Розділ «Частина перша Праукраїна і праукраїнці»

Сьогодні немає підстав стверджувати, що українська писемність з’явилася в IX столітті. В язичницькі часи початку нової ери український етнос уже мав свою писемність, про що свідчить «Велесова книга». Православна церква, прийшовши на землі України–Русі в кінці IX століття зробила все, щоби повністю винищити стару українську, язичницьку писемність. А оскільки та староукраїнська писемність була переважно культово–язичницька, то за підтримки князівської влади була знищена.

Слід зазначити, що сліди Трипільської археологічної культури за останні 100 років були виявлені більше, ніж у 2000 давніх поселень на території сучасної України. А скільки їх було свідомо знищено, переорано, та скільки ще буде відкрито — знає один Бог.

Треба також мати на увазі, що XX століття для українського народу було особливо страхітливе: постійні війни, голодомори, виселення людей із рідної землі, свідоме винищення. Тож часу на археологічні розкопки і дослідження залишалось надзвичайно мало. Послухаємо професора І. І. Зайця, який вивченню Трипільської культури присвятив життя:

«В Україні виявлено понад дві тисячі поселень Трипільської культури… Населення на всій території поширення Трипільської культури становило щонайменше один мільйон чоловік… Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 м2… Біля печі під стінами та на полицях–мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть. У такому житлі мешкала одна сім’я.

На Уманщині, в басейні Південного Бугу, а також у Межиріччі Дністра й Прута виявлено величезні поселення площею 450 га, які нараховували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами (поселення Майданецьке, Тальянки, Веселий Кут, Добриводи тощо). Тут існувала квартальна забудова, багато будинків були двоповерховими. На той час це найбільші в Європі, а можливо й у світі, перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. осіб. Археологи встановили у трипільців унікальний в історії культовий звичай — обрядове спалювання своїх жител… Воно відбувалося один раз приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля і проживання на цьому місці ставало неможливим. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували житла у старому поселенні й спалювали його.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вирощували на своїх полях… — кілька сортів пшениці і ячменю, просо, горох та вику Високого рівня розвитку досягло тваринництво» [27, с. 66].

Як бачимо, українські сучасні фахівці–археологи стверджують, що «житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть». І то дійсно так. До цього зауваження слід додати свідчення «Батька історії» Геродота, який у V столітті до нової ери описав житла та садиби скіфських племен будинів і гелонів. Вони теж нагадують «українську сільську хату ХІХ–ХХ століть».

Спостерігаємо надзвичайно цікаве історичне явище, коли впродовж кількох тисячоліть (V тисячоліття до н. е. — II тисячоліття н. е.) на одній і тій самій території України зберігається абсолютно тотожне житло і навіть цілком подібні елементи його внутрішнього наповнення та зовнішнього оздоблення. Аналізу цього явища не існує.

Цікаво зазначити: в часи Трипільської культури її населення на теренах України становило не менше «мільйона осіб». Тому можемо сміливо вважати, що до кінця старої ери, на рубежі епох, населення тієї культури, чи її спадкоємниці, про що говоритимемо пізніше, становило не менше двадцяти мільйонів осіб. Скоріше — значно більше. Бо пам’ятаємо, що у Скіфській державі на рубежі епох було 40 мільйонів населення.

Тому прихильникам так званої теорії прийшлих на українські землі у V–VІ століттях слов’ян, у першу чергу, слід вирішити питання «знищення чи переселення» біля двадцяти мільйонів праукраїнців із теренів сучасної України. Історія цього явища не зафіксувала.

Та повернімося до Трипільської культури. Професор І. І. Заєць зі своїми колегами прийшли до наступних висновків:

«…На численних керамічних виробах Трипільської, Ямної та інших культур (споріднених із Трипільською. — В. Б.) простежуються орнаменти, виконані відтиском шнура. А в Бронзовому віці (II — початок І тисячоліття до н. е. — В. Б.) цей вид орнаментації набуває значного поширення. Більше того наприкінці III тис. до н. е. виникає ряд археологічних культур, які отримали назву Культур шнурової кераміки: Городецько–Здовбицька, Стжижовська (на території Волині), Підкарпатська (верхня частина Дністра і частково у верхів’ях Прута й на Південній Волині) та Середньодніпровська (долина Десни)…

Всередині II тисячоліття до н. е. на зміну Культурам шнурової кераміки приходять дві культури: Комарівська і Тшинецька… Більшість дослідників… вважають, що у формуванні Комарівської і Тшинецької культури важливу роль відіграли Культури шнурової кераміки, з якими вони частково споріднені,… зокрема Трипільська на її заключному етапі.

У Бронзовому віці… помітно зросла густота населення. Особливо щільно були заселені лісостепові райони з м’яким ісліматом…

Виключно важливу інформацію про характер і найголовніші виробничі й культурні процеси дають матеріали відомої Сабатинівської культури. Перше поселення цієї культури виявлено біля с. Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області, на лівому березі Південного Бугу.

Племена Сабатинівської культури розташовувалися у степах Північного Причорномор’я від Дніпра до Південного Бугу — Дністра і аж до Дунаю. Тут зафіксовано 1500 поселень цієї археологічної культури.

Тут доречним буде сказати, що більшість її поселень були розташовані на території, яку в свій час освоїли трипільські племена. Підкреслимо, що поселення Сабатинівської епохи Бронзового віку знаходилися на території трипільських поселень Сабатинівка І та II… А найголовніше полягає в однотипності орнаментації відтиском шнура, керамічного посуду» [27, с. 136–137].

Археологічні дослідження сучасних українських науковців свідчать про неперервність населення на теренах України впродовж VІ–І тисячоліть до нової ери.

Звичайно, людський розвиток постійно зазнавав природних катаклізмів і катастроф, що значно впливало на життя населення, але знищити сам розвиток вони не зуміли.

І цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ — це Київська (українська писемність). Те, що українська (руська) писемність існувала до князя Володимира, не викликає найменшого сумніву, бо існують тексти русько–візантійських договорів 860, 874, 944 та 971 років, автентичність яких не підлягає сумніву. Існування руської (української) писемності також засвідчили араби Ібн Фадлан, Ібн Якуб аль–Недім та інші. Зрозуміло, що українська писемність початку IX століття не могла з’явитися на голому місті. Археологам та історикам відомі «сарматські писемні знаки», знайдені при розкопках давньої скіфської Ольвії. Шкода, що ті письмена за російських імперських часів ніхто не розшифровував. Що цілком зрозуміло.