Україна–Русь. Книга перша

«В лето 6837 (1329 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, Митрополит.., поиде из Новагорода в Волынскую землю, и оттуда йде в Галич и в Жараву, и оттуда прииде в Киев» [102, с. 203].

«В лето 6838 (1330 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, митрополит…, прииде из Киева в Волынь во град в Вол о димер… сушу ему во граде Володимери в Волынском, и тамо постави Феодора епископа во Тверь» [102, с. 203].

Цими вигаданими мандрами московські церковники намагалися поєднати тогочасну Московію — складову частину Золотої Орди із Києвом та Руссю, яку в ті роки уособлювало Велике Галицько–Волинське князівство. Тому, звичайно, рухатись із Києва до Галича, Чернігова та Володимира (Волинського) перешкод не існувало, але покидати Золоту Орду та рухатись із Новгорода — Брянська на Київ — Чернігів чи навпаки, були проблеми, і немалі.

Але далі трапилося ще цікавіше:

«В лето 6841 (1333 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогнаст, митрополит Киевский и всея Руси, прииде на Москву, быв в Цареграде и во Орде. Того же лета князь велики… заложи церкву камену на Москве, на площади внутрь града, святаго архангела Михаила и того же лета свершена и свещена бысть пресвященным Феогнастом, митрополитом… месяца Сентября в 20…» [102, с. 206].

Як ми бачили із наведених цитат, у листопаді 1332 року митрополит Феогност ще перебував у Володимирі (Волинському) і, звичайно, у піст, до Різдва Христового, розпочати свою подорож до столиці Золотої Орди Сараю та далі — до Константинополя не міг. А 20 вересня 1333 року той же Феогност, відвідавши Константинополь та цей раз Сарай, уже висвячував церкву у Москві. Тобто за Никоновським літописом, митрополит Феогност за 8 місяців, із січня по вересень 1333 року, подолав шлях — Володимир (Волинський) — Сарай — Константинополь — Сарай — Москва та вирішив такі питання:

• у Сараї (перший раз) — отримав у хана Узбека ярлик (дозвіл) посісти посаду митрополита та ярлик на проїзд (забезпечення) по території Золотої Орди,

• у Константинополі — отримав листи та подарунки до хана Золотої Орди Узбека від імператора і Патріарха, та обов’язковий воєнний супровід.

За свідченням арабського історика Ібнбатути, подорож від Сарая до Константинополя у ті роки тривала не менше 80 днів. Це, якщо не траплялися звичайні пригоди. А ті траплялись постійно… У Сараї (вдруге)— отримав від хана Узбека ярлик на посаду митрополита Золотої Орди, ярлик на проїзд до Московського улусу та воєнний супровід до Московської ямської зупинки. У кращому разі на цю подорож треба було витратити майже 70 днів.

Не забуваймо: шлях від Володимира (Волинського) до Сарая долався у ті роки теж не менш ніж за 80 днів.

На подолання тільки шляху митрополитові Феогносту разом зі своїм оточенням, а то не менше 500–800 людей, треба було витратити близько 300 діб. Що зайвий раз свідчить про «доважки брехні» до Никоновського літопису. Отож, ми ще раз переконалися, що опис діянь митрополита Феогноста з 1328 по 1333 рік є вигаданим, звичайною вставкою до російської так званої історичної науки.

При цьому ми абсолютно не говоримо та не аналізуємо вчинки митрополита Феогноста за наведені (1328–1333) роки, які не узгоджуються із реаліями того часу.

Не забуваймо: у Золотій Орді для московського князівства не робили винятків із правил.

Цікаво зазначити: після 1332 року до своєї смерті, яка настала 1353 року, митрополит Феогност більше жодного разу не навідувався до Києва, Чернігова чи Володимира (Волинського). Як обрізало!

Сучасний професор Леонтій Войтович мав повне право зробити такий висновок щодо цього періоду української історії:

«Детально розбираючи епізод нападу на новгородського владику (1331 р.) і наступні епізоди церковної історії, пов’язані з Києвом, П. Клепатський приходить до цікавого висновку, що поставлений Тирновським болгарським патріархом Київський Митрополит Феодорит (бл. 1353 по 1356 р.) був висуванцем київського князя Федора. І саме через протидію цього князя литовський ставленик Роман не зміг зайняти митрополичого престолу у Києві в 1354 р. Ця гіпотеза заслуговує глибокої уваги. Інші ж висновки автора (П. Клепатського. — В. Б.) з історії цього періоду хибні» [116, с. 7].

Погоджуючись із частковим висновком професора Л. Войтовича, змушені зазначити, що сьогодні ми маємо змогу робити радикальніші висновки. І вони на часі.

Згідно з листом польського короля Казимира III до Константинопольського Патріарха (1350–ті роки), держава Данила Галицького — Велике Галицько–Волинське князівство з давніх часів мала своїх окремих митрополитів. Думаю — то є цілковита істина, оскільки польський король у листі до Патріарха хибити не міг. Ось їхні імена:

1. Нифон.

2. Петро.