Розділ «Вояцькі біографії»

Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш – ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із загальним колоритом борців, що тільки покинули бойовище.

Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.

А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... – писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому йому наслідувало.

Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...”

Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916 року).

Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.

17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала як пісня:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу –

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.

“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного вояка Петра Дяченка.

У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.