Розділ «РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ»

— Чуєш, Еменепе? Рідина, що була в глеку, пахне. Що воно таке?

— Не знаю, — відказав гончар. — Може, то олій, що ним фараон мастив собі тіло? Тут повно таких глеків.

Сейтахт швидко нахилився до вилому в стіні.

— Про що мова? Ви знайшли пахучий олій? Ану дайте сюди якийсь глек, хай я гляну.

В отвір подали алебастровий дзбан. За ручки йому правили голови двох богів-левів, вирізьблені з того ж таки алебастру. Сейтахт зірвав накривку й понюхав те, що було всередині. Збентежено глянувши на Менафта, він мовив:

— Це справді прегарний пахучий олій. Він дорожчий за золото. Якщо ми заберемо кілька дзбанів… — Не скінчивши, він крикнув у вилом: — Скільки їх там?

— Ми намацали багато, — почулася відповідь. — Вони тобі потрібні?

— Так, так, давайте дзбани сюди. Всі, скільки знайдете. Чуєте? Мені потрібні всі. Давайте сюди!

Один за одним з'являлися в отворі алебастрові дзбани найрізноманітніших форм. З кожного Сейтахт знімав пробу. Очі в нього блищали.

— То великий скарб! — вигукнув він. — Беру його тільки собі. Понюхай-но, Менафте! Тут — коштовне мастило. А тут — пахучий олій… Тільки найбагатші люди в нашому краї можуть ним мастити собі тіло. — Нараз він занепокоєно промурмотів: — Дзбани надто важкі. Завтра вночі я знову прийду сюди й переллю олій та перекладу мастило у бурдюки з козиних шкір. Заберу звідси геть усі, наладую на човен разом із речами, що згодом виміняю на золото, й попливу Нілом до Геліополіса, а там житиму собі як заможний купець. Житиму в багатому будинку, й раби слугуватимуть мені…

Менафтові стало шкода теслі. Колись він сам теж марив про майбутнє. Але, попрацювавши три десятиліття у каменярських майстернях володарів цього краю, не надбав ніякого пожитку. Його начальники — наглядачі та урядовці — завше діставали багаті винагороди, коли високих замовників задовольняло, як у майстернях оздобили нову гробницю. За мистецьке оздоблення саркофагів та гробниць вигідні посади і відзнаки мали урядовці, хоча вся їхня робота полягала в тому, що вони відбирали найкращі зразки, які виготовляли майстри, й показували владареві, аби він схвалив їх. Якщо фараонові подобалася його майбутня гробниця, де серед найкоштовніших скарбів він сподівався по-царському жити на тому світі, то керівник робіт наказував різьбярам працювати далі.

Еге ж, Сейтахт не забагатів на тому, як і він, Менафт. Сейтахтову жадобу до скарбів можна зрозуміти. Але скарби небіжчика ніколи не принесуть щастя. Вони належать потойбічному світові, і він, Менафт, нічого звідси не візьме.

З комори почулися дивні вигуки. Мунхераб потемки намацав руками пузаті глеки з вином. Водонос підняв такий глек і кинув його об землю. Відразу ж у голову вдарили пахощі чудової рідини, що розлилася долі.

— Еменепе! Оце вже я знайшов щось добре і для нас. Глеки з царських винарень! Хочеш хильнути?

Він зірвав глиняну печатку з шийки іншого глека і заходився пити.

Вино смакувало надзвичайно.

Це визнав і Еменеп. Наробившися, він дуже хотів пити. Тож пив тепер довго, великими ковтками.

— Непогано живеться володарям на тому світі, — мовив він. — Вони беруть із собою туди все найкоштовніше. Чи ти завважив, скільки тут кошиків з родзинками, фініками, з диняним насінням та іншими ласощами?

Мунхераб знову хильнув і прицмокнув язиком.

— Еге, а коли ми помремо, то нас позасипають піском у пустелі. В найкращому разі покладуть у могилу якийсь амулет. А великі володарі й можновладці наказують будувати собі пишні гробниці й по смерті спочивають у холодку. Пий, Еменепе, такого вина ти за все своє життя й не нюхав.