Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

    шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил ] князівства;

    для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст.

Хоча меморандум широко визнано як яскравий виклад ідеалу мазепинців, два історики тактовно висловили щодо нього деякі застереження. Борис Крупницький дивувався його термінології ("etats") і запитував, чи був він для Мазепи : аж таким сприятливим, а Микола Андрусяк називав дивною ту обставину, що з нього вилучено будь-які згадки про Польщу. Але проблема суттєвіша: оригіналу цього документа досі не знайдено. Йдучи точно за Борщаковими посиланнями, ми не змогли розшукати "Вивід" у французьких архівах. Не згадується про нього в жодному з тогочасних джерел і в жодному іншому творі Орлика. Зважаючи на ці факти, слід поставити під сумнів автентичність "Виводу прав України", а отже, й думку про те, що офіційну угоду між Мазепою та Карлом XII підписано 1708р.

Лише в квітні 1709р., коли Карл XII був в Україні й гетьман уже приєднався до нього, українські козаки підписали зі шведським королем офіційну угоду. Поштовхом до укладення цієї угоди великою мірою стали дії запорожців, які незадовго перед тим визнали Мазепу за свого володаря й перейшли на бік шведів. Оскільки вони, не дуже довіряли будь-якій владі, а надто Мазепиній, запорожці наполягали на з'ясуванні мети й умов, на яких вестиметься в Україні війна проти ненависної їм Росії. Аби заспокоїти українців, 8 квітня 1709р. в Будищі Карл XII підписав із ними врешті просту, відверту угоду.

Перший пункт домовленості найважливіший: Карл XII обіцяв захищати Україну і не укладати миру з царем доти, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Решта положень стосуються другорядних питань: шведське військо не повинно завдавати українському населенню збитків, а солдати, що кривдять місцевих мешканців, мусять зазнавати суворої кари. Зі свого боку, українці мали переконати селян, аби ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи, й забезпечували союзників продовольством. Такий короткий зміст українсько-шведської угоди.

Тепер Мазепина конспіративно-дипломатична споруда була завершена. З Лещинським він дійшов згоди щодо головного політичного., питання майбутнього: вийшовши з-під "високої руки царя", Україна мала перейти під зверхність польського короля на вигідних для неї умовах і стати повноправним партнером у польсько-литовській Речі Посполитій. Із Карлом XII Мазепа владнав надзвичайно важливе й невідкладне питання: він здобув гарантії, що в ході війни й при укладенні миру українські інтереси будуть захищені. Але тоді як деталі цієї ретельно розробленої змови своєрідні, її загальна схема цілком звичайна. Дії Мазепи та його послідовників були типові для європейської знаті, що завжди прагнула повстати проти монарха, якого вважала зарозумілим тираном.

КОНСПІРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО МАЗЕПИ

 Аналізуючи Мазепині конспіративно-дипломатичні приготування, ми випередили справжній плин подій. Тепер буде корисно повернутися назад і подивитися, яким чином гетьман утілював у життя свій задум.

Хоча в XVIIст. рішення покинути чи повалити суверена приймалося в Європі досить часто, воно ніколи не було легким. Здебільшого його приймали найперші серед знаті, люди, яким доводилося багато втрачати — королівську прихильність, величезні статки, блискучу кар'єру, а часто й власне життя. Ризик був надзвичайно великий. Оскільки приготування до цього вирішального кроку мали вестися конспіративно, антироялісти ніколи не знали напевно, на яку підтримку вони можуть розраховувати у своїй країні й за кордоном і наскільки ця підтримка надійна. Виступити проти свого монарха часто означало стрибнути в невідоме.

Рідко становище антироялістського провідника було таким складним, як Мазепине. Виступати проти царя мало сенс лише в тому разі, якщо Карл XII виграє війну. Але гетьман не міг знати наперед її наслідків. Тому метою його зносиніз Карлом XII і Лещинським було домовитися з ворогами на випадок, якщо вони вийдуть переможцями. Своїми таємними переговорами Мазепа сподівався досягти не зобов'язань, а вибору.

Щоб мати можливість вибору, Мазепа вирішив якомога довше грати роль "найвірнішого царевого слуги". Водночас він намагався переконати Лещинського та шведів, що співчуває їхній справі. Свій план гетьман пояснював так: він хотів, аби поляки та шведи, "бачачи мою до себе прихильність, по-ворожому з нами не чинили і вогнем і мечем бідної України не спустошували, однак вірність мою до царської величності доти буду незмінно продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав до кордонів України прийде і яке буде війська шведського в державі московській просування".

Ця політика пристосування до обох сторін сама по собі була непростою, але Мазепине завдання ускладнювала ще-й старшина. З одного боку, він мусив з'ясувати, чи підтримає і вона його плани, а з іншого — не міг надто їй відкриватися, бо це загрожувало викриттям. Те, як він зумів оминути ці небезпеки, засвідчує його неабияку вправність у змовницькому ремеслі.

Найбільшим успіхом гетьмана було те, що за три роки існування змови в царя не виникло бодай тіні підозри. На це було кілька причин. Понад вісімнадцять років гетьман служив цареві вірою й правдою. Вже через це Петрові І важко було повірити, що гетьман на схилі віку змінить курс, якого дотримувався все життя. Проте Мазепа мав підстави остерігатися, що випливуть на поверхню конкретні докази змови. В Польщі гетьманові контакти з Лещинським по суті не були таємницею. В Україні Москва постійно підбурювала старшину доносити на своїх начальників. І там, і там Мазепа мав багатьох ворогів, які раді були б прислужитися його падінню.

Цю проблему Мазепа розв'язував дотепно: він просто випереджав усіх можливих донощиків. При кожній нагоді він попереджував царя, аби той остерігався поляків, хоч би в якому таборі вони були, інформуючи про дійсні або вигадані випадки їхньої невірності. Типовий приклад такої тактики — гра, що її Мазепа вів з Адамом Сенявським, найвпливовішим (і, можливо, найнадійнішим) із польських прихильників Августа II та Петра І.

Коли восени 1708р. Мазепа остаточно вирішив перейти до шведів, він одчайдушно прагнув перетягти Сенявського на бік Карла XII, щоб забезпечити перемогу своїм новим союзникам. Задля цього гетьман мусив повідомити Сенявського про свої плани. Але це наражало його на загрозу викриття. Аби мати певність, що можливий донос Сенявського буде сприйнятий як перебільшення чи вигадка, Мазепа розповів цареві про дворушництво коронного гетьмана. Коли Сенявський після тривалого вагання вирішив залишитися вірним цареві і, як слід було очікувати, доніс на Мазепу, цар йому не повірив. А з іншого боку, якби Лещинський спробував шантажувати його погрозою викрити їхні таємні контакти, гетьман міг указати на випадок із Вольським як доказ провокацій поляків і своєї непохитної відданості.

Гетьманову гру розгадав О.І.Дашков, царський посланець до Августа II. Очевидно, він послав до Москви кілька попереджень щодо Мазепи, але їх зігноровано. Після Мазепиного відступництва Дашков із деякою втіхою заявив цареві: "А й перед цим моя правда була, перестерігав я про те досить: що ж, коли не зволили тому вірити".

Та вершини свого макіавеллізму гетьман досяг у стосунках із генеральною старшиною. Перебільшуючи загрозу інтересам української козацької еліти з боку Москви, він провокував старшину, щоб та сама вимагала від нього шукати порозуміння зі шведами. Це давало змогу Мазепі діяти так, начебто він лише виконує колективну волю генеральної старшини. Коли цар зажадав, аби Мазепа з'єднався з російським військом, а гетьман уже вирішив, що не робитиме цього, він, однак, спитав "поради" в генеральної старшини. Як і слід було сподіватися, вона наполягала, щоб гетьман знехтував наказ царя. А коли шведи наблизилися й Мазепа вдав, нібито вагається, провідні полковники почали нестямно благати його приєднатися до шведського короля. В такий спосіб гетьман майстерно вплутував генеральну старшину й випробовував її рішучість.

Але, "поступаючись" бажанням старшини, Мазепа наполягав на одній умові: планування та виконання всієї змови він залишав за собою. Весь задум він відкрив своїм урядовцям лише тоді, коли визнав за доцільне. На випадок, коли б хтось із його спільників надумав викрити його, гетьман міг бути в своїх попередженнях брутально відвертий. "Дивись, Орлику — сказав він своєму писареві,— щоб ти мені дотримав вірності, знаєш ти, в якій я у царської величності милості; не заміняють там [у Москві] мене за тебе: я багатий, а ти вбогий, а Москва гроші любить; мені нічого не буде, а ти загинеш".

Незважаючи на ці остороги, два провідних члени старшини порушили єдність і восени 1707-го й навесні 1708 р. донесли цареві про змову. Генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра мали на те як політичні, так і; особисті причини. Свавільні дії гетьмана викликали невдоволення деяких визначних членів еліти, й шанований і впливовий Кочубей став ватажком невдоволених. Тертя між, Кочубеєм і Мазепою посилила давня звичка гетьмана упадати за жінками. 1704р. гетьман, якому невдовзі мало виповнитися шістдесят п'ять, почав проти волі батьків залицятися до шістнадцятирічної Кочубеєвої дочки Мотрі.

Ситуація загострилася восени 1707р., коли Кочубей за підтримки Іскри подав цареві докладний список із 33 пунктів, що засвідчували Мазепині таємні контакти з ворогом. Коли вони повторили свої звинувачення наступної весни, цар викликав їх на допит. Легко уявити тодішній Мазепин страх і паніку. Впевнені, що зможуть довести цареві слушність своїх звинувачень, Кочубей та Іскра прибули до його штаб-квартири під Смоленськом. Але вони жорстоко прорахувалися. Петро І поставився до їхнього доносу як до ще однієї набридливої спроби бунтівливої старшини очорнити його вірного гетьмана. Після тортур цар засудив Кочубея та Іскру до смертної кари й послав їх на страту Мазепі, виявивши тим самим до нього свою особливу прихильність.