему Редьярда Кіплінґа «Пісня білої людини» (1899), де ця людина «йде чистити землю». (Якби Пушкін був сучасником Кіплінґа, він, безперечно, міг би повторити за ним: «О, добре для світу, коли Білі Люди йдуть / Прямим своїм шляхом пліч-о-пліч» 25). Приблизно п’ятсот «турецьких» в’язнів чекають поблизу, не виявляючи ознак страху, навіть якщо в них на очах козаки добивають когось із поранених: однак висловлюється думка, що тут не стільки сміливості, як мовчазної байдужості. Тіла черкесів лежать усюди. Бравий російський полковник «по-дружньому» курить «їхню» люльку. Погана натура «турків» підкреслюється згадкою про «гермафродита» поміж ними: нам кажуть, що такі ж монстри часто трапляються серед кочівників. Перед від’їздом до Росії поет відвідує східний базар і натикається на «жахливого жебрака. Він був такий блідий, як смерть; з його червоних гнійних очей текли сльози». Поет «відштовхує жебрака геть із почуттям відрази, яку неможливо описати» і повертається додому. Це нагадує яскраві Флоберові описи відразливих санітарних умов, свідком яких він був на Близькому Сході 26.

Ця неприваблива картина контрастує зі здоровими й веселими козаками, які, просуваючись уперед після бою, бачать села, в яких зовсім немає турків, котрі, скажемо так, зникли. Ті турки, які з’являються в оповіді, є або покірними слугами росіян, або переможеними, що похмуро чекають на неминуче. Декілька недоумкуватих парубків стріляють по росіянах, не завдаючи їм, втім, значних втрат, їхня негідна й боягузлива поведінка на вулицях контрастує із «розважливістю і щирістю» (Сухоруков) чи «сміливістю» (Бурцов) поведінки переможців 27. Пушкін цитує турецьку поему, яка порівнює побожний (і тому, ймовірно, непереможний) Арзрум із Стамбулом, який приречений на падіння тому, що не дотримується застережень Корану. Автор цієї поеми, виявляється, помилився: Арзрум упав перед росіянами. Майбутній наступ на Арзрум оголошується головнокомандувачем російської армії, генералом Паскевичем, під час обіду для своїх старших офіцерів. Мусульманська фортеця взята майже випадково, без серйозного планування і з малими військовими втратами. Ярлик непереможності, випадково знайдений Пушкіним у цитаті з ворожої поеми, повертається до колоніальної потуги у всій величі її слави.

Після завоювання Арзрум став мовчазним; у цьому місті зі ста тисяч мешканців ніхто не скаржиться на десять тисяч козаків, які в ньому зараз панують. Палац паші пограбований повністю: дивани подерті, не стало килимів. Пушкін припускає, що цю шкоду зробили, втікаючи, самі турки. Жінки з гарему хвалять поводження росіян, діставши наказ зустрітися з ними особисто. Цей пасторальний образ псується новинами, що в Арзрумі з’явилася чума.

На своєму зворотному шляху до власне Росії Пушкін зустрів друзів, які використовували місцеві гарячі джерела для лікування ран, отриманих під час кампанії; вони мають із собою деякі російські журнали з недолугими статтями про поезію Пушкіна. Останньою подією, описаною в «Подорожі», є вибух сміху з цих убогих зразків літературної критики. У цьому закінченні опису подорожі Пушкіна є основні елементи колоніальної зверхності: висока грамотність, огида при погляді на примітивних людей, чиї звички є гіршими, здатність використовувати ресурси завойованих територій для добрих цілей (лікування хвороб, будівництво нових осель і парків), спроможність творити тексти, що збережуть пам’ять про Арзрумську кампанію для нащадків тих, хто завоював його, та, зрештою, здатність до відчуття радості життя, як і личить молодим російським офіцерам у відпустці.

Переважання точки зору імперського спостерігача — це загальна стратегія текстуального імперіалізму: перо переможця описує звичаї та манери мовчазних підкорених тубільців. Навіть коли представник народу-завойовника стає бранцем «примітивів», ситуація не змінюється. У «Кавказькому бранці» безіменний росіянин, названий тут «європейцем», став полоненим, що його захопили черкеси. Він «спостерігає за їх віруваннями та звичаями» дуже ретельно, як це міг би робити орієнталіст, зайнятий справою поповнення багажу знань Заходу 28. Йому подобаються їхня простота, гостинність і спритні рухи, навіть їхня схильність до сварок і психологічна сила. Його увагу привабить їхній яскравий одяг. Черкеси «народжені для війни» і під час схожих на війну розваг вони часто відтинають голови бранцям, на превелику радість черкеських немовлят [!]. Росіянин дивиться на ці заняття з гідністю вищої людини — позиція, що викликає сповнене страху захоплення його тюремників.

Характерною особливістю російської колоніальної літератури є підкреслення справжніх чи приписуваних жорстокостей, колись виявлених щодо росіян. Опис колишніх кривд вельми поширений у літературних та інших текстах, які дають змогу виправдати подібну поведінку росіян. «Кавказький бранець» Пушкіна нагадує читачеві, що непокірні народи Кавказу становили серйозну небезпеку для імперії і що багато росіян гинуло від їхніх нападів на територію імперії. У вересні 1998 p., через три роки після закінчення війни, яка зрівняла із землею малу республіку Чечню та знищила десятки тисяч чеченців, російська президентська комісія щодо військовополонених опублікувала в пресі повідомлення, що 794 росіян, які брали участь у цій війні, були все ще у становищі зниклих безвісти; вона вимагала звіту від спустошеної республіки. Невдовзі після цього російське Міністерство закордонних справ заявило, що Росія ніколи не дозволить Чечні від’єднатися від Російської Федерації 29.

Пушкінські вузько сфокусовані та повні осуду твори докорінно відрізняються від поліфонічних описів чорної Африки у Джозефа Конрада і послідовної критики колоніальних завоювань у творах Джейн Остін 30. На відміну від британців, Пушкін не має жодних сумнівів. Він говорить від імені імперії, яка перебуває у процесі становлення, покладаючись на козацькі шаблі, а не на текстуальну перевагу; імперії, яка все ще боїться бути частиною дискурсу Іншого. За часів Пушкіна ще не було напевно відомо, що Росія успішно подолає західний оцінювальний погляд. Впливові голоси, як-от Жюля Мішле (Jules Michelet), були все ще готові трактувати Росію у спосіб, що не дуже відрізнявся від застосованого Пушкіним щодо Кавказу. Така небезпека була реальною: через багато років після смерті Пушкіна Іван Тургенєв не міг уникнути зверхнього тону братів Ґонкурів, які згадали про нього у своєму «Щоденнику» як про екзотичного і старомодного слов’янина. Акцентування нижчого становища Кавказу в «Подорожі до Арзрума», різкі декларування переваги російських козаків і приниження «турків» як таких, що відступають без боротьби за найменшого виклику, було способом Пушкіна реагувати на зверхність, із якою в ті часи ставилися до росіян окремі європейські інтелектуали.

Декількома поколіннями пізніше «Хаджі-Мурат» (1904) Льва Толстого, написаний за ситуації, коли Російська держава почувалася значно безпечнішою, руйнував імперську романтичну пропаганду. Толстой вперше критично оцінив політику, яка була підґрунтям успіхів Єрмолова та Паскевича. Хоча «Хаджі-Мурат» написаний тоді, коли Кавказ був уже міцно прив’язаний до імперії, твір Толстого опублікували лише посмертно. Толстой був надто антиколоніальним письменником, щоб не становити небезпеки для російських правлячих кіл. Його ставлення до царя Миколи І, за правління якого завоювання Кавказу було завершене, настільки викривальне, що його не можна порівняти із жодним іншим твором російської літератури, написаним до чи після нього. Повість «Хаджі-Мурат» містить жахливі сцени завойовницької війни. Оповідач так описує знищення чеченського села:

«Садо знайшов свою саклю в руїнах — покрівля провалена, двері та стовпи для підтримання надбудови спалені, внутрішня частина брудна…. Дві скирти сіна згоріли, абрикосові та вишневі дерева, які він посадив та вирощував, поламані й обгорілі, й на додачу всі вулики та бджоли спалені… Фонтан забруднений, очевидно, навмисно, так що воду не можна використовувати. Мечеть також осквернена» 31.

Перекладач Толстого, Ейлмер Мод (Aylmer Maude), описав дії Єрмолова такими словами: «Кампанія «умиротворення» Чечні і Дагестану… полягала у руйнуванні сіл, викраденні худоби та майна, цілковитому вирубуванні лісів і переселенні людей» 32. Такі оцінки дуже контрастують із безтурботним тоном «Подорожі до Арзрума» і навіть із сумнішими розповідями Михайла Лермонтова. Пушкін, звичайно, знав справжній стан справ упродовж своєї арзрумської подорожі. «Черкеси нас ненавидять», — визнавав він, «Ми примусили їх залишити їхні широкі пасовища; їхні аули в руїнах, цілі племена винищені» 33. Однак, на відміну від Толстого, він не співчував черкесам, а радше застерігав росіян від черкеської небезпеки. Подібно до дуже багатьох колоніалістів, Пушкін ставився до Іншого, як до чужого роду, чиї потреби і права суттєво відрізнялись від тих, що належать племені-завойовнику.

Найголовнішим із методів підкорення і «обтесування» є створення дихотомії між грубою та незагнузданою дикістю Кавказу перед його завоюванням і поліпшеним соціальним і матеріальним становищем після нього. Пушкін намалював рожеву картину вигід, якими російська цивілізація наділила Кавказ за якихось кілька років. Порівнюючи гарячі джерела біля Георгіївська з тим, що він бачив кількома роками раніше, Пушкін відзначив вражаючі зміни на краще:

«За моїх часів купальнями були будь-як побудовані халупи… Тепер споруджені розкішні купальні й будівлі. Бульвар, засаджений у лінію молодими липами, простягається вздовж схилу гори Машук. Всюди акуратно доглянуті стежки, зелені лавки, прямокутні клумби, малі місточки, павільйони. Джерела очищені й викладені камінням; до стін купалень прикріплені аркуші з інструкціями від поліції; все впорядковане, охайне, прикрашене» 34.

«Турки» не здатні забезпечити людські вигоди; це росіяни їх облаштували. «Азійська бідність», відповідно, стала усталеним виразом, зазначає Пушкін 35. У Михайла Лермонтова, молодшого від Пушкіна на 15 років, який був знавцем Кавказу, російські характери у «Герої нашого часу» (1840), називають «азіатів» «бестіями», «надзвичайно дурними», «жалюгідними», «шахраями» і створіннями, які не здатні піклуватися про себе 36. Вони також віроломні та скупі: брат Бели зраджує її заради коня (якого Печорін викрав у Казбича — вчинок, зображений як такий, що непокоїть, але водночас свідчить про мужність і відвагу Печоріна). Бідність місцевого населення описана в такий спосіб, що навіює думку про неспроможність тубільців коли-небудь підняти свій життєвий рівень вище від рівня виживання: вони полюють, трохи займаються землеробством, сваряться між собою і викрадають коней. Характерно, що Максим Максимович, який сам не є великим інтелектуалом, особливо різко висловлюється про розумову обмеженість «тубільців».

Місцеве населення у Пушкіна та Лермонтова розсіяне навколо подібно до надокучливих мавп серед ландшафту, що навіює жах. Вони там перебувають для того, щоб дати російським солдатам заняття і зміцнити читацьку солідарність із «Русью». На відміну від пушкінських, у коментарях Лермонтова є певна іронія, і цим вони дещо подібні до стилю Джозефа Конрада. Лермонтов народився в імперії, яка вже могла дозволити собі трохи великодушності. Однак ціла низка зневажливих характеристик, які дають місцевим жителям герої його творів, навіює російським читачам думку, що ці примітивні істоти потребують панування над собою і просять про нього. Все це зв’язують докупи культура і війна, моралізування і поради:

«Там, де похмурий паша мовчки курив серед своїх дружин та безчесних підлітків, там його переможець отримував повідомлення про перемоги своїх генералів, роздавав пашалики, розмовляв про нові романи» 37.

Подібно до творів західних колоніалістів, «Подорож до Арзрума» виявляє нездатність збудити думку, що місцеве населення не обов’язково було злочинним, відмовляючись підкоритися завойовникам. Пушкін зауважує, що кілька разів він вимагав ночівлі й коней у місцевих мешканців, абсолютно не сумніваючись, що вони повинні його обслуговувати саме тому, що російська армія перебуває там, щоб їх підтримати. Він поширив ці вимоги на чиновників і цивільних осіб у містах і селищах, які відвідував, і їх завжди задовольняли. Що місцеве населення могло думати про нього — залишається не сказаним і, найімовірніше, не замислювались над цим і читачі. У класичному імперському описі завойованих земель Пушкін так характеризував Грузію та її народ: «Грузія увійшла під скіпетр імператора Олександра у 1792 р. Грузини — войовничий народ. Вони довели свою сміливість під нашими стягами. Їхні розумові здібності очікують більшої освіченості. Загалом вони веселі та товариські» 38.