Україна–Русь. Книга перша

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [136, інтернет].

Тому автор ще раз вказує на цілковиту хибність посилання українських науковців на достовірність російських літописів та пропонує якомога більше звертатися до іноземних першоджерел, критично осмислюючи кожен факт.

Підведемо короткий підсумок цієї частини нашої книги.

Звичайно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року — дещо зарано. Київське князівство продовжувало входити до складу Великого Галицько–Волинського і не підпорядковувалося напряму Литві, на тому у 1324 році наполягли хан Узбек та Золота Орда, побоюючись посилення об’єднаної держави. Але вплив литовських князів на Київ та Київського князя Федора Івановича Путивльського значно посилився. В той час, як вплив Золотої Орди на Київського князя та Велике Галицько–Волинське Князівство в цілому значно впав.

Свідченням того є:

перше, опис поведінки Київського князя Федора до чиновників Золотої Орди найвищого рангу — митрополита Феогноста і новгородського Єпископа Василія;

друге, в той час, коли воєнні загони Литви вільно рухалися у прикордонній зоні Києва, татарському баскакові не дозволено було мати свій воєнний загін, щоби реагувати на те.

Так свідчать літописи.

Частина четверта

Таємниці Синьоводської битви

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після тієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю воєнним походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства. Однак після 1325 року за згодою Литви і Золотої Орди знову став уділом Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року очолив литовський князь. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ», посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму Синьоводську битву 1362 року замовчували, щоб не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року, яка «поклала край монгольському ігу».

Були знищені документи про місце Синьоводської битви між сучасними селами на півдні Київщини Медвином і Браним Полем. А «Литовська метрика», яка розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Майже 200 років точиться суперечка щодо того, де відбулася Синьоводська битва 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Снивода (сучасна Вінницька область), інші — з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Проте місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські вигадки не дозволяють українцям консолідуватися та об’єднатися у висновках. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішать як одна, так і друга сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано, а головне хибними шляхами.