Розділ «Вояцькі біографії»

Похід завершився на високій ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Нагородили і Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його, командира найкращого полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка), підвищили до звання полковника Армії УНР.

І знову чорношличники поринули у бої за звільнення Батьківщини. Про один із них (під Бурштином влітку 1920 року) розповів запорожець Лавро Кемпе...

Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів ар’єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Бухали й ворожі гармати.

Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз, повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Кінь легко перестрибував рови. Але не всі верхівці завиграшки брали перешкоди. За полковником встигало небагато козаків.

А москалі вже зовсім поруч. Тікаючи, вони не забували відстрілюватися. Отаман чорношличників – уже недалеко закуреної стрічки шляху. І раптом він падає з коня... Декілька козаків (серед них і Лавро Кемпе) доскочили до полковника... “Один із козаків, здається Варвянський, – згадував Лавро, – чи Микита Кириєвський, соловейко полку з профілем Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить коня... Нас, козаків, може, з вісім; спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, – я веду за поводи вільних коней спішених козаків...”

Хотіли сховати пораненого полковника від куль за пагорбком. Але несподівано з гуком – на який метр-два від самої середини групи – впало вороже стрільно... Лавро, ведучи коней за поводи, йшов трохи позаду...

Курява і дим закрили групу з командиром. “Моїх коней і мене обсипало грудками землі, – згадував Лавро. – Серце тьохнуло... думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать... Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира...”

Незважаючи на тяжке поранення (розтрощення кістки стегна), Петро Дяченко посміхається й каже ворогові:

– А дулю!..

“Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро Дяченко”.

На цьому криваві пригоди не скінчилися.

Пораненого командира принесли до крайньої хати і поклали під грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при командирові, покликав товаришів допомогти перенести Дяченка в тінь від дерева, бо йому сонце б’є в очі. По колу стовбура, на якісь півметра, пораненого пересунули в тінь і відійшли до хати. Раптом повітря пронизало завивання ворожої гранати. “І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає. Граната не вибухнула...” Вона зарилась у ґрунт в яких півметра від голови Петра Дяченка, обсипавши його землею і трісками. Граната впала практично в тому місці, де попередньо лежала голова полковника... Всі кинулись до нього.

– Бачите, хлопці, – сказав з усміхом він, – ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку, бо без своїх козаків “дослівно не міг жити” (вислів П. Самутина)…

1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих. Часу даремно не гаяв – влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам же працював як звичайний робітник...

Згадав нарешті Дяченко й про особисте життя. В Польщі у нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.

Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади “Сувалки” (1.11.1934 – 30.9.1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21.10.1932 – 1.11.1934).

1936 року командир кавалерійської бригади “Сувалки” полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку: “Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям”.

Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.

Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського...