Розділ «Частина третя Початок Русько–Литовської доби»

2) княгиня инокиня Елисавета,

3) княгиня Василиса,

4) княгиня Агафия, в инокинях Агрипина… [23, с. 5].

Може виникнути запитання — чому князь Костянтин

Іванович Острозький навів для поминання сімох людей свого князівського роду?

Відповідь на це запитання проста: у давні часи представники аристократичних родів були зобов’язані пам’ятати своїх предків до сьомого коліна. Хоча християни Російської імперії, під тиском комуністичної ідеології, за 75 років дещо втратили свої традиції, та у мусульманських вельмож цей обов’язок зберігся досі.

Послухаємо, що з цього приводу писав казах Дінмухамед Кунаев, особа аристократичного, ханського роду:

«Каждый человек должен знать свою родословную. Не уходя в глубокую древность, могу только сказать, что мои предки берут свое начало от Байдыбека, джигита Старшего жуза. Мое ближайшее генеалогическое древо выглядит следующим образом:

1) Жолым,

2) Нурмамбет,

3) Азнабай,

4) Конай,

5) Жумабай,

6) Минлиахмед,

7) Динмухамед» [50, с. 10–11].

У поминальному списку Києво–Печерської лаври, складеному за життя князя Костянтина Івановича Острозького, помилки бути не могло. Пам’ять про предків зберігалася століттями. Це вже значно пізніше зросійщена і збільшовичена плебейська влада Московщини старалася позбавити українців генетичної пам’яті про їхніх волелюбних предків. Хоча заганяти українців до рабства (кріпацтва) почали ще з далекого XVIII століття, одночасно вибиваючи пам’ять про предків–козаків.

Роду Острозьких те не зачепило, хоча поляки, які теж вважали православних українців нижчою расою, нищили наші літописи, радше нашу пам’ять між минулим (XIII століттям) та тогоденням (XVI століттями).

Нащадкам великого Данила Галицького в чомусь таки пощастило. Зберігся давній Києво–Печерський поминальник, який доніс до нас правду про онука Данила — Юрія та його дружину — княгиню Варвару. Саме про них йде мова у поминальнику князя Костянтина Івановича.

Тільки володарі Галицької землі у 1340 році могли очолити опір польському королеві Казимиру, що й вчинили князі Дмитро і Данило (батько і син). Те засвідчили уже літописи іншої держави — Великого Литовсько–Руського князівства. Але жодна з тих держав: Польське королівство, Велике Литовсько–Руське князівство, а пізніше — Російська імперія не були зацікавлені у збереженні правди про нащадків Великого князя Данила Галицького. Всі ті держави посягали на володіння (землю) живих правителів. Отак була розірвана правда про великокнязівський рід Данила Галицького на дві складові частини, нібито повністю не пов’язані, у той час, коли «Данило з Острога» був живим спадкоємцем Великого Галицько–Волинського князівства.

Поминальник Києво–Печерського монастиря, який є незаперечним документом, забив останнього кілка до започаткованої брехні про князівські роди Данила Галицького та Данила Острозького.