Розділ «Частина перша Праукраїна і праукраїнці»

V. Києво–Руський період. Середньовічна археологія півдня України (IX–XIV ст.).

VI. Козацька доба (XV–XVIII ст.) [27, с. 5].

Звернімо увагу — ця «періодизація» мало пов’язана зі світовою історичною та археологічною науками. Маємо стовідсотково московський так званий «науковий продукт», доведений «холуям для споживання». Бо, зрозуміло, що справжній українець–русич такої «їжі» не вживатиме.

Як бачимо, наведена «періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», жодним словом не пов’язана з українським народом, з українським етносом та його культурою і розвитком. І таке вчинено не випадково. Російська імперія і її прихильники в Україні залишили «вільне» від національної спільноти зазначене археологічне поле для подальшого його захоплення так званою «російською нацією». Тож, кому служать сучасні науковці, сповідуючи вищенаведену теорію етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян, світові давно відомо.

Саме ця «наукова періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», дозволяла раніше і дозволяє досі московитам розпочинати виклад своєї історії у підручниках для дітей із Києва IX століття.

Зазначимо: прихильники «теорії етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян» цю московську вигадку і не думають спростовувати. Головне, — немає чим крити. «Наукова періодизація» була так хитро розроблена, що не дозволяла українцям–русичам пов’язати себе, як народ, із давніми періодами розвитку людини на теренах сучасної України, хоча проводилися за певною схемою археологічні розкопки, які визначали археологічні культури, що, звичайно, не мали нічого спільного з українською.

Тому автор пропонує дослідити розірвані між собою археологічні культури та, все ж таки, визначити, чи належали хоча б окремі з них до праслов’янських культур. Посилатимемось у цьому питанні на знаних в українській археології людей, аби «великі професіонали» не ставили під сумнів наші висновки, які суперечать їхнім промосковським так званим теоріям.

На теренах європейської частини світу людина, в сучасному розумінні слова, почала формуватися в епоху пізнього палеоліту і сформувалася в наступну епоху — мезоліту (10–8 тисяч років до нової ери).

Звичайно, на території сучасної України зафіксовані стоянки людини пізнього палеоліту. До них належать: Мізинська, Кирилівська (м. Київ), Добранічівська на річці Супій (с. Добранічівка Яготинського району на Київщині), Межирічська (с. Межиріч Канівського району Черкаської області), Довгинецька (поблизу м. Овруча Житомирської області), Прикарпатська група, серед них Молодове V (с. Молодове Кальменецького району Чернівецької області) та інші.

Зафіксовані на землях сучасної України й стоянки людини в часи мезоліту. До них належать «понад 20 пам’яток тепер добре відомої Кукрекської культури (назва походить від поселення Кукрек під Червоною Горою біля Кам’яної Могили на Мелітопольщині» [27, с. 36].

Саме в епоху мезоліту з території сучасної України відійшов на північ останній льодовик, який «по долині Дніпра досяг району сучасного Кременчука… І лише близько 10 тис. років тому наступило різке потепління» [27, с. 27].

Тому поява на території сучасної України майбутніх автохтонів–праукраїнців Трипільської культури могла відбутися тільки у VI тисячолітті до нової ери після відходу льодовика та «утворення сучасного ґрунту.. (8–6 тис. до н. е.)» [27, с. 29].

Як уже зазначали вище, Трипільська культура була переважно землеробською.

Період розвитку людства на теренах Східної Європи у VI–III тисячоліттях до нової ери належить до неоліту, і саме на період неоліту приходиться розвиток Трипільської (праукраїнської) культури. Як стверджують науковці, в добу неоліту «людина переходить від присвоюючої системи ведення господарства до відтворюючої. Основними галузями виробництва стають землеробство і скотарство… в межах України досліджені численні пам’ятки неоліту.. — Буго–Дністровської, Сурської, Кріш–Старчево, Тиської та Культури лінійно–стрічкової кераміки…» [27, с. 38–39].

Буго–Дністровська археологічна культура вперше відкрита археологом В. М. Даниленком у 50–ті роки XX століття у Прибужжі України. На сьогодні відомо більше 60 поселень цієї культури між Вознесенськом на Миколаївщині та Хмільником на Вінниччині, а також на середньому Подністров’ї. Буго–Дністровська археологічна культура ділиться на три періоди, кожний з яких має по 2–3 фази. Цікавою і характерною з них є Хмільницька фаза.

«…Пам’ятки Хмільницької фази (Буго–Дністровської культури. — В. Б.) безпосередньо передують добі Трипілля на Україні і є одним із компонентів складання Трипільської культури, а відтак і Трипільської цивілізації» [27, с. 41].

Отож, Трипільська культура, зародившись в добу неоліту, перейшла до доби Мідно–бронзового віку без особливих потрясінь в результаті еволюції (розвитку) людської спільноти на теренах сучасної України. Цікаво зазначити, що історія в часи розвитку Трипільської археологічної культури не зафіксувала зміни племен (носіїв цієї культури) на автохтонних землях українців.

Саме в часи Трипільської культури виникли перші ознаки зародження української (слов’янської) писемності. Послухаємо професора І. І. Зайця:

«… Носії Трипільської культури використовували та створили ряд знакових систем, подібних до тих, на основі яких виникла писемність в Месопотамії… На трипільських матеріалах ми можемо спостерігати процеси зародження праісторичних знакових систем та давньої писемності…

У трипільсько–кокутенській знаковій системі — 68 знаків, які мають формальні аналогії у ранній шумерській піктографії, що складається з 891 графеми… Такі ж знаки можна знайти в культурах Середземномор’я. Наприклад, знак у вигляді зірки трапляється на предметах Кріто–Мікенської цивілізації та серед єгипетських ієрогліфів… Тобто ці знаки мають універсальний характер і виникають самостійно в кожній культурі… Знакові системи Трипілля–Кокутенії не мають нічого спільного з… балканськими предписемними системами. Вони розвивались самостійно і є ще одним центром розвитку піктографії, який розвинувся тут, в першу чергу, як засіб магічного спілкування з вищими силами» [27, с. 125].