Розділ «Невигадані історії»

“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.

Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”

Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.

За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.

Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.

Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.

І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:

– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!

Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:

– Ще не вмерла Україна...

Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.

Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!

Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...

Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...

Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...

Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.

Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

Невдала поїздка товариша Вернера

У Вороновиці червоного війська не було, а міліції повстанці не боялися, тож містечка вирішили не об’їжджати. Так серед білого дня, неквапливо роздивляючись, рушили через центр.

На виїзді з Вороновиці стояла кузня. Мусили трохи затрималися, щоб перекувати коней. Коваль виявився прихильником більшовиків (а може, вдавав?). Він на всі заставки ганив повстанців і вихваляв комуністів. Козаки, що мали на голові будьонівки, на знак згоди кивали головами.