Україна–Русь. Книга перша

3. Гавриїл.

4. Феодор.

Оскільки ж за свідченням давніх достовірних джерел (про них говорилося раніше), Київ усі ті роки (1240–1362) належав до Великого Галицько–Волинського князівства, і в Константинополі про те, звичайно, знали, то московські митрополити не могли носити титул — «Київський». Це звичайний російський імперський анахронізм, вигадка.

Прийшла пора й цьому питанню надати принципового значення та вказати московитам на їхні чергові «доважки брехні».

Ось чому «Літопис Руський» після 1250 року й по 1292 рік жодним словом не згадує київських митрополитів — Кирила й Максима. Таких на Київсько–Галицько–Волинській землі з 1250 по 1292 рік не було. Що цікаво, «Курило — печатник (канцлер)» Данила Галицького до 1250 року (включно) у «Літописі Руському» згадується тричі: під 1241 роком (сторінка 399), під 1243 роком (сторінка 400), під 1250 роком (сторінка 406). Два останніх рази згадується так: «Курило — митрополит», хоча на ті роки митрополитом ще не був. У літопису те слово вжите, як звичайний московський «доважок брехні». Чому є дуже оригінальне свідчення у самому літопису.

Послухаємо літопис:

«Тим часом Курило–митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську» [18, с. 406].

Цілком достовірно відомо, що у 1250 році Москви ще не існувало, а так звана Ростовсько–Суздальська земля входила до складу Золотої Орди і ніякого відношення до «руської землі», де мав бути «руський Митрополит», не мала.

Отож, Константинопольський Патріарх не міг висвятити галичанина Курила в митрополити для Золотої Орди. Що, очевидно, не потребує доказів.

Професор Леонід Махновець, який перший опрацював та видав «Літопис Руський», звичайно, не звернути увагу на цей парадокс не міг. Через те, що так, як московська влада категорично забороняла торкатися цього питання, приписуючи собі галицького «Курила–печатника» в митрополити, то професор, підігравши московитам, вчинив блискуче, написавши на сторінці 523 в одній із довідок: «Кирило (Курило) II… З осені 1250 сидів у Суздалі» [18, с. 523].

Всі залишилися задоволені та не звернули уваги, що то — відверта і очевидна брехня. Бо ще у 1912 році, в часи найжорстокішої столипінської цензури, у Москві вийшла друком праця К. Валішевського «Іван Грозний», де автор цілком достовірно заявив:

«До татарского нашествия розделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время (після 1240 року. — В. Б.) они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу–Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [135, с. 46].

Отож, золотоординський митрополит Кирило постійно проживав при хані Золотої Орди, в столищ Сараї. Ми не можемо не довіряти праці незалежного історика, яка пройшла церковну і державну цензури та видавалася у Москві. Тому немає нічого дивного, що московити, фальшуючи свою історичну науку, прибрали із давніх руських (українських) літописів руського митрополита Нифона і підмінили його своїм золотоординським — Кирилом. А для достовірності пов’язали його з князем Данилом Галицьким та руським (українським), на ті часи хрещеним, народом, як кажуть прості сучасні «русские» — «Наглости им не занимать».

Ще раз нагадую: до 1721, часів Петра І, усі сучасні «русские» були знані світу як московити і ніхто у світі їх «русскими» не називав. Це — аксіома.

І наостанок нагадую: приступаючи до видання «Полного Собрания Русских Летописей», Археографічна Комісія чесно повідомила у «Передмові»:

«Высочайше утвержденными в 18 день 1837 года Правилами возложено на Археографическую Комиссию издание в свете Полного Собрания Отечественных Летописей…

Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству от XIV до XVI столетия:

а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. ІІ–VІ].

Слід також зазначити, що до кінця XV століття стовідсотково усе діловодство в Московському князівстві велося державною мовою Золотої Орди — уйгурською. Тому на сьогодні Москва користується виключно фальшивими перекладами з уйгурської мови пізніших століть. Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова про російські літописи:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.