Розділ «РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ»

Треба діяти обережно, бо переслідувачі могли сховатися десь поблизу.

Нечутно ступаючи, Сейтахт пригінці побрався сходами. Нагорі він став і, затамувавши подих, прислухався. Тиша, не чути ані найменшого шереху. Тесля роздивився навколо. Скрізь усе було непорушне. Він одійшов на кілька кроків од гробниці, готовий зникнути в темряві, тільки-но побачить якусь невірну тінь.

Ні, все спокійно.

— Хенуме! — просичав Сейтахт у нічний морок. А тоді голосніше: — Хенуме!

Ніхто не озивався.

Замислившись, Сейтахт повернувся до входу в гробницю і гукнув своїх товаришів. Почув, як вони зраділи й притьмом поповзли до виходу.

— А золото забрали? — крикнув тесля у вилом. — Не раджу вам вертати з порожніми руками, бо можете ніколи більше не побачити сонця.

Ті у гробниці вилаялися й швидко полізли назад. Коли б Сейтахт довше постояв, дослухаючись біля входу в гробницю, то почув би, як Мунхераб сказав гончареві:

— Дорогою до твоєї халупи я вб'ю його, присягаюся. Золото важить для нього більше, ніж наше життя.

Але Сейтахт уже взявся збирати розкидану по землі здобич і нічого не чув.

Нарешті Менафт опритомнів. Його огортав непроглядний морок. Чи він уже в підземному царстві? Скам'янівши з жаху, він довго прислухався, але чув тільки власне важке дихання. Хотів випростатися, та гострий біль ураз шпигонув йому в груди. Мабуть, поламано якесь ребро, а то й не одне. Голова палала, наче у вогні. Спробував ворухнути ногою, та вона була немов дерев'яна. Плечі, спина, голова — усе страшенно боліло. Тільки лівою рукою можна було трохи рухати, не відчуваючи болю.

Каменяр хотів знати, де він, тож почав обмацувати все навколо. Спершу натрапив на якусь вазу, тоді його пальці намацали віко великої скрині і врешті спинилися на клумаку, напханому скарбами.

Менафт згадав усе.

Цього клумака грабіжники покинули. І його теж. Він зостався у гробниці сам.

Завтра вранці, тільки-но підніметься зі сходу бог-сонце, вартові і жерці Міста мертвих побачать вилом у замурованому вході до гробниці й почнуть вивчати сліди. Якщо його знайдуть тут, то люто катуватимуть. Треба або тікати звідси, або порішити себе.

Незважаючи на жахливий біль, він зіперся на ліву руку і поповз. З радістю відчув, що володіє й лівою погою. Але у грудях знову шпигонуло, запаморочилося в голові, і він упав навзнак. Якийсь час каменяр лежав непорушно, збираючись на силі. Тепер він побачив, як високо вгорі той отвір, — без допомоги йому туди не дістатися.

Розпач пойняв Менафта. Які ж бо несправедливі боги, що покарали його, а справжнім злочинцям дали змогу звідси втекти! Він один боронив власність володаря-бота Тутанхамона, а тепер лежить покинутий і безпорадний. Хіба ж ніхто з-поміж численних богів не бачить його страждань? Чи й справді всі вони — тільки людська вигадка? І над землею та небом є лише один володар, що допомагає тим, хто вірить у нього?

Менафт простяг ліву руку до стелі й крикнув невідомому богові:

— Боже, якого я ніколи не бачив, благаю, поможи мені, щоб я впевнився у твоїй владі над сліпими й глухими богами, вирізьбленими з дерева й каміння!

Палке благання завмерло серед глухих стін, а Менафт все ще тримав догори руку. Йому здавалося: от-от невідомий єдиний бог підніме його до себе.