«Погляди про походження гетів ми повинні перевірити…, бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами за допомогою всяких наукових штучок — підмін (міт аллен Кюнстендер Гелегерзамкаіт цу ферфехтен гезухт). Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Германії з античним світом, але… це — обман» [55, с. 71–72].
Історик К. Мілленгоф досить чітко вказав, що «саме Грімм переназвав “гетів на готів”, чим зробив із них германців» [55, с. 71].
Отож, не всі німецькі історики сприймали та сприймають фальшивку Я. Грімма. Люто ненавидячи українську історичну дійсність, московські провладні історики досі «співають пісень» про прихід у II столітті н. е. на південь України «німецьких готів». І то — поголовно!
Шкода, але велика кількість сучасних українських істориків теж вірить великому німецькому казкарю Якубу Грімму (1785–1863).
Не будемо цитувати свідчення багатьох людей з І до XV століть нової ери, які однозначно заявляли, що в українському Причорномор’ї з далеких скіфських часів до часів великого Київського князівства проживали племена гетів. На мою думку,саме гетів візантійці пізніше стали називати тиверцями та уличами, які з давніх давен посідали південь України від Дніпра до Дунаю.
Гуни. У 1972 році відомий український письменник Іван Білик опублікував свій роман «Меч Арея», де вперше в українській літературі заявив, що цар гунів Аттіла був київським володарем ще в першій половині V століття. Звичайно, роман «Меч Арея» потрапив під жорстокий осуд комуно–більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено. Як автор не потрапив до Магадану чи Караганди, сказати важко. А сам він уже не скаже, бо відійшов у засвіти наприкінці 2012 року.
Отож, віддамо шану Великому українцю!
Хто ж такі гуни?
Ось що пише про них Українська Радянська Енциклопедія:
«Гуни — давні кочові племена. Велике об’єднання гунів наприкінці III ст. до н. е. склалось на території Північного Китаю…, з II ст. н. е. з’явились у степах Північного Причорномор’я… У 445 році правителем гунів став Аттіла. При ньому гунська держава з центром у Паннонії (Угорщина) зайняла величезну територію від Рейну до Волги» [138, т. З, с. 528].
Як Велика Радянська Енциклопедія, яку ми цитували раніше, так і Українська Радянська Енциклопедія повідомляють, що гуни врешті–решт відійшли у Приазов’я, де згодом розчинилися серед інших народів, а російською мовою: «исчезают как народ».
Неймовірне явище: народ, який потрясав Велику Римську імперію, зник, не залишивши по собі слідів.
Та найцікавіше навіть не це. Як ми пам’ятаємо, гуни у III столітті н. е. вийшли з Північного Китаю, і російські археологи та історики, які досліджували історію цього народу, серед них: В. В. Бартольд, М. П. Толь, В. В. Латишев, П. К. Козлов, О. М. Берштам, К. О. Іностранцев та багато інших, дійсно, зафіксували на зламі нової та старої ери повільний рух гунів на захід.
«Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу (гунів. — В. Б.) не знайдено» [82, с. 334].
Дуже потужно брехала російська історична наука, щоб позбавити українську націю спадку. Бо тюркські племена гунів, китайською мовою — «сюнну», що зовсім не нагадує російськомовне слово — «гуни», пішли в Середню та Малу Азію, де й навічно осіли. Але взявши на озброєння вигадку стародавніх істориків і хроністів, європейські і російські історики були не зацікавлені шукати істину. Європейці, які прозвали гунів варварами за те, що ті, по суті, знищили давню Римську цивілізацію на чолі з імператором та самим Папою, не могли змиритися з істиною, що то вчинив цивілізований європейський народ — київські руси, які не могли далі терпіти посягання Риму на їхні південні землі та запровадження на землях слов’ян–братів жорстокого рабства. Про російських імперських істориків, які українців і за окремий народ не сприймали, говорити нічого. Ці «великі братани» ще з часів Петра І сповідують знайомі імпер–шовіністичні догмати.
Отак в історичній науці з’явилися іраномовні кіммерійці, скіфи та сармати, німецькі готи і тюркські гуни. Лише нас, українців, не було на нашій, предківській землі.
Що ж говорять достовірні, абсолютно незалежні, давні джерела про гунів, київських слов’ян–русів тощо?
Ось думка Павла Йосефа Шафарика (1795–1861) — великого чеського просвітителя:
«Не тільки видатні візантійські автори словом “гуни"називали слов’ян; західні письменники, починаючи від Беди Венеробіліса, гунами називали теж слов’ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам’ятках під назвою “гуни” маються на увазі слов’яни…» [82, с. 336].
А ось свідчення візантійського дипломата Пріска Панійського, який особисто побував у гунського (слов’янського) царя Аттіли (434–453):
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Споконвічна земля» автора Белинский В.Б. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Праукраїна і праукраїнці“ на сторінці 24. Приємного читання.