Моксель, або Московія. Книга друга

"Городища, як ми вказали вище, розташовані здебільшого біля селищ або урочищ, що досі зберегли назви: городище, городок, городини або городець, так що сама назва "городище" перейшла в назву селищ і зберегла пам’ять про колишній насип" [4, с. 47].

А далі О. С. Уваров подає назви сотні сучасних селищ, де слово "городище" є назвоутворюючим. Десятки цих Городищ і Городців понині зберегли пам’ять про мерюв Московській, Ярославській, Володимирській та іншій областях Росії. Зайвий раз засвідчивши, кому та земля належала за старих часів.

Описані картини дають повне уявлення про те, у яких городищах і в яких "хатинах" проживав мерянськийнарод у IX—XIII століттях. Це дозволяє порівняти їх з життям і побутом слов’ян, скажімо, Києва, Чернігова або Новгорода. У слов'янських містах у ті часи існували величні кам'яні храми й князівські палаци. Слов’яни мали знання про димоходи й, природно, користувалися ними при будівництві житла. Маємо цінне порівняння, котре підтверджує та схиляє до висновку, що слов’янської присутності в мерянській землі в ті часи (судячи з тисяч курганних розкопок) абсолютно не відчувається.

Перший князь Рюрикович — Юрій Довгорукий — з’явився зі своєю невеликою дружиною в мерянськійземлі лише 1137 року. І, природно, ніякого перетікання слов’янських племен у XII столітті в мерянськуземлю не відбулося. Позаяк ніяких слідів слов’янського етносу ні археолог О. С. Уваров, ні його колеги першої половини XIX століття не виявили ні серед розкопок X—XII століть, ні серед розкопок наступних часів. До речі, провівши розкопки на місці так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років, граф О. С. Уваров знайшов мерянськіостанки, "звалені в купу", і "три труни", що лежали поруч. Тобто навіть наприкінці XII століття мерянище були нехрещеними і їх, як язичників, "звалили" після загибелі у звичайну "купу", тоді як трьох загиблих дружинників-християн поховали за християнським звичаєм — "в окремих трунах, обернених на схід, і зі складеними на грудях руками" [5, с. 4]. Ось такі відкриття виявляються повсюдно в мерянськійземлі аж до приходу в ту землю хана Батия. Тут "доважок брехні" марний. До речі, трьох загиблих дружинників зуміли вичислити за 4-м Новгородським літописом. Ось їхні імена: Добриня Довгий, Іванко Степанович, Матвій Шибутович. І хоча всі три князівських дружинники були християнами, але за національним походженню вони могли бути ким завгодно. Я сподіваюся — читач пам'ятає:

"Дружина, як і раніше, мала змішаний племінний склад... У XII ст. в її склад входять... поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній людей з іногородців східних і західних... торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь" [6, с. 73].

Тобто з приходом у мерянськуземлю князя Юрія Довгорукого ніякого слов’янського начала в тій землі не з’явилося. Залишився фінський етнос на своїй споконвічній землі.

Потрібно також відзначити, що навіть із приходом у мерянськуземлю князя Рюриковича побут мерянще довгі роки не мінявся. Тому що він був адекватний жорстокому середовищу. Крім того, князі з дружинниками стали споруджувати свої відособлені городища, куди, як правило, запрошували тих мерян,які приймали християнство й входили до складу нової мерянськоїдружини, так званих "нових молодих отроків", і, природно, жінок-мерянок.Лише в цих нових городищах стали з'являтися курні хати, до речі, незаперечний винахід фінських племен.

Курна дерев’яна хата була звичайним житлом московитів до кінця XVIII століття. Мерянськийетнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.

Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянськогопобуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, плітку і восени від страшного гнусу та комарів.

Фінські племена були пристосовані до життя в заболоченому лісі. У зв'язку з цим навіть сторонній князь повинен був переймати життєві звичаї мерян.Хоча цілком зрозуміло, що з появою серед мерікнязя й дружини стали насаджуватися нові звичаї та нові ознаки побуту. А якщо врахувати, що разом із Рюриковичем у середовищі мерянз’явилися й проповідники християнства, то стане очевидним, коли і як християнська релігія "прийшла" в країну Моксель, або, по-іншому — мерянську землю.Тут винаходити новий московський велосипед не варто. Про слов’янський етнос, слов’янський побут і слов’янські звичаї в мерянській земліIX—XIII століть говорити не випадає.

Тепер, коли ми більш-менш упоралися з поняттями: городище, льохи-землянки, курні хати тощо, — у нас є можливість придивитися до іншого мерянського побуту.

Отож подивимося, у що одягалися і які характерні прикраси носили меряни.Як і всі жителі північних лісів, вони, поза сумнівом, користувалися всім тим, чим було багате середовище проживання. Природно, у ті далекі часи північні ліси були повні диких звірів та лісових птахів, а ріки — риби та водного птаства.

"За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянськоїодежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами" [4, с. 99].

Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів мерянивикористовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш розвинутою Волзькою Булгарією, мерянимали змогу купувати в сусідів не лише спідній тканий одяг, а й верхній літній одяг. Що, до речі, й засвідчили курганні розкопки. Можна припустити, що вже в ті часи мерянивміли обробляти вовну й виготовляти грубі вовняні вироби. Між іншим, при розкопках курганів було виявлено багато типів усіляких ножиць, голок і шил.

О. С. Уваров навіть припускав, що мирянирозводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у XII—XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По- друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській земліще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку, так і влітку.

Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. Гадаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянамза старих часів джерелом постачання шерсті.

Цікаво подивитися на спідній одяг мерян IX—XII століть:

"Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної... До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці..." [4, с. 99—100].

Як бачимо, меряниполюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг меріпрактично не мав властивих лише їй особливостей, а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони набули з часом цілковито мерянськоїсамобутності.

Уже згадувалося, що ”...у Мерянбув спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями... У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту... на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше.., прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянамносити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів” [4, с. 102—103].