Розділ «Невигадані історії»

“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2

В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.

Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...

Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.

– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..

Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...

Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...

Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.

Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.

Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...

Пташинський знову взявся за “Капітал”...

Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.

На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.

Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...

Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...

За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.

Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...

До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...

Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...

– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...