Розділ «Частина перша Праукраїна і праукраїнці»

«Одним із перших кочових народів, чиє ім’я нам достатньо відоме за творами ассірійських хронік VII ст. до н. е. та повідомленням “батька історії” Геродота (V ст. до н. е.) були кіммерійці. В степах Причорномор’я була розташована їхня країна з назвою Кіммерія» [27, с. 154].

За офіційною московською теорією, скіфи у VII столітті до н. е. у жорстокій війні перемогли кіммерійців, вигнали їх із Причорномор’я і створили свою власну державу — Скіфію. Звичайно, офіційна московська теорія вважає кіммерійців, як і скіфів, зайдами на нашій землі. І хоча радянські науковці визнавали, що «Про етнічну приналежність кіммерійців відомо дуже мало», та все ж таки відносили їх до «іраномовних». Тобто, за московською традицією: на українській землі нічого українського бути не могло. А тим більше — мови. Така чергова брехня московської історичної науки. Зрозуміло, що в українських науковців у ті часи іншої думки бути не могло і вони щиро кричали комуністичній Москві — «одобрямс».

Та от з’явилися переклади з англійської мови на українську праць великого свідка V століття до н. е. Геродота, і ми маємо право на особисту думку. То було головне в комуністичній ідеології — не дозволяти людині мати особисту думку. Тільки стадну!

Що ж про кіммерійців писав Геродот?

«Кіммерійці жили в Причорномор’ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов’ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу — борисфенів — скіфів… Геродот два рази згадує кіммерійців…» [55, с. 62].

Перший раз Геродот згадує кіммерійців «в середині 2–го тисячоліття старої ери», коли між керівниками скіфів і кіммерійців виникла суперечка і переросла у війну. Слід зазначити, що у тій суперечці кіммерійці не підтримали свою верхівку. Відбулися сутички і запеклий бій. Певно, армія і якась частина громади, все ж таки, були на боці своїх царів, бо в часи Геродота біля Дністра ще зберігалися могили загиблих у тій війні.

«Після того бою… (вожді. — В. Б.) кіммерійців втекли в Малу Азію і оселилися на півострові біля Сінопу, в сусідстві з гетитами, спорідненим з ними племенем… Кіммерійці залишились на своїй землі (тобто між Дніпром і Дністром. — В. Б.) і підтримали скіфів» [55, с. 63].

Скоріше, непорозуміння між скіфами і кіммерійцями відбулося при обранні царя держави. Звернімо увагу: за Геродотом, кіммерійці проживали між Дніпром і Дністром, а то були землі гетів. І втекли вожді кіммерійців зі своїми родами та прихильниками на південь Чорного моря, де проживали гетити, по суті інші племена гетів. Тому, скоріше за все, кіммерійці належали до племен гетів,чому пізніше і втратили свою самоназву. Цих гетів — кіммерійців на початку нової ери німецькі історики у ХVІІІ–ХІХ століттях стали величати остготами. Ми про це ще говоритимемо.

Якщо дотримуватися розповіді Геродота, то першим царем Скіфії був Гет із племені гетів, і було то у XV столітті до н. е. Під час війни з Дарієм, а то був 512 рік до н. е., царем Скіфії був Ідантирс — представник племені Царських скіфів. Як бачимо, зміна царської династії все–таки відбулася. Отож, скоріше за все, вона й призвела до протистояння гетів (кіммерійців) зі скіфами. А оскільки царі у Скіфії обиралися на Царській Раді племен, то немає нічого дивного, що кіммерійці (народ) не підтримали свого царя. Сучасними словами скажемо так: народ став на бік демократії і не підтримав узурпаторів влади.

Не забуваймо: всі племена, що оточували кіммерійців, були рідними і не несли їм ніякої загрози.

Отак розвіявся міф про прийшлих «іраномовних кіммерійців».

«Другий раз Геродот згадує кіммерійців вже в кінці 6–го і початку 5–го століть Старої ери. Це тоді, коли вони разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. Тоді кіммерійська армія йшла через Кавказ берегом Чорного моря, через Колхіду, а скіфська армія… — берегом Каспійського моря… Далі Геродот пише, що скіфи з кіммерійцями напали на армію Медії під Нінівою — столицею Ассірії… Скіфсько–кіммерійською армією керував цар Мадіяс, син Прототиса, який і розбив медійську армію Кияксара та взяв Нініву. Ця перемога відбулася десь в 640 роках Старої ери, після чого скіфи панували в Малій Азії 28 років…» [55, с. 63].

Ось так праукраїнська мова з’явилася в Азії. Слід пам’ятати, що за свідченням сучасних українських археологів, у ті часи на теренах сучасної України уже існували цілковито «праслав’янські племена таких археологічних культур, як Чорноліська, Висоцька, Лужицька та інші…» [27, с. 155].

А то вже були прямі предки українців.

Дещо про гетів–готів. Цікаво зазначити, що першими назвали скіфських гетів германськими готами навіть не німецькі історики, а німецькі казкарі брати Грімм. І то не обидва брати, а старший — Якуб Грімм. Слід зауважити, що більшість німецьких істориків промовчала. Тому вигадка про німецьких готів Причорномор’я стала поширюватися. Особливо цей міф сподобався у Москві, де йому надали статус істини.

І пішло, як кажуть, поїхало…

Ще раз нагадуємо — німецькі готи (дойче) пройти на початку Нової ери із берегів Балтики до берега Чорного моря через землі Сарматії не могли.

Історія цього не зафіксувала. Не забуваймо, Скіфія (Сарматія) на ті часи мала 50–60 мільйонів населення, а самі гети — до 10 мільйонів. Витіснити чи знищити таку масу гетів в часи Давнього Риму непомітно було неможливо.

Тож цілком зрозуміло, навіщо російські історики досі розповідають усьому світу вигадку німецького казкаря Якуба Грімма про гетів–готів Причорномор’я.

Німецький історик К. Мілленгоф у праці «Дойче Алтертумскунде», 1892 року видання, Берлін, у розділі «Ді Гетен» застерігав німецьких істориків «не творити міфів». Він писав: