Розділ II У складі двох Великих князівств

1520 року розпочалися дворічні мирні переговори між двома великими князівствами. їхнім наслідком стала угода про перемир'я від 14 вересня 1522 року, відповідно до якої на п’ять років оголошувалося припинення війни між Москвою та Литвою. Вкрай важливим для Василія III стало включення офіційним Вільно до грамоти про перемир'я Смоленська — у числі тих земель, на які тепер мала поширюватися влада Московської держави. Недаремно Василій III Іванович увійшов в російську історіографію під промовистим прізвиськом «останній збирач Руської землі» (першим уважався Іван Калита). Справді, саме за роки його князювання до Москви було приєднано величезні терени, котрі колись входили до складу Київської Русі (так, лише за умовами перемир'я 1522 року під владу Московського князя було включено територію в 23 тисячі кв. км, на якій проживало близько 100 тисяч мешканців). Окрім того, завдяки послідовному курсу на ліквідацію удільної системи він назавжди покінчив з існуванням у Московській державі удільних князівств — зокрема, Волоцького, Углицького, Калузького, Рязанського.

Така сама доля чекала й руські землі, що відійшли до Москви від Великого князівства Литовського та насамперед через цю обставину якийсь час зберігали свою автономію. Зокрема 1518 року після смерті стародубського князя Василя Семеновича, його князівство було приєднано безпосередньо до Московської держави. У квітні 1523 року те саме сталося і з Новгород–Сіверським князівством. Скориставшись, як приводом, подіями дворічної давнини, коли новгород–сіверський князь Василій Іванович Шемячич не попередив Москву про похід кримського хана на московські землі, Василій III викликав свого могутнього васала до себе та наказав кинути його до в'язниці, де той і помер. Так його князівство увійшло до складу Московської держави.

Після закінчення терміну дії литовсько–московського перемир’я 1522 року його правочинність неодноразово підтверджували результати переговорів у Можайську (жовтень 1527) і в Москві (квітень 1532). Однак через гострі територіальні суперечності укласти «вічний мир» сторони так і не змогли. Зокрема, литовська делегація наполягала на поверненні Смоленська та Чернігово–Сіверщини, з чим не погоджувалася московська сторона. Проте перемир'я 1522 року, підтверджене актами 1527 та 1532 років, на деякий час угамувало литовсько–московське збройне протистояння, яке з новою силою спалахне вже з кінця 50–х — початку 60–х років XVI століття та спричинить надзвичайно важливі зрушення у структурі геополітичної рівноваги Центрально–Східної Європи, істотно позначившись на долі українських земель.

Утім, поки що зробімо відступ у нашому викладі подій і поміркуймо, а ким поставали у згаданих подіях українські й білоруські князі та бояри, а також шляхта й міщани, які брали в них надзвичайно активну участь, значною мірою вплинувши на саме таку, а не іншу конфігурацію кордонів двох великих князівств у XV-XVI століттях? Патріотами своїх державних утворень? Якоюсь мірою так. Прихильниками ідеї об’єднання всієї Русі під литовським чи московським скіпетром? Скоріше ні, хоча об'єктивно їхні дії могли сприяти і першому, і другому проекту. Захисниками ідеї української чи білоруської незалежності (особливо привабливим із цього погляду для частини сучасних істориків видається Михайло Глинський) від зазіхань Литви, Польщі або Москви? Навряд чи, адже важко знайти підтвердження того, що бодай–якісь елементи національної ідеї в більш–менш сучасному вигляді сформувалися в ті далекі часи. Захисниками старих прав і вольностей включно з правом переходу до того володаря, який їх більше влаштовує? Схоже на те. Героями і водночас авантюристами? Можливо. Але навіть не будучи «свідомими патріотами» українських чи білоруських земель, уважаючи себе за підданих великого князя Литовського, чимало діячів південно–західної і західної частини Русі значною мірою посприяли формуванню територіальних меж того, що зрештою стане Україною й Білоруссю; посприяли в постійному контакті — конфлікті з іншим великими князівством, Московським, яке зрештою припинило розширення на захід і звернулося до інших векторів, натрапивши на сильний опір саме з боку етнічно і конфесійно близьких, але все ж таки інших «руських людей», аніж ті, що збудували князівство (згодом царство) зі столицею в Білокам'яній.

Можливо, наш читач скаже: велика політика зостається великою політикою, але як у цей період сприймали в Росії українців, а в Україні — росіян.

Прихильники ідеї «одного народу» завжди стверджували і стверджують досі, що самі росіяни й українці не бачили ніякої або майже ніякої різниці між собою. Історичні джерела свідчать про інше: і росіяни, й українці, усвідомлюючи етнічну та мовну близькість і спорідненість, таки чітко розрізняли, хто є ким, сприймаючи одне одного як іноземців перш за все через приналежність до різних політичних спільнот.

Загалом виявити, як українці сприймали росіян у XV-XVII століттях, не так просто. З одного боку, твердження про давнє спільне коріння дійсно не є вигадками, і такий собі український «шантаж» литовської влади постійним нагадуванням про це міг мати місце (див. наступний розділ про козацько-російські відносини), так само як і усвідомлення певної етнічної і мовної близькості, з другого — більшість іноземних мандрівників розрізняли «русинів» (рутенів, русів) і «московитів» як народи, незважаючи на заплутану ситуацію з назвами (див. розділ І). Звісно, не всі вони відверто протиставляли звичаї перших поведінці других, як це робив, наприклад, Павло Алепський (середина XVII століття): «впродовж двох років нашого перебування в Московії наші серця були немов зачинені, думки зв'язані і придушені, оскільки в тому краї ніхто, крім, можливо, його корінних мешканців, не може почуватися хоч трохи вільним чи вдоволеним: кожен, як і ми, хоч би став і володарем усієї тієї країни, ніколи б не позбувся неспокою душі і тривоги у своєму серці. Зворотньо, край козаків був для нас ніби наш власний край, а його мешканці були нам сердечними приятелями». Проте й не всі вважали українців і росіян тієї епохи такими вже близькими один одному народами. Чітко розрізняють українців і білорусів, підданих Литви й Польщі (тобто «русинів») з одного боку, і росіян, або московитів, — з другого, італійці Альберто Кампензе та Амброзіо Контаріні (кінець XV-XVI століття), австрієць Сигізмунд Герберштейн, англієць Джайлс Флетчер (обидва — XVI століття), німець Якоб Доннерсмарк (писав на початку XVII століття), німець–опричник Генріх Штаден (його твір називається «Країна і правління московитів») та ін.

Якоюсь мірою можна спробувати визначити, як ставилися до своїх північно–східних сусідів українська шляхта й міщани, зважаючи на наявність джерельного матеріалу. Адже щодо більшості населення українських земель, селянства, можливі будь–які спекуляції — від тверджень про чітке усвідомлення ними єдності з московськими «братами» до тези про таке саме чітке заперечення ними цієї єдності та близькості. Наріжним каменем постає питання: ким себе усвідомлювали самі українські чи російські селяни в етнічному або навіть національному плані? Щодо перетворення «селян» на «націю» написано дуже багато, частина цієї літератури є в нашому списку, дещо докладніше про зазначену проблему — в останньому розділі.

На думку О. Русиної, «в XIV-XVI століття у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV- XV століття, однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян… Ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько- латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, у якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації"[після Люблінської унії 1569 року свідомість української еліти дійсно часто описували формулою"людина русинського племені, польської нації". — Д. Ж.]. Серед православного духівництва (його представники 1476 року вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… великородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф [міф про походження етносу, народу. — Д. Ж.] про походження русів від Яфета [сина біблійного Ноя. — Д. Ж.], в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфето-Росского" племені), так і нові соціальні реалії».

За свідченням російського дослідника Бориса Флорі, «часу російсько–литовських воєн межі XV-XVI століття стосується низка свідчень, котрі говорять не лише про усвідомлення представниками суспільної еліти цих розбіжностей [між українцями і росіянами. — Д. Ж.], але непрямо і про те, що цей факт дуже суттєво вплинув на позицію східнослов'янської шляхти і міщан Великого князівства Литовського під час військового конфлікту між ним і Російською державою. В записці, поданій Сигізмунду 11514 року, вказувалося, що "жорстока тиранія "московських князів є причиною того, що "руські" у Великому князівстві Литовському не хочуть перейти під їхню владу. Про "тиранську владу" московських князів, у державі яких багатство і суспільне становище людини залежить від волі правителя, писав як про перешкоду для об'єднання східних слов'ян придворний хроніст Сигізмунда І Іост Людвіг Децій. Цього ж часу — перше десятиліття XVI століття — стосується поява в джерелах порівняння "московського" і "турецького" правлінь як двох схожих типів політичного устрою. Хоча ці висловлювання належать представникам польської еліти, як здається, в них запропоноване правильне пояснення політичного патріотизму шляхти і міщанства Великого князівства Литовського під час російсько–литовських воєн межі XV-XVI століть, і вони можуть розглядатись як певне відображення суспільних настроїв у цій державі. Одначе немає ніяких підстав уважати, що вже в той час дані відмінності соціально–політичного ладу усвідомлювались як ознаки приналежності до різних етнічних спільнот. Джерела, котрі ми маємо, говорять про інше. У вже цитованій записці 1514 року говориться про те, що у "руських" Литви і "московитів" спільна релігія, мова, і посилання на "тиранію" московських правителів в такому контексті слугує поясненням того, чому одна частина народу все ж не хоче приєднуватися до іншої. Для Матвія Меховського [польський публіцист та історик XV століття. — Д. Ж.], котрий писав у своєму трактаті "Про дві Сарматії", що "в державі московській, як і в землі турків, людей перекидають з місця на місце" [йдеться про переселення підданих царя, здійснюваних з його волі. — Д. Ж.], тим не менше було ясно, що мешканці Московії є рутенами…» Мовляв, у польській літературі XVI століття побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише «жорстока тиранія» московських володарів відлякує православне населення Литви від переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті польсько-литовського короля Сигізмунда-Августа (1572 рік) було висунуто ідею обрання королем Івана IV Грозного, польські автори–публіцисти твердили, що русини «труснуть рогами, отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа"», і що властиве московитам «варварство» не є нездоланним бар'єром на шляху до об'єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід «цивілізаторства»: «Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем'я».

У 20–х роках XVII століття ті самі речі декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як український православний митрополит Іов Борецький та уніатський — Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — « єдиноутробними» братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Рима лякав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. Проте тут варто пам'ятати, що тому ж таки Борецькому чи Рутському було вигідно перебільшити міру «близькості» українців і росіян, хоч і з абсолютно протилежних міркувань.

Резюме Петра Толочка: «слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він збагатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з–поміж інших гілок східного слов'янства. З кінця XVI століття усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно–православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI — першої половини XV століття вкладався в формулу "нероздільності і незлитності". Нероздільності з іншими східнослов'янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно–історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно–визвольних змагань козаччини у першій половині XVII століття і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького».

Ну, про Хмельницького й Переяслав ми ще поговоримо, а поки що спробуймо розібратися, як виглядали українці в очах росіян XV-XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» — див. далі). Не забуваймо — у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші — від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску–оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця — «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), — згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало — щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по–перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються — це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по–друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів–росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням"спокуслива брехня". — Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем — причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» — у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів — звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» — як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець — ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно–російських зносин.

Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII—у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих- таки Глинських), але результат часто був не надто веселим — культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького(з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця–найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали місце такі самі ексцеси щодо росіян.

Утім, повернімося до подій політичної історії. Ми вже казали, що в середині XVI століття боротьба Литви і Москви за давньоруську спадщину відновилась. Якщо коротко, то ціле століття, до середини наступного, XVII століття, вона тривала скоріш успішніше для Литви, ніж для Москви, хоча ціна, яку перша заплатила за це, була для неї як для державного організму чималою (позитивом для Литви стало те, що вона відстояла свої землі від зазіхань Івана Грозного, і кордон на якийсь час знову стабілізувався). А саме — під час нового оберту протистояння, що став частиною так званої Лівонської війни Московського царства зі своїми сусідами, Литва, опинившись на межі військової поразки, пішла на посилення політичних зв'язків з Польщею й уклала відому Люблінську унію 1569 року, за якою держави об'єднувались у таку собі єдину монархічну шляхетську республіку, Річ Посполиту (як ми пам'ятаємо, раніше держави об'єднувала лише наявність спільного правителя, але не на всіх етапах литовської і польської історії). Більше того — укладення унії стало етапом для українців, до того ж сама унія була б неможливою без їхньої активної участі. На відомій картині генія польського живопису Яна Матейка «Люблінська унія» (написана до 300–річчя події 1869 року, сьогодні зберігається в музеї міста Люблін) представлено всіх основних учасників цього суперечливого дійства: короля Сигізмунда II Августа, котрий стоїть з розп'яттям у центрі картини, одного з лідерів литовських магнатів, палкого супротивника унії Миколу «Рудого» Радзивілла (у розпачі, на колінах, але стискаючи меч-чудовий символ, чи не так?), гурт польських та литовських вельмож, на обличчях яких — уся гама почуттів від радощів до розпачу, гніву і розгубленості. Є там і «некоронований король» українських земель, князь Василь–Костянтин Острозький (спадкоємець уже відомого читачеві переможця під Оршею). Він стоїть збоку і пильно стежить за тим, що відбувається, тримаючи за плечі хлопчика, свого сина Януша, спадкоємця величезних володінь роду Острозьких. Задоволення на обличчі князя не видно — він не був прихильником такої унії. Адже за результатом прямих переговорів між королем і польськими магнатами з одного боку, й українсько–литовською шляхтою Волині, Київщини і Поділля — з другого, ці землі цілком вільно та демократично переходили під владу польської частини Речі Посполитої, виходячи з–під влади Великого князівства Литовського (за котрим залишилась тільки частина Волині). Звичайних шляхтичів спокушали колосальні права і привілеї, які мали їхні колеги в Польщі, а от українські та литовські високі аристократи зовсім не були зацікавлені в такому розвитку подій — придбати вони не могли нічого, а от утрачати їм було що: зокрема, політичну вагу і вплив у державі, адже місце на вершині польського владного Олімпу вже було, звісно, зайняте. Деякі гіперпатріотично налаштовані українські історики навіть переконано твердять про «національну зраду» з боку української шляхти та «український патріотизм» представників княжих родин (щоправда, в багатьох виданнях про останніх гарним тоном є писати як про представників еліти, котрі «швидко денаціоналізувалися», ополячилися, покатоличились і взагалі були втрачені для української історії). Ми не схильні поділяти цей погляд, але «Люблін» дійсно став переломним пунктом не тільки для поляків і литовців, а і для українців, більшість яких тепер проживала у складі Польського королівства, що домінувало в об'єднаній Речі Посполитій (білоруси ж здебільшого залишились у складі Великого князівства Литовського, автономні права котрого різко зменшилися). Українці з часом стали «третім зайвим» у двоєдиній Речі Посполитій, при чому саме тоді, коли їхня національна свідомість пустила перші помітні паростки. Тому Люблін зрештою не став святом згоди — Річ Посполита від самого початку мала «слабку ланку».

Наявністю цієї «слабкої ланки» не могла не спробувати скористатись Москва — про це піде мова в наступному розділі. А тут ми констатуємо, що доба існування українців і росіян у складі двох великих князівств завершилась — адже Московське князівство зникло в XVI столітті, перетворившись на царство. (У середньовічному російському розумінні — практично аналог імперії, адже «цар» — це не король, а майже «імператор», правитель багатьох земель, населених різними народами. «И в те поры Божьим судом государя и великого князя Василья Ивановича не стало, а на Московском государстве и на всех государствах Российского царствия[курсив мій. — Д. Ж.] учинился государем сын его князь великий Иван Васильевич», — записав московський літописець під 1533 роком. Оформлення нового статусу відбулося 1547 року, після коронування Івана Грозного царською короною.) А Литовське князівство втратило більшість своїх українських підданих 1569 року — проблему міжконфесійних конфліктів та козаччини «успадкувала» польська частина Речі Посполитої.