Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

Цікаво відзначити, що Алексій був заарештований у Києві й просидів під арештом майже два роки, поки не дав князеві Ольгерду Клятвену грамоту з цілуванням хреста, що більше не втручатиметься в справи Київської митрополії.

Як бачимо, серйозно брехали московити «про звільнення Києва від татаро–монгольського рабства в 1362 році».

Мене завжди дивувало, чому українські історики так ганебно поступилися московитам позиціями, які перед тим завоював перший ректор Київського університету професор М. О. Максимович, котрий чітко встановив «80 років Татарщини в Києві», тобто з 1240 до 1320 року. І не більше!

Про третю подію початку XIV століття—заміну династії Рюриковичів на династію Чингісидів—московська історіографія вперто мовчить. Зрештою, це цілком зрозуміло. Не можуть московити кардинально переосмислити свою історію. Не дозволяє подібне зробити імперський російський шовінізм. Доки кращі уми російського суспільства не позбудуться тиску шовіністичних ідей і спокійно не візьмуться за критичний аналіз, доти нічого й очікувати особливих зрушень у переосмисленні російської історії. Тому наше завдання насамперед у тому, щоб нагромаджувати матеріал. Врешті–решт цей матеріал утворить критичну масу, яка прорве велетенську загату московської брехні.

Але вернімося до митрополита Петра (1309–1326). У нашій свідомості не може існувати думка про «дурних і диких татар», яку сотні років нав’язує світовій спільноті московська історіографія. Усі вчинки й діяння ханів Золотої Орди підлягають ретельному аналізу й осмисленню.

Ми бачили, як серйозно, ще з часів хана Батия, влада Золотої Орди ставилася до Бога й православної релігії. Згадайте, як Батий в 1237 році просив у Богоявленському монастирі благословення на завоювання ростово–суздальської й рязанської земель, як в 1250 році переніс митрополичу кафедру до своєї ставки і т. ін. Хани Золотої Орди знали ціну релігійного слова. Тому відпустити главу Православної Церкви (митрополита) своєї держави, як кажуть, у вільне плавання не могли. Подібна розмова несерйозна, навіть безглузда. Та й не було в цьому потреби. Замінивши, після втрати Києва, усіх князів північних улусів, хан Узбек тільки після того дозволив митрополитові перенести кафедру. І в Москві митрополит Петро опинився не з власної волі, а за суворою вказівкою Великого хана. Московський улус Золотої Орди було відданно хрещеному Чингісиду Калті (Кулхану) — близькому й надійному родичеві Узбека. Ось чому митрополита й зобов’язали перемістити свою кафедру до Москви, в убогий удільний улус. Зверніть увагу, у Москві митрополит Петро навіть не мав храму для відправляння служб і був похований просто на вулиці. Лише після спорудження Успенського собору останки митрополита перенесли до храму.

І гадки про те не маючи, М. М. Карамзін залишив дуже витончене свідчення про заміну династії Рюриковичів на династію Чингісидів і належність князя Івана Калити (Кулхана) до Чингісидів.

Послухаймо:

«Бажаючи якщо не союзу, то принаймні миру з Давлет–Гіреем… Іван не припиняв стосунків з ним через гінців… (просячи. — В. Б.) Шертної грамоти й мирної бездіяльності від Хана. Давлет–Гірей помер (29 червня 1577), і син його, Магмет–Гірей, заступив місце батька… Іоан (Грозний. — В. Б.) поспішив відправити до нього знатного сановника, Князя Мосальского, з вітаннями, з багатими дарами, яких досі не знала Таврида, і з наказом:…поводитися сумирно, уникати гострих слів, а якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити й Царя Узбека, то не виявляти гніву, а відповідати тихо: не знаю про старовину; відає про неї Бог і ви, Государі!» [41, том IX, с. 149].

Хан Махмет–Гірей та Іван Грозний дуже добре знали свої родоводи. І, цілком очевидно, що рід кримського хана в династичному роді Чингісидів стояв вище за рід Івана Калти. Тому князеві Мосальскому, до речі, теж на щадкові татарського роду, належало поводитися сумирно й лагідно.

Зверніть увагу: Іван Грозний зіслався саме на «час Калити й Царя Узбека». Це неспроста. Адже якби його рід ішов з часу Рюриковичів, то посилатися треба було б на час хана Сартака й Олександра, так званого Невського. Посилання ж на «Царя Узбека» і вказує час заснування династії. При цьому рід Гіреїв ішов по лінії Узбек–хана. Все просто і буденно.

Четвертим митрополитом Золотої Орди став Феогност. Він займав кафедру з 1328 до 1353 року. У його часи в Києві був уже четвертий митрополит. Не могла нова держава — Велике Литовсько–Руське князівство — визнавати своїм владикою, духовним пастирем митрополита чужої держави. Тим більше, що держави базувалися на різних етносах: одна — на слов’яно–литовських племенах, а друга (Московський улус Золотої Орди) — на фіно–татарських племенах.

Ми вже згадували митрополита Феогноста, коли він начебто висвячував архиєпископа Новгородського — Василя.

Після того, як Великий князь Ольгерд вигнав Феогноста з Русі, не може існувати сумнівів відносно поділу Київської митрополії.

Архіви Константинопольського Патріархату досі зберігають листування Великих Литовсько–Руських князів з Патріархами щодо цього питання.

Московські наукові мужі не раз намагалися дістатися до цього матеріалу. Інколи їм це вдавалося. Так, професор Казанського університету Віктор Іванович Григорович (1815–1876) в 1844–1847 роках здійснив поїздку по Османській імперії, відвідав багато православних храмів і монастирів, вивчаючи старовинні документи. Після свого повернення в 1848 році він видав книгу «Нарис подорожі по Європейській Туреччині». (Я шукаю цю книгу понад десять років, однак знайти її не можу).

По гарячих слідах професора запросили до Московського університету, де він перебував у 1848–1849 роках. Але, розібравшись у матеріалі, професора звільнили.

Більшість документів, зібраних професором В. І. Григоровичем, не збігається з московським історичним офіціозом.

Мені вдалось ознайомитися тільки з частиною матеріалу, зібраного професором Віктором Івановичем Григоровичем. Не можу сказати, що матеріал мене вразив, тому що він некомплектний, але дуже й дуже зацікавив. Думаю, українським історикам варто докладніше вивчити роботи В. І. Григоровича. Зрештою, настав час нашим історикам починати працювати в європейських архівах. Нічого підбирати недоїдки з чужого столу.

Отже, послухаймо, що писав король Польщі Казимир Константинопольському Патріархові в п’ятдесяті роки