Розділ «РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ»

— Ти зостанешся тут, на варті. Полізу я.

Нубієць ображено заканючив:

— Мій пан звелів мені разом із вами пробратися в гробницю.

— Зоставайся тут і не здумай рухатися з місця, інакше-бо…

У теслі в руці зараз блиснуло долото. Поглядом Сейтахт пригрозив і іншим.

— Перший полізу я! Чекайте на мене!

Він проліз у вилом і звелів подати світильник. Тепер тільки невірний відблиск світла і гуркіт каміння свідчили, що він посувається вперед. Чоловіки стояли в темряві.

— Що це Сейтахт надумав? — спитав водонос. — Може, хоче позабирати золото собі, а нас у дурні пошити?

— Зажди, він скоро повернеться, — пообіцяв Менафт із певністю втаємниченого. — Без нас він нічого не вдіє. У гробниці ще чимало замурованих проходів. — Якусь мить він дослухався, а тоді зловтішно засміявся. — Чуєте? Він уже кличе нас. Знову якась стіна перетнула йому дорогу. Лізьте!

Менафт пропустив уперед Мунхераба та Еменепа, а тоді прошепотів Хенумові:

— Ти бачив, який Сейтахт хтивий до золота? Я вже йому не вірю. Як почуєш мій голос, то поспішай на поміч.

Хенум ударив себе кулаками в м'язисті груди, аж у них загуло, і мовив:

— Я прийду на поміч, хай тільки Сейтахт спробує тобі погрожувати. Поа, мій пан, обіцяв мені добру винагороду, і я не дозволю його обікрасти.

Він послужливо допоміг незграбному каменяреві пролізти крізь отвір у стіні і став дослухатися.

Менафт ледве посувався вперед. Він повз по камінню й щебеню, обдираючи собі спину об стелю. Повітря тут було гаряче, задушливе. Та ще й ті, хто проліз уперед, зняли хмару куряви. У коридорі, заваленому камінням, був вільний тільки вузенький лаз угорі. Монафтові здалося — звідси не вибратися. Він був старший за Сейтахта й інших і не такий спритний. Коридор видався йому нескінченним, хоча він згадав, що від перших дверей до других не більше п'ятнадцяти кроків. Тутанхамонова гробниця була чи не найменша в Долині царських гробниць. Жерці не завдавали собі багато клопоту з таким незначним фараоном, та ще й Атоновим прихильником.

Важко дихаючи, Менафт сунув поперед себе торбу з начинням. Піт заливав йому очі. Він ледве зводив дух. Надто вузький лаз лякав його. Здавалося, він безпорадно застряг у цьому камінні.

Тепер або ніколи він довідається, чи можуть боги підземного світу карати. Якщо можуть, то його смерть буде жахлива.

«Вертай!» — звелів він собі. Але ту ж мить почув, що його кличе Сейтахт. Той лежав на животі поруч із своїми помічниками і присвічував каменяреві.

— Менафте, — гукнув він, — ти повзеш як черепаха. Ну ж бо швидше. Перед нами ще одна стіна.

Важко дихаючи, каменяр втупився в неї очима. Хіба ж у цій тісняві він зможе пробити в стіні отвір? Та ще ж він так знесилився.