Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Гетьман відповів, що він вповні покладається на царя, а оскорблятись не має причини, коли замість Шереметьева цар посилає з великим військом Трубецкого. Сим розмова з гетьманом обмежилась.

Другого дня була розмова з Виговським: Старков насамперед заговорив про печатку, і Виговський пояснив, що прислана з Москви печатка нездатна-“нема чим притиснути, і слова не всі виходять”, тому він велів зробити на місці таку саму, але “з руководью” себто з пресом, і за тиждень вона вже буде готова. Про ситуацію він розповів, що польське військо збирається під Камінцем, Львовом і Дубном, під сю хвилю там війська може бути тисяч 20, що найбільше 25, а як і всі сили зберуть, не буде їx 40 тисяч. Волохи і Угри запропонували королеві по 2 тисячі війська, але за гроші. Новий мунтянський воєвода Константин з Волохами і Венграми не в добрих відносинах: Венгри приходили на мунтянську землю, хотіли забрати скарби попереднього воєводи, і Константин їх побив. Хан обіцяв Яскульскому прислати 30 тис. орди, але сам іти не хоче; він думає посадити на молдавськім господарстві знов старого Василя, і Волохи хотіли б скинути Стефана через його пянство. Запорізькому війську хан поставив ультіматум: розірвати присягу цареві і вернутися в підданство королеві; коли козаки того не зроблять, він піде на московські і козацькі городи разом з польським королем. Ногайців і Степових Татар у гетьмана в послушанні нема; від Ногайців військо чекатиме “покорення” ще з місяць, і коли не буде-поводитиметься з ними, як з неприятелями. Виговський уже писав на Запоріжже, велів зловити й прислати якогось Татарина “доброго” (значного),-що від нього на муках довідаються про кримські пляни, Виговський то зараз цареві донесе. Але для розвідування вістей від чужоземців треба йому соболів: ті що були вже минулися 32).

Другого дня, 12 (22) гетьман відправив Старкова, і з ним післав цареві грамоту-з датою “з Межирича 11 червня”. Дякував, що цар приняв до уваги відомости передані через Перфирьева і наказав Шереметьеву стояти “на черті”, а до Київа посилає з великим військом Трубецкого,-обіцяв з ним у всім порозуміватися. Висловляв утіху з приводу походу царя на Поляків і далі писав про себе: “І ми з військом твого цар. величества рушили єсьмо на того ж неприятеля, польського короля: збираємо на Росаві військо і з помічю божою і твого цар. вел. промишляємо (починаємо воєнні операції). А твому цар. вел. даємо до відома, що хан з султанами і старшиною ще в Кримі, і нам він неприятель. Ногайці перейшли на сей бік і з Очаківцями, Перекопцями і Білгородцями хочуть помагати Ляхам. На наші пограничні городи набігають і в полі людей хапають-але бог їм не поможе! Ми веліли Запорозьким козакам їx бити і кошовому отаманові на Запоріжже післали грамоту, аби зловив кримських Татар, і про все докладно нас оповістив. А що у нас тепер діється, ми тебе, вел. гос. докладно повідомляємо. Знаємо, що Мунтяне Ляхам не поможуть, тому післали по поміч до Венгрів. А тепер одно лядське військо під Камінцем, друге на Глинянськім полі, третє під Дубном: гетьман коронний Потоцкий, гетьман польний Конєцпольський.

В закінченню гетьман бажав цареві великих побід і “безсмертної слави від безсмертного царя Христа” і констатує, що відправив Старкова згідно з царським бажаннєм без затримки 33).

В сих вістях Виговського і Хмельницького варта уваги отся згадка про “польного гетьмана Конєцпольского”. Се не безінтересний відгомін боротьби за булаву, що йшла весь час від весіннього сойму, і закінчилася на новім соймі, скликанім в червні 34). Король переконався, що не зрікшися булави, себто командування арміями, він не дістане кредитів на військо і не зможе урухомити свого війська, що через неоплаченнє спало в Короні до мізерної цифри 8 тисяч, тимчасом як сума незаплаченого жолду перейшла чотири міліони злотих. Він пообіцяв віддати велику булаву коронну Потоцкому, литовську Яну Радивилові, тим формально залагоджено конфлікти попереднього сойму і куплено нові асіґнування на військо. Король мав підставу потім гірко посміятися з шляхти, що добилася передачі головного командування в Короні в руки цілком нездатного до сих обовязків 76-літнього дідуся, в Литві в руки людини яка вже зложила плян державного перевороту (в переговорах з Ракоцієм) і незадовго явно підняла повстаннє на чолі литовської армії. Король загвоздив свою уступку віддавши меншу литовську булаву відомому нам Ґонсєвскому, свому повірникові, щоб через нього паралізувати діяльність Радивила. На польну ж булаву коронну конкурентами виступили воєвода руський Лянцкороньский і хорунжий коронний Конєцпольский син великого гетьмана Станіслава. Вісти про сю кандидатуру, як бачимо, дійшли до гетьмана-але вони були не вірні, бо кінець кінцем король віддав малу булаву Лянцкороньскому, сильно образивши тим одного з українських “королевят” і пхнувши його також у табор “мальконтентів”. 17 червня була офіційно проголошена ся роздача 35).

Зроблено нову пробу помирити короля з иншим небезпечним мальконтентом, Єр. Радзєйовским: принесено від нього благального листа до сойму, маленька донька баніта виступила перед королем з суплікою батька і простершися перед троном прохала змилуватися. Король не дав рішучої відповіди: ображеного підканцлєра однаково боялись пускати до Річипосполитої як і лишати вільну руку його інтриґам за кордоном 36). Дійсно, його акція против Яна-Казимира в сім часі прибирала дуже небезпечні форми, і саме в сім часі його заходом їхав до козацького гетьмана шведський посол з далекосяглими дорученнями.

Але на соймі не відчували всеї грози ситуації, більше заняті двірськими усобицями, ніж зовнішніми неприятелями Річипосполитої. Москва опанувала Дорогобуж, Білу, Рославль, на північнім фронті Полоцьк-але сим вістям не вірили, і не надавали особливого значіння 37). Ситуація не здавалась грізною. Хан прислав посла для оформлення союзу; Ракоцій шукав ласки Річипосполитої: права горожанства для синів і міністрів своїх, обіцяв поміч свою і союзників, хоч і з ріжними застереженнями. Бєґановский описував в своїм посольськім звідомленні прихильність виявлену Портою.

Литовські посли ухвалили посполите рушеннє, 18-тисячний (небувало великий) компут війська і високі податки. Посли коронні дали згоду на 35 тис. війська і позволили королеві в крайній потребі скликати посполите рушеннє і в землях коронних-хоч і з ріжними застереженнями 38).

Про козаків були такі вісти, що Хмельницький з Московським військом іде на Константинів. Козаки приступали під Бар, але з великою шкодою мусіли відступити і пішли під Камінець 39).

Тим часом Хмельницький в Білій Церкві саме тоді приймав того першого шведського посла, що зумів до нього доїхати. Був то досить голосний потім ігумен Даниіл, Грек-еміґрант, що проживав у Парижі-як запевняє архидиякон Павло, що здибав його в Київі. Він зве його “папа Ілія”, хоча в офіціяльних актах посольства він зветься Даниїлом Греком з Оливної Гори (Oliweberg de Graecani), a на своїх листах підписується Даниїлом Атенянином. Очевидно імен у нього було взагалі багато (оден час підписується Андрієм). Оповідав, що королева шведська перед тим уже два рази посилала своїх післанців, але Поляки їx ухопили раз і другий; сам він дістався до Хмельницького через Царгород-так казав Павлові. Чи привіз які листи, чи мав тільки устні інструкції, лишається невідомим, не маємо нічого писаного, що він приніс. З тих листів і інструкцій що він повіз від гетьмана, виходить, що ініціятивну ролю в сих посольствах відгравав Радзєйовский, що ще в 1652 році, виїхавши з Польщі, як знаємо, старався звязатися з козаками. Хмельницький передав з Даниїлом листи до нього і до королеви.

Лист до королеви писаний латинською мовою, з датою “з обозу під Білою Церквою 28 червня старого стилю”, був такий: “Найясніша королева Шведів, пані наша найповажніша! Дуже високою потіхою була для нас відомість, що приніс нам з краю в. найясн. високости о. Даниїл, монах (чину) св. Василия, заходом яснов. Єроніма Радзєйовского, підканцлєра короля польського. Кілька разів силкувалися ми в наших справах порозумітися листами з в. найясн. вис., і через наші краї і через инші землі, але не було на те волі божої-що ми вважаємо своїм нещастєм. Але тепер, коли з волі божої настала ся щаслива нагода, і ми можемо в усіх справах налагодити наші зносини з в. найясн. вис.,-ми вислухали й прийняли з довірєм від о. Даниїла, і посилаємо з ним же відповідь. Просимо приятельсько: все се з довірєм прийняти і без ніякого загаяння до нас назад прислати і отця Даниїла і нашого Яні 40), і просимо у Всевишнього довгих і щасливих літ в. найясн. високости. Вашій найясн. вис. найзичливіший у всім приятель Б. Хмельницький з усім військом Запорізьким”.

В листі до Радзєйовского, післанім з тимже Даниїлом, гетьман висловляв в ще сильніших виразах свою втіху з причини завязаних відносин, після того як він даремно старався здобути пропуск для своїх послів через Московську землю, а королева так само не діставала пропуску для своїх післанців. Висловляв своє спочуттє підканцлєрові як товаришеві нещастя, що спіткало одного й другого в польській отчизні, і заявляв свою втіху, що бодай серед чужоземців знайшов Радзєйовский належне признаннє і пошану 41).

З листів Виговського до королеви і Радзєйовского, післаних разом з гетьманськими, довідуємося, що Радзєйовский передав з Даниїлом також лист до Лупула. Виговський висловляв жаль, що не може передати зараз-“бо і його вдарив такий самий нещасливий фатум, як і в. м.-за ті добродійства, що він чинив ворогові свому”. При нагоді обіцяв все таки передати, а що до української політики запевняв Радзєйовского, що військо Запорозьке миритися з Поляками не буде, бо зложило присягу цареві. “Цар за нас унявся, сам з сильним військом пішов на Литву, нам наказав іти на Польщу і своїх людей в поміч прислав; ми тих неприятелів будемо громити, і бог за невинно розлиту кров християнську помститься. Я на те все військо Запорозьке справляю, і в. м. будь в тім певен і веди свої замисли до щасливого кінця, вповні покладаючися на приязнь мою і всього війська Запорозького” 42).

Устно Даниїлові дано такі доручення (з його слів їх потім списано в Стокгольмі і зложено до архиву):

Подяка за те, що за весь час козацької війни з Польщею Швеція не помагала сьому неприятелеві.

Досі гетьманові не вдавалося завязати зносини ні через Русь (Russiam), ні через Польщу, але тепер після замирення (расеm) козаків з царем гетьман просить шведського короля 43) підтримувати зносини (amicitiam).

“Вельможний (excellentissimus) гетьман запорозький з усім військом пропонує вічну приязнь і обопільну поміч против усіх неприятелів.

Обіцяє з доброї волі (цілком щиро), що ніколи не замириться з Поляками, бо вже не раз вони розривали заприсяжену згоду.

Кождого разу як мирилися Поляки з “панами козаками” (dominia Cosackis), вони намовляли їx напасти разом на Швецію, з такою умовою що завойовані землі дістануться Полякам, а пограбоване добро козакам. Але вельможний гетьман завсіди відповідав: коли вони далі будуть таке говорити, то він не хоче й приязни їх- бо він не хоче по неприятельськи поступати з королем, який його ніколи не скривдив.

Гетьман обіцяє королеві шведському-коли той буде вести війну з Поляками, в ніякім разі не миритися з ними без відому його-“хочби вони йому половину Польщі давали”.