Розділ «Частина третя Початок Русько–Литовської доби»

Прийшла пора українським історикам, вихованим на рівні більшовицького, пролетарського етикету, ознайомитися з двірцевим етикетом європейських правлячих династій. Тому трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» слід однозначно, як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія і Лева й княжни Марії, а не вигаданого «боярина–управителя чи старости землі Русі» «Дмитра Дедька».

Треба розуміти, що саме таку думку про Дмитра Дядька (Дедька) нам багато років нав’язувала офіційна Польща, вирушивши у 1340 році на загарбання Львова та Галичини — «схизматицький народ руський», який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Отож не все так просто було з князюванням Юрія Тройденовича з 1325 до 1340 року, якщо йому довелося тримати біля себе таке велике католицьке (польське) оточення, займаючи Великокнязівський престол. А посягали на престол Галицько–Волинського князя, за словами польського короля, православні супротивники, якими й були князь Дмитро — правнук Данила Галицького та його прихильники.

На користь цієї версії говорить поведінка Дмитра, який очолив опір польському королю Казимиру у 1340 році. Надзвичайно цікавим є інший достовірний факт: у розгромі польського короля Казимира 1340 року брав участь і князь Данило (Острозький), невідь звідки з’явившись вперше на історичній арені.

Цілком логічним є те, що саме нащадки Данила Галицького — батько Дмитро і син Данило очолили спротив у 1340 році польському королю Казимиру. Хоча українські історики дотримуються польської, імперської версії щодо «Дмитра Дедька». Свідченням князівського походження Дмитра Юрійовича є дзвін Львівського собору Святого Юра.

«Напис на дзвоні сповіщає, що його було вилито у 6849 (за тодішнім літочисленням “від створення світу”, тобто у 1341 р. від Різдва Христового) ігуменом Єфимієм за правління «князя Дмитра» [44, с. 150].

Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна. То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?

А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. — В. Б.)» слід робити за свідченнями не польських чи російських джерел, а за такими незалежними джерелами, як свідчення Гілльбера де–Ланноа. Хоча переклади тих праць теж спотворені. Тому й треба звертатись до оригіналів.

Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:

«…Я (М. О. Максимович. — В. Б.) обратился к старым памятникам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острозского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) князя Георгия (Юрия),

2) князя Дмитрия,

3) князя Даниила,

4) князя Феодора, в иноках Феодосия…

[5) князя Василия,

6) князя Ивана,

7) князя Константина… — В. Б.].

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].

«Соответственный ряд княгинь представляет следующие имена:

1) княгиня Варвара,