Розділ «7. ДЕКОНСТРУКЦІЯ ІМПЕРІЇ: ЛЮДМИЛА ПЕТРУШЕВСЬКА»

У п’єсі «Ізольований бокс» дві жінки розмовляють у палаті лікарні для невиліковно хворих. Вони помирають від раку. Вони не знають одна одної, але самотність спонукає їх розповісти про своє життя. Одна з них зізнається, що її незаміжня донька, яка щойно поховала позашлюбну дитину, їздить до прибалтійських республік, щоб там вийти заміж. Ці поїздки безрезультатні; її нещастя подорожує разом із нею і заважає їй «зловити» чоловіка. Однак вона купує там речі, які недоступні в Москві. Читач зауважує, що прибалтійські республіки, можливо, підпорядковані Росії, але це не дає значних вигід звичайним російським жінкам. Друга жінка має 14-річного сина Ваню і жодних інших близьких родичів. Старша жінка радить їй написати листа до своїх роботодавців і попросити їх прийняти Ваню на роботу як учня. Виявляється, що саму маму Вані покинули її батьки. Потім мама Вані згадує про якусь сім’ю, яка жила в одній кімнаті і як вона була свідком двох смертей у цій кімнаті: 50-річної матері і її 27-річного сина. Коли мама Вані висловлює тривогу щодо власного синапідлітка, який скоро стане сиротою, старша жінка нагадує їй: «А ми як росли?» Це промовистий сигнал постійної убогості й відсутності поліпшення в житті дітей порівняно з їхніми батьками. Хоча радянська еліта намагалася викликати в уяві спогади про підняту цілину, насправді радянські жінки виростали у занедбаних будинках, де члени сім’ї бачили страждання і смерть одне одного на мінімальній житловій площі, наданій їм державою.

Характерні риси світу Петрушевської не залишають жодного сумніву щодо його природи. Це не колоніальний простір, як в оповіданнях її сучасників — Рибакова, Распутіна та Солженіцина. Це також не сповнений ностальгії за царською імперією світ, який зобразив у своїй історичній повісті «Нечиста сила» (1989) Валентин Пікуль. Світ Петрушевської подібніший до замкнутої сцени вистав Семюеля Беккета: із цих світів немає виходу. Її героїні живуть у печалі та самотності й не користаються жодними перевагами, які могла б давати російська велич. Їм бракує простору так, як не бракує його мешканцям жодних перенаселених міст провідних країн світу; вони не мають де спати, кохати чи вести приватну розмову. В оповіданні «Поезія в житті» героїня втрачає цноту після кількох ночей опору наполяганням її чоловіка, тоді як свекруха спить на відстані кількох сантиметрів у тій же маленькій кімнаті. Чуючи звуки метушні з ночі в ніч, але не бачачи зранку жодних слідів крові, свекруха вирішує, що наречена не є дівчиною; коли ж кров з’являється після того, як дівчина врешті віддається, свекруха каже, що це пов’язано із місячним циклом дівчини. Ця розповідь повертає до Чехова в тому, що вказує на цнотливість молодих дружин (подібно до сільських героїнь Чехова та Тургенєва) і вульгарність та брутальність, які нищать у зародку такі почуття. Це також наводить на думку, що імперська велич не захистила російських жінок від тих видів приниження, яких здебільшого не зазнають навіть підкорені народи. У «Темній долі» розповідається про жінку віком між 30 і 40 роками, яка живе в малесенькій квартирі з мінімальними зручностями разом із своєю мамою. Вона ніколи не мала хлопця, оскільки ніколи не мала власного кутка, в якому могла б бути наодинці з мужчиною сякий-такий час. Вона заздрить заміжнім жінкам і тим, хто мав коханців, навіть дуже непривабливих і корисливих. Її прагнення стосунків із мужчиною, які могли б змінити її долю, є настільки сильним, що одного дня вона домовляється із своєю мамою, що та проведе ніч у іншому місці, і запрошує до себе літнього та одруженого співробітника. Мужчина явно непривабливий, але він готовий виконати її невисловлене вголос бажання. Щоб відзначити святкову подію, вона купує торт і пляшку вина. Чоловік з апетитом їсть, роздягається, робить те, для чого його запросили, і швидко відходить, хапаючи ще кусень торта на дорогу.

За таких умов російські жінки вступають у дорослий вік і старість із серйозними психологічними розладами. У «Перепустці» жінка на ім’я Рима, прагнучи влаштуватись на роботу, проходить співбесіду з якимсь Тарасовим. Вона не отримує роботи, але закохується в Тарасова й починає переслідувати його. Щоб ввійти в адміністративну будівлю, необхідно мати спеціальну перепустку, а Римі відмовляються дати таку перепустку, коли її наміри стають зрозумілими оточенню Тарасова. Тоді вона починає переслідувати його по телефону, вимагає перепустку, скаржачись, що Тарасов мучить її. Її манія щодо Тарасова є формою нерозділеного кохання, проявом нагальної потреби людських взаємин. Вона відмовляється від своєї роботи, щоб мати більше часу для його переслідування, і доводить себе до повного виснаження. Врешті вона настільки піддається своїй манії, що не помічає реального Тарасова, коли він їде поруч із нею у вагоні метро.

Захоплення мужчинами, яке іноді виявляють жінки Петрушевської, зустрічається і в іронічній та дотепній прозі Тетяни Толстої. Ця зачарованість виникає, принаймні частково, через нестачу інтимних можливостей для жінок у радянській Росії. Їх могли зґвалтувати, але за ними рідко коли упадали. В оповіданні «Поет і муза» розсудлива лікарка закохується в неохайного поета, який заробляє на життя, працюючи сторожем. Він страшенно бідний і живе в сараї. Вона бере його під свою опіку, виходить за нього заміж, приводить у свою комфортабельну квартиру й намагається переконати його писати політично коректні вірші. Але поет не хоче перетворитись на радянського письменника. Він утікає від своєї дружини з її добрими намірами, спілкується з «нечистю», подібною до нього, і врешті помирає, залишивши свій скелет у спадок навчальному госпіталю, де працює його дружина. Скелет виставляється напоказ, що дає змогу вдові щоденно проходити повз останки свого покійного чоловіка.

Літературні критики найчастіше коментували іронічний антирадянський тон цього оповідання; відзначалося також жіноче прагнення до володіння 6. Однак Толстая, окрім цього, торкається також теми, яка посідає центральне місце у творах Петрушевської, — неспроможність жінок за радянського режиму мати стосунки з чоловіками, які задовольняли б обидві сторони. Хоча, на перший погляд, деструктивний вплив імперії є ніби маргінальним елементом творчості Толстої, її часті розмірковування про знівечені жіночі долі привели її близько до відкриття Петрушевської, що «інакшість» російських жінок є не лише наслідком бідності радянського типу, а й імперських дисбалансів. Обидві письменниці визнають, що імперія позбавляла жінок їхніх прав. І у випадках, коли жінки були змушені покидати сім’ю, щоб їхати «піднімати цілину», і тоді, коли вони мусили шукати відповідного одягу й харчування в Москві, коли ж чоловіки займалися збереженням та розширенням кордонів «Родины», на жінок лягав непосильний тягар обов’язків, а винагороди були незначні та нечасті. Звідси виникає відчуженість від імперії, різні патології поведінки і гнітюча безнадійність, що пронизує світ, витворений художньою уявою Петрушевської.

Діти жінок, скривджених імперією, також є жертвами. У виставі «Я вболіваю за Швецію» Каля, мачуха Діми, саме поховала свого чоловіка, який помер від раптового сердечного нападу. Обоє, вона і її пасинок, відчувають провину, оскільки, коли батько повернувся додому в цей фатальний день, йому розповіли, що Діму виключили із школи; до того ж Каля повідомила про це у сварливій манері. Тим часом дзвонить телефон. Коли Каля чи Діма беруть слухавку, спершу ніхто не відповідає; вони припускають, що це шкільні товариші Діми жартують із свого осиротілого товариша. Врешті до телефону просять якусь Аню, і стає ясно, що дзвонить бабуся Діми, яка саме приїхала з Кемерово. Виявляється, що перед сердечним нападом батька йому кілька разів телефонувала бабуся Діми (батькова теща), запитуючи його про обставини смерті її доньки і приписуючи цю смерть ЇЇ нещасливому одруженню. Донька, Аня Воронцова, справді вчинила самогубство, оскільки ЇЇ чоловік мав стосунки з Калею. Почуття особистої провини Калі та Діми зменшились після визнання бабусі, однак Каля сповнена рішучості вчинити самогубство, коли діти (Діма та її власний син Саша) стануть дорослими й не матимуть у ній потреби.

На додаток (ніби цих трагедій не було досить для однієї сім’ї) виявляється, що бабуся ночувала на залізничному вокзалі впродовж минулого тижня, вигнана з будинку її сина в Кемерово, бо вона там заважала, а Сашу віддали до цілодобового дитячого садка, з якого його забирають додому тільки раз на тиждень. Слова Діми про те, що його батьки «здохли, як собаки», звучать особливо гостро, як попередження, що бабуся та вся сім’я також «здохнуть, як собаки». Навіть за стандартами Петрушевської це винятково похмура оповідь. Вона показує, що переселення у віддалену й напівколоніальну територію (Кемерово є одним із центрів вугільної промисловості в Сибіру) не вирішує проблеми житлової площі для бідних росіян, що насправді сім’ям було б краще жити разом у центральній Росії. Для російського уряду було б дешевше утримувати своїх громадян у густіше заселених районах навколо Москви чи Вологди, ніж у Кемерово. Але російська еліта вирішила інакше, і ціну платять сім’ї, подібні до сім’ї Калі, Діми й бабусі Воронцової.

Вражаюча оригінальність Петрушевської виявилась у цій п’єсі найкраще. Вона доводить до свідомості громадян, що російська політична влада, її сибірські багатства й мистецькі центри метрополії, її палаци, площі, танцювальні ансамблі та пам’ятники не мають щонайменшого значення для людей, які, зрештою, є тим єдиним, що має справжнє значення в суспільстві. Держава хвора, а її зусилля бути військовою потугою та тримати першість у справах культури реалізуються коштом людей. Петрушевська руйнує імперський простір не заявами про абсурдність претензій Москви на Азербайджан чи Казахстан, на Далекий Схід чи Латвію, не висловленням припущення, що багатства Ермітажу продані покупцям, які запропонували найвищу ціну, а показом того, що трапляється із суспільною структурою внаслідок імперських прагнень. Вона пише головним чином про сім’ю і є самотньою в проголошенні гострих суджень щодо російських пріоритетів; навіть Солженіцин, який звинуватив владу в нещастях Росії, не може дорівнятись до неї. Російські кордони й російський міжнародний престиж не мають для неї найменшого значення, тоді як вони мають значення для Солженіцина. Петрушевська захищає право на особисте життя, а не відданість «рóдине», і в цьому вона різко відходить від традицій російської художньої літератури.

Петрушевська усвідомлює також зв’язки Росії з неросійськими суб’єктами. Героїня оповідання «Така дівчина, совість світу» (1968), Раїса-Равіля — етнічна татарка, чиє теперішнє життя так само безнадійне та жахливе, як і її минуле. Раїса працювала відтоді, як їй виповнилося п’ять років, виготовляючи коробки для ліків. Вони з мамою заробляли цим кустарним промислом на життя: її батько-алкоголік не надавав підтримки (Петрушевська допомагає розвінчати міф, що радянським жінкам був доступний широкий вибір задовільної роботи). Коли мама Раїси помирає, батько починає приймати жінок у кімнаті, в якій він живе разом із своєю донькою. Раїса проти своєї волі часто стає свідком сексуальних оргій, які не лише позбавляють її гарних дитячих спогадів, але й деморалізують її. Вона стає жертвою сексуальної патології, що характерно для багатьох героїнь Петрушевської. Молода жінка, вона неспроможна приготувати їжу, прибрати свою кімнату чи потурбуватись про себе. Вона ходить туди-сюди по своїй кімнаті, ніби у в’язниці, нездатна вийти на прогулянку чи пошукати роботу. За злою іронією долі, ця надмірна пасивність робить її жаданою для мужчин. Один із них одружується з нею, але інші продовжують використовувати її, як тільки залишаються наодинці з нею — не лише друзі та знайомі, а й зовсім сторонні люди, як-от поштар, майстер чи випадкові відвідувачі комунальної квартири. Раїса не є повією: вона просто дивиться на своїх ґвалтівників, ніби благаючи залишити її саму, що має цілком протилежний ефект. Ці повторювані зґвалтування врешті призводять до охолодження стосунків Раїси з дружиною одного із ґвалтівників, яка водночас є оповідачем цієї історії. Як це часто трапляється у Петрушевської, тут також оповідачка знає значно менше, ніж читачі, і тому вона не спроможна цілковито зрозуміти значення історії, яку розповідає. Жінка-оповідач у цьому оповіданні зовсім забуває про Раїсу, коли виявляє, що її чоловік мав з нею стосунки, незважаючи на те, що Раїса врятувала її колись від спроби самогубства і доброзичливо вислуховувала її звіряння. Коли пані Петрова (оповідачка) дізнається, що її чоловік зґвалтував Раїсу, вона починає зневажати її і відмовляється з нею розмовляти.

Це похмура метафора суспільної свідомості російського народу, який забув про зґвалтування неросіян в імперії. Неусвідомлена простодушність, з якою оповідачка викидає Раїсу із свого життя, — «вона ніби померла й перестала існувати для мене, можливо, вона й насправді померла», — наводить на думку про той чітко усвідомлений план, згідно з яким у російській культурі повністю іґнорувалася проблема колоніалізму і царі та комісари накидали на неросійські народи гамівну сорочку ідеологічного гноблення 7. «Така дівчина, совість світу» символізує калічення місцевого населення за російського правління. У цьому оповіданні немає прямого звинувачення імперії, яке можна побачити в дуже багатьох постколоніальних художніх творах, написаних в Азії чи Африці й опублікованих на Заході. Про це навіть не мовиться. Раїса-Равіля залишається мовчазною упродовж усього оповідання. Єдиним її висловлюванням є «Давай разом, давай разом, почекай на мене», коли оповідачка робить спробу повіситися.

Петрушевська сама визначала порядок своїх творів у їх п’ятитомному зібранні, що вийшло друком у 1996 р. Першою вона розмістила «Таку дівчину». Тому можна припустити, що татарське походження Раїси-Равілі не є випадковою деталлю. Фактично всі інші оповідання стосуються героїнь російського походження. Раїса походить із середовища жахливої бідності та зруйнованих сімей, що є постійним мотивом творів Петрушевської, однак її доля значно трагічніша, ніж у власне російських жіночих персонажів. Вона настільки втрачає інстинкт самозбереження, що будь-хто може її скривдити без страху про наслідки. Раїса є найбільш «приреченою» серед персонажів творів Петрушевської. Оповідачка зазначає, що повна безпомічність Раїси розбуджує в російських мужчин мисливські інстинкти. Важко позбутися враження, що вона символізує зґвалтовані Росією землі, тоді як Сєвка, який одружується з нею, ніби оформляє «одруження» між Татарстаном і Росією — одруження, бажане росіянам, але недоречне з погляду Татарстану.

Ще однією частою темою оповідань і п’єс Петрушевської є проблема абортів, і письменниця показує, що це пов’язане із проблемами імперії. Радянський Союз мав особливо високий відсоток абортів, а контрацепція була психологічною та фінансовою розкішшю. Однак показник частоти абортів був неоднаковим у різних республіках СРСР. Мусульманські республіки мали відносно низький відсоток, тоді як перші місця посідали етнічно російські землі — у середньому до 8 зареєстрованих абортів на одну жінку. У Російській Федерації 1997 р. було зроблено 2,5 мільйонів абортів 8. Демографічна статистика показує, що російське населення почало скорочуватись у середині 1990-х років, незважаючи на значний відсоток імміграції етнічних росіян із колишніх радянських республік. У 1991 р. чисельність російського населення становила 148,689 мільйонів, а в 1999 р. зменшилась до 145,9 мільйонів чоловік 9. Крім того, дві третини жінок страждають від ускладнення здоров’я внаслідок перерваної вагітності 10. Погіршення демографічної ситуації та здоров’я населення є одним із чинників послаблення російської колоніальної сили; держава за такого спаду приречена на нестачу робочої сили, не кажучи вже про нестачу новобранців для війська.

Петрушевська, безперечно, вважає, що такий відсоток абортів згубний для російських жінок. Вона ніби примусово поміщає дитину будь-де на життєвих шляхах своїх жінок, ніби для нагадування читачеві, що в сучасній Росії надто мало немовлят. Жінки в її п’єсах і оповіданнях часто роблять аборт, покидають свою дитину або віддають її на виховання бабусі; дитина в її творах, по суті, ніколи не має нормального сімейного життя. Але її присутність нагадує читачеві, що в особистому світі героїнь Петрушевської прагнення мати дитину є нормальним і частим явищем і що їх мала кількість пов’язана з проблемами відсутності чоловіка та обмеженою житловою площею.

Одна із найсильніших п’єс Петрушевської, «Побачення», починається з шепоту, але наростає до психологічного крещендо, поки не виявляється правда. У п’єсі лише три персонажі — мати, син і тюремний охоронець, який не промовляє ні слова. Мати відвідує свого ув’язненого сина, переконуючи його з’їсти більше солодощів, які вона приготувала для нього. Вона особливо наполягає, щоб він випив компот, котрим дуже пишається. Оскільки «вони», каже мати, дозволили побачення, то «вони» й випустять його на волю. Тому не варто журитися. Син не реагує. Петрушевська чітко малює неґативний образ злочинця, щоб краще підготувати глядача до вражаючої розв’язки.

Син запитує про свою дівчину. Тепер материна черга нарікати. Вона скаржиться, що саме його дівчина Лєрка довела його до теперішнього стану. Слово за словом виявляється, що Лєрка народила дитину, хоча її вмовляли зробити аборт. В’язень збуджено запитує, де тепер Лєрка, чи потребує допомоги, що з дитиною? Мати відповідає неохоче. Син пригадує, що батьки Лєрки, її сестра й дві подруги переконували її зробити аборт. Ці подруги були медсестрами, які, за його словами, асистували щодня приблизно при тридцяти абортах. Далі детально описується аборт на пізньому терміні. «Вони всі вбивці, вбивці! — кричить чоловік. — Ось чому я вбив їх». Виявляється, що істеричний син убив п’ятьох осіб, які переконували його дівчину зробити аборт, і тому засуджений до смерті. Мати все ще сподівається без надії, що «дещо можна зробити», але, за цитатою із «Гамлета» у перекладі Пастернака, «порядок сцен визначений і кінець дороги неминучий». П’єса закінчується без жодної реальної надії.

Приниження жінок імперської нації досягає свого апогею в таких текстах, які переповнені матеріалом, що мав би викликати гнів феміністок. У «Бідному серці Пані» 47-річна жінка з поганим здоров’ям, чий чоловік-тесля також є інвалідом, несподівано вагітніє. Жінка наполягає на аборті, незважаючи на те, що вона вже на сьомому місяці вагітності, приносить необхідні дозволи та папери, цілком переконана, що свідоцтво про «небезпеку для здоров’я матері» є достатньою підставою, щоб лікар перервав вагітність. Лікар імітує аборт і приймає дитину. Немовля — дівчинку — забирають, і задоволена Паня від’їжджає кудись на Далеку Північ. Вона не задає жодних запитань про те, що трапилось. Паня заклопотана своїм здоров’ям, оскільки для того, щоб дістатися додому, мусить їхати поїздом і ще йти 12 кілометрів пішки до селища, де вона працює вахтером (на електростанції, спроектованій радянськими інженерами під впливом монументалізму та імперських амбіцій). На ГРЕС бракує коштів для забезпечення тим росіянам, які там працюють, гідного рівня життя; досить того, що Росія, як імперія, має від неї користь. На відміну від мешканців Західної Європи, яким колонії забезпечили, на додаток до імперського престижу, і високий життєвий рівень, героїні Петрушевської провадять таке ж нужденне життя на завойованій території, як і в Москві. Паня не отримала жодних вигід від переїзду на віддалене будівництво («стройку»), розташоване на межі російської етнічної території. Імперія завезла її та інших робітників так далеко «задля справи», але ця справа була їй чужою. Імперський проект передбачає життя, ніяк не пов’язане з життям цієї російської жінки.

До появи Петрушевської з її незмінною іронією, російські письменники звично розмежовували імперську велич та злиденне життя окремих людей. В останньому звинувачували систему, — чи то комунізм, чи царське самодержавство, а не економічні пріоритети, визначені необхідністю зберігати імперію. Тверда відмова Петрушевської звинувачувати систему (на відміну від тих, хто звинувачує в російських нещастях виключно комуністичну тиранію та посткомуністичну корупцію) свідчить про відкриття, якого до неї не зробив жоден письменник. Хвороба вийшла далеко за межі політичної системи Росії: хворобою є сама імперія. У тих рідкісних випадках, коли в текстах Петрушевської з’являються політичні метафори, вони застосовуються для підкреслення факту, що політичне життя має другорядне значення, принаймні коли йдеться про російських жінок. У повісті «Час ніч» героїня оповідання Альона у відчаї з’являється в квартирі своєї матері й каже: «Прошу політичного притулку». Життя з кримінальним злочинцем і ґвалтівником довело її до того, що квартира її сварливої матері здається терпимою. Сказана Альоною фраза показує, наскільки далекими були інтереси так званих дисидентів від потреб звичайної російської жінки.

Матері й бабусі таких героїнь, як Ніна в «Уроках музики», які прожили все своє життя в тяжких і принизливих умовах, не хочуть «поступитися» і звільнити місце для наступного покоління. Вони зі всіх своїх сил чіпляються за свої кімнати й ліжка і переміщаються тільки тоді, коли їх до цього змушують. У повісті «Час ніч» бабуся надто слабка розумом і тілом, щоб боротися за своє місце в малій квартирі, де її онука хоче поселитися зі своїми трьома дітьми. Її донька, Анна Андріанівна (мати Альони) віддає її у притулок, що навіть не може бути названий будинком для людей похилого віку. Малося на увазі, що бабуся помре там через кілька тижнів; муки сумління її доньки є справжніми й глибокими. Повний розпад сімейного життя в цьому оповіданні, опублікованому 1992 p., є відображенням розпаду держави, яка розплачувалася зруйнованими життями задля великих військових, політичних і культурних досягнень.

Такі злидні панують не лише у сім’ях робітників. Переважна більшість героїнь Петрушевської мають добру освіту. Іноді вони слухають Моцарта, як у «Циклі». Серед них багато студенток. Освічені верстви суспільства розпочинають своє доросле життя в кімнатах гуртожитків, умеблювання яких складається з чотирьох ліжок, столика в центрі та тумбочок, заставлених флаконами з косметикою («Уроки музики»). У «Своєму колі» фактично всі персонажі мають університетську освіту. Вони мешкають у невідповідних квартирах, де онуки конкурують за простір із дідусями та бабусями й де мама, яка приховує невиліковну хворобу, лупцює свою дитину перед своїми друзями, щоб викликати симпатію до дитини. Вона сподівається, що після її смерті колишній чоловік (тепер просто знайомий) захоче взяти хлопця до себе. Очевидно, дитячий будинок, тобто радянський варіант сирітського притулку, не розглядається як можливий варіант навіть у порівнянні із жахливими умовами перенаселених комунальних квартир.

Майстерність стислого викладу досягає свого максимуму в оповіданні Петрушевської «Країна», обсяг якого не перевищує двох сторінок. У ньому оповідач роздумує про життя самотньої матері, яка зловживає алкоголем і, однак, кожної ночі акуратно складає одяг своєї доньки, щоб та могла одягти його зранку в дитячий садок. Вона була колись заміжньою, а тепер її колишній чоловік має нову дружину, і всі спільні друзі також віддали перевагу йому. Мати розраховує, що може витратити свою частку грошей на спиртне замість їжі, оскільки доньку нагодують у садочку. Вона лягає спати о дев’ятій годині, щоб зекономити на платі за електроенергію, і зранку вирушає на свою роботу; коли робочий день закінчується, вона заходить до крамниці по пляшку, забирає доньку із садка, й цикл починається знову. Самотність матері зовсім не подібна до тих славних зображень самотності в російській художній літературі, коли навіть такі самотні й змучені душі, як Раскольников, урешті з’єднуються з іншими людьми. Заголовок оповідання наводить на думку, що в Росії XX століття людина приречена на певну форму самотності, коли не надходить допомога від сім’ї, друзів, держави чи долі, і що російські жінки страждають від такої самотності. Смиренність мами-алкоголічки є симптоматичною для російського суспільства, яке не протестує проти витрат трильйонів рублів на військові цілі, тоді як росіяни змушені жити в нужді покоління за поколінням.