Розділ «РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ»

Вартові шанобливо трималися осторонь. Вони знали, що Енемпсес чекає посланця від начальника варти, і пошепки обмінювалися думками про те, який же наказ той може принести.

Сповнені чекання, вони раз у раз оглядали долину. Мабуть, посланець принесе наказ одшмагати всіх вартових різками. Доведеться стерпіти, ремствувати не можна, хоч цей останній грабунок стався не через їхню неуважність. Ні, в усьому винен тільки Енемпсес. Навіщо він учора ввечері звелів дати вартовим стільки вина? Навіть найдурніший з-поміж них збагнув, що це робиться не випадково. Завше, коли до Міста мертвих уночі приходили грабіжники, начальство звечора наказувало щось дивне. От хоча б перед тим, як злодії сплюндрували одну з найбагатших гробниць, вартовим веліли чатувати на гірських стежках. І саме тієї ночі велика зграя грабіжників дісталася до Міста мертвих головним шляхом, а його ніхто не оберігав.

Та який же сміливець наважиться відверто висловити свою підозру, звинуватити поважного начальника в допомозі грабіжникам? Такого зухвальця незабаром знайшли б мертвим десь серед скель, в урвищі. Тож розумніше тримати язика на припоні і прийняти кару за провину, якої не мав. Наглядача Енемпсеса завше відзначав своєю ласкою начальник варти Небхер, а тим у свою чергу дуже опікувався могутній урядовець Поа. Досить Поа ледь помітно кивнути головою, і сміливець замовкне навіки.

Тож підлеглі наглядача Енемпсеса покірно чекали лихої звістки. Вони видивлялися, чи не біжить гонець. Аж тут на дорозі знялася курява, і всі побачили мисливський повіз начальника варти. Його легко мчав четверик вітроногих коней. Небхер сам гнав їх і швидко наближався, наче бог помсти.

Це віщувало найгірше!

Вартові налякано відсахнулися, коли Небхер ураз спинив змилених коней перед входом до Тутанхамонової гробниці. Він дозволив Енемпсесові допомогти йому вийти з повоза, але не вщедрив свого ретельного прислужника ні поглядом, ні словом. Здавалося, ось-ось він лусне з люті, — з такою силою видихав повітря повними губами. Якусь мить Небхер стояв, утупивши очі в сходи, що вели до гробниці, наче не міг збагнути, чого він тут. Тоді швидким рухом витер собі піт на лисині й хутко збіг сходами вниз.

Енемпсес подався слідом, але перед тим грізно зиркнув на вартових. Ті зрозуміли це по-своєму й підійшли ближче, та порухом руки Енемпсес примусив їх одскочити назад. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, чи він гнівається, а чи боїться. Тільки як він спинився на нижньому східці перед замурованим входом, його непорушне лице відмінилося. Енемпсес усміхнувся до свого начальника, як людина, що знає: її хвалитимуть.

— Високий пане! — сказав він і вклонився наче жартома. — Сподіваюся, ти задоволений.

Огрядний начальник варти підніс коротку руку, ніби намірявся вдарити, та тільки люто просичав:

— Ти що, маєш мене за дурня? Послав до мене якогось йолопа, що не міг навіть сказати, скільки винесено з цієї гробниці золота. А може, ти переполовинив ті скарби?

Глузливо посміхнувшись, Енемпсес показав на золоті речі, порозкидувані долі.

— Глянь сюди, пане, і ще раз повтори, що я нечесна людина. Хіба я не міг сховати ті коштовності ще до твого приїзду? Кажу тобі, тесля Сейтахт добре зробив своє діло. Бідолаха знайшов, мабуть, стільки золота, що ці прикраси здалися йому дрібничками, не гідними уваги.

Небхер похмуро глянув на Енемпсеса:

— Чому ти кажеш — бідолаха? Адже він дістане свою пайку. Пан Поа ще ніколи не обдурював вірних слуг.

Наглядач зиркнув недовірливо вгору. Ніхто їх не підслуховував, але він все-таки нахилився ближче до свого начальника й прошепотів:

— Сьогодні вночі Сейтахта вбито. Мій раб, весляр, знайшов його труп. Ще вдосвіта я послав його знищити всі Сейтахтові сліди. Я був обережний, як завше.

— Той раб хай сьогодні теж замовкне навіки, — прошипів Небхер. — Чуєш? Сьогодні ж! Щоб не встиг прохопитися й словом.

Енемпсес знову глузливо посміхнувся.

— Заспокойся, пане. Мені не потрібні невільники, що розмовляють. Жоден з моїх рабів не має язика. А я, звісно, нікому не розповім, що сам поховав теслю.

— Ти сам поховав? — здивувався Небхер.