Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Самі супліки митрополита й ігуменів наповнені головно славословіями цареві, виразами радости з приводу переходу України під царську руку, запевненнями своєї льояльности, і загальними проханнями потвердити права і володіння їx монастиря, його привилеї і надання. До сього часом в більшій або меншій мірі додаються конкретні побажання про поверненнє того чи иншого маєтку, реалізації тої чи иншої претензії. Тільки лист владики Прокоповича, що проживав у Печерськім монастирі не урядуючи, становить від початку до кінця літературний твір: привіт або похвальне слово цареві без всяких конкретних побажань-подиктоване мабуть надією на царську милостиню.

Лист митрополита заповнений головно оправданнями своєї поведінки-супроти зроблених йому закидів нельояльности 13). Починає досить літературною апольоґією свого становища до московського протекторату-обережними і здержливими натяками даючи зрозуміти, що він митрополит, також відограв і відограє неабияку ролю в переході України під царську зверхність-хоча ближче не поясняє, в чім саме та роля полягала.-“Загальна радість всеї нашої Малоросії синів в тім міститься, що по многих гоненіях, многообразно терпівши їх від иновірних, прибилися вони під кріпку руку вашого цар. величества, як до тихого пристановища, сподобившися бути принятими з ласки твоєї государської. Ся радість тим більше потішає мене як пастиря. Бо як слово господнє каже: “Пастирь ходить передом, а вівці за ним ходять”. Куди ж іде пастир, і вівці за ним простують? Під кріпку руку в. цар. вел. ми покірно і добровільно хилимося. “Вівці мого голосу слухають!” Якого се голосу? Голосу молитвенного, котрим я разом з вівцями моїми повсечасно богові всемилостивому дякуючи за нинішнє об'єднаннє (соединеніе), безнастанно молюся за ваше цар. велич., щоб він до кінця пособив розпочатому доброму ділу...”

Переходячи далі до інціденту з київськими воєводами, митрополит дає освітленнє відмінне від того, яке знаходимо в воєводському звідомленню, а головно валить всю справу на гетьмана, яко “начальника і повелителя”. Задля сеї власне характеристики всенародньої власти гетьмана варто сю частину супліки навести в цілости:

“Нехай відомо буде в. цар. вел., що зробив я се не на те аби противитися в. цар. вел.-як то мене обмовили перед в. цар. вел. Ні! Але ж бо той ґрунт з давніх часів наданий моїй митрополії і мої попередники-митрополити сї ґрунти, надані святій церкві, з великими стражданнями боронили від тих що хотіли їх захопити-цілуючи хрест обстояли їх на судах, тому і я, як наступник на престолі митрополії і на землях її, не хотів, щоб їх відлучено від церкви божої. Бо ж від тої землі єдиний мій прожиток був в нинішнім часі! Тому я й запитав, чи мають вони (воєводи) писаний наказ від в. цар. вел. щоб будувати оборонну твердиню (твердыню града) на церковній землі? Бо такий у нас був звичай, що писаний наказ подавали від начальства, і тоді за тим наказом одержували. А що такого написаного наказу в. цар. вел. воєводи не мали, я й не годився віддати їм церковну землю. Так я зробив-вибач всемилостивий царю-через своє привязаннє до святої церковної установи, а не з противлення в. цар. вел. До того ж і від гетьмана Б. Хмельницького, нинішнього начальника і повелителя нашої землі 14) я мав такий наказ (повелЂніе), аби без його наказа я нікому нічого не позволяв робити або що небудь у нас брати. А що тоді як воєводи захотіли взяти ґрунт приналежний до моєї митрополії задля збудовання оборонної твердині, не мав я такого казу від Б. Хмельницького, нашого гетьмана, щоб те місце віддати,-я не відступив не сміючи переступити його наказу, тільки післав йому повідомленнє про се. І коли він учинив нараду з полковниками своїми і прислав мені указ, щоб я поступив те місце під оборонну твердиню, я не противився, і не тільки не забороняв, але й благословив воєводам будувати город, і він скоро, за поміччю божою, й збудувався-чим і я з усіма радію дуже. І не тільки се місце, але й инші, які будуть потрібні, я за наказом в. цар. вел. готов відступити і благословити, ніскільки не сумніваючися в милости вашого цар. вел. до нас-що зволиш нагородити нас ще більшим. Бо не для противлення, а для тих справедливих причин не хотів я попереду віддати ґрунтів. Коли ж я в тім чимсь прогрішився перед вашим цар. вел., я смиренно прошу пробачення.

“Коли ж були якісь инші наклепи, прошу тебе не вірити, всемилостивий царю! Бо думаю, що сі наклепи були з ненависти, а від мене в нічім иншім противлення не було. Посланників же своїх з чолобиттєм від мене і всіх духовних не посилав я не з якого небудь недбальства, або з легковаження вашої світлої держави. Бо ми тоді ж хотіли післати-але гетьман наш того нам не дозволив (не повелЂ), доки не повернуться від в. цар. вел. його посланники. Коли ж вони повернулися, він дав нам указ послати до вашого цар. вел.; дав нам пристава і свої грамоти післав до ваш. цар. велич. просячи за нас. Тому і я посилаю чесного єромонаха Інокентія Ґізеля, ігумена никольського і з ним чесного єромонаха Теофана”.

Наступають прохання потвердити права, привилеї, свободи й маєтности митрополії й монастирів “згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В. В. Бутурлина і через гетьманських післанців”. Митрополит при тім відкликується до виказу тих привилеїв, зробленого в осібнім письмі і переданного через посланників. В актах дійсно єсть такий виказ, що просить котрий монастир: потвердження привилеїв, повернення забраних маєтностей, надання нових взамін тих, що зісталися за польською границею, виправлення незаплачених довгів і под. 15). Принціпіяльні, орґанізаційні питання порушують митрополит і архимандрит печерський

1. “Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольности церковні і духовні, також привилеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.

2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріярхові царгородському, до котрого належимо правом божим, через хрещеннє і за правилами св. отець.

3. Аби преосв. митрополит київський нинішній і його наступники, так само епископи, архимандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерти. А по смерти наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію (на разсмотрЂніе) и на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.

4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду 16), щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовний суд тут-таки, а не відсилалося до Вел. Росії а ні де інде.

5. Православні заграничні на Литві й Волини аби як здавна, так і до нинішнього митрополита і його наступників належали і мали вільне “позволеніе” (розум.: доступ) до нього в духовних справах як до свого пастиря на вічні часи.

6. Тому що від ріжних монастирів відпадає богато маєтностей за границею, в Литві й на Волині, з великою шкодою церкви божої-так що декотрі монастирі не мають потрібного утримання, просити у його цар. вел. за ті страчені маєтности обміну тутже коло Київа; також ті маєтности, що ріжні люди позабірали, аби були повернені до своїх монастирів.

7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали (не затегали) до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував”.

Печерський архимандрит повторюючи сі прохання розвинув пункт виборности: Вибори має переводити братія монастиря спільно з світським і шляхетським станом старим звичаєм, і вибравши кандидата з місцевих людей во..и подаю його до відома (чи затвердження) цареві 17) і за царським “повелЂніем” він вступає в уряд.

Примітки

1) Головна праця про неї -В. Эйнгорнъ. Очерки по исторіи Малороссіи въ XVII в. І. Сношенія малороссійскаго духовенства съ московскимъ правительствомъ, 1899 (відбитка з московських “Чтеній”), розд. II. Після неї в значній мірі стратили вагу старші праці: Г. К а р п о в ъ, Кіевская митрополія и московское правительство во время соединенія Малороссіи съ Великой Россіей, Православное ОбозрЂніе, 1871 кн. VIII і IX. Митр Макарій, Исторія русской церкви, т. XII с. 71 дд. Новіше: Харлампович, Вліяніе с. 167.

2) В своїй супліці до царя, писаній потім, в місяці липні, митрополит виправдувався з того, що не прислав скорше своїх післанців з чолобиттєм, і так само виправдував його гетьман. Акты Х с. 710 і 716.

3) Православний великдень того року був одного дня з латинським, 5 квітня н. с. (26 березня с. ст.).

4) Акты Х с. 773. M. Макарій вважав відомости Тафларія мало правдоподібними (с. 68-9), але инші дослідники не поділяли сих сумнівів, і я думаю-правильно.

5) Акты X. с. 598.