Розділ «РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ»

По тому всі три труни, складені одна в одну, опустили в саркофаг із кварциту, і молодесенька вдова фараона-бога Анхесенамон підійшла попрощатися з небіжчиком.

Вона була майже дитина і плакала по-дитячому, коли жерці підводили її до саркофага. Довго дивилася вона на визолочену дерев'яну труну, що десь у собі ховала тіло її чоловіка. Схожість обличчя постаті-труни з обличчям коханого збентежила її. У палахкотливому полум'ї багатьох світильників позолота лисніла, наче золота шкіра, і Анхесенамон здалося, що постать дихає. Очі з чорного обсидіану і майже прозорого білого алебастру спокійно й гідно дивилися, мабуть, на богів. Повні вуста наче хотіли розповісти про таємниці того світу.

Жерці мурмотіли останні погребні молитви. Усипальня сповнилася фіміамом, пахощами духмяного олію та живиці. Ледь жевріли пломінці світильників, уже потьмяніло й золото. По стінах рухалися довгі тіні. Верховний жрець значуще кахикнув. Тоді опам'яталася дівчинка-цариця Анхесенамон. Полохливо озирнулася на присутніх, хутко нахилилася до саркофага і тремкою рукою поклала китичку квітів на Осірісове чоло біля двох царських символів — змії та голови шуліки.

Яскраво вкарбувалася Менафтові в пам'яті та невеличка зворушлива китичка польових квітів. Пам'ятав він також, як з очей тендітної цариці падали сльози на золоте обличчя бога. Заточуючись, одійшла Анхесенамон від саркофага.

Менафт витер собі чоло. Як хотів він забути те, що відбувалося тут одинадцять років тому! Та це йому не щастило. Постать маленької Анхесенамон уперто стояла в нього перед очима. Її залите сльозами лице наче закликало: «Благаю тебе, прожени злочинців із гробниці! Вони забирають у мого коханого чоловіка все, що йому потрібно, аби владарювати й на тому світі. Поможи мені, поможи!»

Менафт злякано скочив на ноги. У виломі стіни мерехтіло невірне світло. Залунали голоси, і серед них — Мунхерабів:

— Менафте, ти тут? Пильнуй, я подаватиму тобі гарні речі! Багато золота! Бери міцно, голубе, бо воно важке.

Великий клумак застряг у виломі. Коли Менафт потяг його до себе у передпокій, почувся брязкіт металу. Каменяр нахилився до отвору й побачив, що Мунхераб побіг назад.

Страшенно кваплячись, Менафт розв'язав клумак. Під руками в нього задзвеніли браслети, статуетки, намиста, персні та інші прикраси. Потемки він намацав якусь річ, складену з безлічі невеличких платівок. Мабуть, то був якийсь лускатий панцир.

Менафт саме відбирав найкращі речі, щоб їх сховати, коли повернувся Мунхераб з клумаком, куди більшим, ніж перший. Клумак не просовувався крізь отвір, тоді Мунхераб розв'язав його й став кидати до передпокою коштовні шати, палиці, мечі й іншу оздоблену золотом та самоцвітами зброю, а також вази та всякі прикраси.

Відтак водонос знову побіг по скарби. Як і Еменепа, його пойняла неймовірна пожадливість, коли він побачив коштовності, що їх Сейтахт вигрібав із скринь. Що тільки виблискувало золотом, тесля жадібно хапав і передавав Еменапові, аж поки той наладовувався так, що більше не міг тримати. Іноді якась чудова річ падала на землю, за неї забували або розчавлювали її ногами, бо тим часом Сейтахт знаходив щось коштовніше.

Менафт жахнувся, коли збагнув, що його спільники хочуть забрати із скарбниці більшу частину багатства. Тепер Мунхераб та Еменеп кидали до нього крізь вилом найкращі речі, і навколо Менафта утворювалася щодалі більша купа. У гарячковому поспіху він ховав усе, що потрапляло йому до рук, під розкидані навколо погребні дари, які, спочатку грабуючи передпокій та бічну комору, вони відкидали жужмом як непотріб.

Якась річ, вкрита невеличкими платівками, за щось зачепилася. Це був той лускатий панцир. Важкий, він здавався Менафтові великою коштовністю. Грабіжники не повинні його забрати! Каменяр потяг річ до себе і тільки-но хотів десь сховати, як почув, що його кличуть зі скарбниці. Хутчій кинув він панцир позад себе в темряву.

У вилом просунули невеличку скриньку, тоді якийсь пакунок, а потім до передпокою виліз Сейтахт. Він високо підняв світильник над купою скарбів, не звертаючи уваги на Еменепа та Мунхераба, що вилізли слідом за ним. Сейтахт не зводив із скарбів очей, що гарячково палали. Підіймав зброю й начиння догори, милуючись тим, як вони виблискували навіть у тьмяному світлі. Нараз він оглядівся, явно чогось шукаючи, і чоло йому між бровами прорізала зморшка гніву.

— Де поділася фараонова парадна прикраса? — кинувся Сейтахт до Мунхераба.

Той нахилився, придивляючись до награбованого добра.

— Я добре пам'ятаю, що кинув її сюди, — сказав він, стенувши плечима.

— А я її не бачу. Покажи мені, — обурено заволав тесля.

Менафт зіскулився біля вилому в стіні. Збагнувши, що саме шукає Сейтахт, він посунув помалу назад. Те, що він мав за лускатий панцир, була коштовна прикраса, яку єгипетські фараони надівали для врочистих прийомів. Широкий комір і пов'язка на стегна були зроблені з сотень невеличких золотих платівок.

А тепер ця розкішна річ лежала десь позаду на підлозі. Менафтові забракло часу її сховати. Тож треба закрити її своїм тілом.