Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

«Сей мужній воїн (Гедимін. — В. Б.), у 1319 році переможно закінчивши війну з Орденом, негайно подався на Володимир (Волинський. — В. Б.)… Місто здалося. Гедимін, доручивши його своїм Намісникам, поспішив до Луцька… городяни не оборонялися, і переможець, проявивши розсудливу лагідність, запевнив усіх Росіян (українців. — В. Б.) у безпеці й захисті. Стомлене військо його відпочивало цілу зиму…

Як тільки весна настала й земля покрилася травою, Гедимін з новою бадьорістю виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і йшов до Дніпра… Гедимін… оточив Київ. Ще мешканці не втрачали надії й мужньо відбили декілька нападів, нарешті, не бачачи допомоги ані від Князя Станіслава (він правив у 1320 році в Києві. — В. Б.), ані від Татар і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духовенство вийшло з хрестами й разом з народом присягнуло бути вірним Володарю Литовському, який, звільнивши Київ від ярма Моголів, залишив там Намісником… Князя Голшанського, Вірою Християнина, і невдовзі завоював усю південну Росію (Україну. — В. Б.) до Путивля й Брянська» [41, том IV, с. 270–271].

Московити, заперечуючи цей історичний факт, посилаються на таке: мовляв, «воно тим сумнівне, що Баскаки Ханські, як видно з наших літописів, до самого 1331 року перебували в Києві, де панував тоді не Міндовг, а Князь Російський (Київський. — В. Б.)» [41, том IV, с. 271].

Посилання на «наші літописи» не є доказом, бо ми пам’ятаємо, як створювалися загальноросійські літописні зводи катерининською «Комісією».

Історики Московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро–монгольського поневолення в 1320 році, в той час, коли не існувало Великого Московського князівства. Ось чому вони пересунули визволення Києва на 1362 рік. Ближче до вигаданої Куликовської битви. Ще один московський «доважок брехні».

Вивчаючи тільки російські джерела, можна легко спростувати цю брехню. Наведемо лише три докази.

Перший.Єдиним доказом, який заперечує визволення Києва від татар в 1320 році, московити вважають запис у так званому Никонівському (Патріаршому) літописі про «баскака татарського». Щоб читачі могли оцінити по–справжньому цей «доказ», наведу цитату з літопису:

«В літо 6840. Преосвященний Феогност… після постановления (призначення. — В. Б.) відпустив Василія, архієпископа Новогородського, і з посадниками його в Новеград; він же, боячись Литви, пішов з посадниками своїми Новогородськими між Литвою і Києвом, манівцями тікаючи, а Феогност митрополит за ними грамоту послав, кажучи таке: «князь Литовський пустив на вас 500 чоловік Литви, щоб упіймати вас». Вони ж почали втікати, і втекли від тих, і прийшли до міста Чернігова, а там пригнався за ними князь Федір Київський з баскаком Татарським і малою дружиною, рівно на п’ятдесят людей, а з владикою були й посадники — 600 людей. І була їм звістка, і укріпившись, стали навпроти фортеці, а до князя Федора почали люди прибувати, і так дали відкуп за себе… Архиепископ Новогородський Василій з посадниками звідти пішов до Брянська, і від Брянська прийшов до Торжка, місяця листопада 3 день…» [72, том 10, с. 205].

Отже, митрополит Феогност, за московськими джерелами, перебував у 1330–1332 роках у Володимирі (Волинському). Про це говорить Никоновський літопис. Цілком природно, що литовсько–руський князь Гедимін не міг дозволити митрополитові висвячувати для Золотої Орди священиків на своїй землі. Ось чому київський князь Федір і брав «відкуп» з архиепископа.

Цілком зрозуміло, що архиепископ Василь міг бути висвячений на свою посаду тільки з дозволу хана Золотої Орди. Він мав ярлик хана Узбека.

Якби київський князь Федір з «баскаком Татарським» обібрали архиепископа у своїй, Золотоординській державі, то зрозуміло, чим би це для них закінчилося. Тому що, опинившись на землях Золотої Орди (у Торжку), архиепископ Василь без пригод подався у Новгород. Торжокський баскак не затримав архиепископа.

Ось так і розвіявся московський міф про «баскака Татарського».

До речі, зверніть увагу: після інциденту митрополит Феогност був видворений з Литовсько–Руської держави й більше в ній не з’являвся. Про що це свідчить — міркуйте самі. Це теж за Никонівським літописом.

Другий доказ.У сорокових роках XIV століття князі Московського улусу Золотої Орди скаржилися ханові на Литовсько–Руського Великого князя Ольгерда, «який захопив низку міст на південному заході, раніше підпорядкованих татарам… князі сповіщали Джанібека, що “Ольгерд улуси твої всі висік і в полон вивів”» [56, с. 105].

А московський князь «Симеон просив хана не кривдити “вірний улус ханський”» [85, с. 120].

Такий він—улус Московський в 1347 році.

Не стану наводити інші свідчення з того ж Никонівського літопису або з «Історії Російської» В. М. Татіщева.

У сорокові роки XIV століття Київ, Чернігів та інші міста Північної України навіть не згадуються в так званих загальноросійських літописних зводах як данники Золотої Орди.

Третій доказ — найхарактерніший. У 1358 році митрополит Московський Алексій без дозволу Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда прибув у Київську митрополію. У зв’язку з тим, що Київська митрополія вже давно мала свого окремого митрополита, князь Ольгерд просто заарештував самозванця. Послухаймо професора Григорія Володимировича Вернадського (1887–1973):

«Митрополит Алексій намагався зреалізувати свої права (??? — В. Б.) і в 1358 році подався об’їжджати західно–руські єпархії, але був заарештований за наказом Ольгерда (повернувся в Москву лише в 1360 році)» [85, с 121].