Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

“Про привилеї на маєтности церковні, шляхетські, козацькі (зачеркнено: міщанські) і монастирські-щоб на перґамені, з великою печаттю” (п. 14).

“Велів гетьман бити чолом государеві, щоб митрополит київський володів своїми маєтностями по давньому” (після п. 17, вже без нумерації).

Правні ґарантії козацької верстви розпорошені в звязку з питаннями військової орґанізації. Пункт 1 коротшої редакції, як і в писаній петиції, забезпечував судовий імунітет козацтва, п. 2 уставляв 60-тисячний реєстр, п. 11 присвячений правам козацьких вдів і сиріт: “щоб жінки й діти померших козаків не платили поборів і могли жити в старих маєтках і домах”. В ширшій се трохи уточнено: “Щоб государ пожалував жінок і дітей побитих козаків, дозволив їм жити в старих маєтностях і не велів з них брати ніяких поборів доки не підростуть на службу”. В писаній петиції (п. 7) все се висловлено ґрунтовніше, і тут очевидно мусимо рахуватися з дефектами дячих записів.

Тепер спеціяльно про військо; в коротшій ред. п. 2 уставляє ляконічною фразою 60-тис. реєстр (“щоб війська Запорізького було 60 тис.”), п. 8 також ляконічно згадує про дотацію на булаву (“на булаву дати гетьманові що належить”); п. 8, 9,10 і 13 говорять про плату війську і дотації старшині:

“Давніше було королівське жалуваннє на армату, порох, оливо,-нехай би й тепер було від государя жалуваннє, яке зволить”.

“Людям і коням що під арматою, визначити місця на прогодованнє в Запорізькім війську”.

“Запорізькому війську визначити плату стільком тисячам і на той час як вони підуть на государеву службу, за його волею, в инші краї, а не в своїх городах. Давніш полковникам, сотникам, осавулам і рядовим козакам плачено з доходів збираних на короля: полковникам по 300, сотникам по 100, рядовим по 30 золотих”.

“Кожному полковникові, осавулові й иншим урядникам щоб були млини”.

В ширшім тексті се виложено в п. 3-4:

“Щоб війська Запорозького уставити 60 тисяч, і давати на військо царське жалуваннє. Визначити, на скільки тисяч давати. Давати тоді, як будуть на царській службі, за царським наказом. Не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї. Коли цар не зволить давати жалування всьому реєстрові, то нехай би велів давати полковникам, суддям і сотникам, з тих же доходів, як по переду давано. А попереду давали з королівських доходів полковникам по 300 золотих польських, сотникам по 100, рядовим по 30. І на кожен полк млин”.

Се очевидно запись дискусії: цілий ряд варіянтів. Видно, що справу дискутували дуже жваво. Вона дійсно була дражлива і складна. З чисто-козацьких класових мотивів, військово-демаґоґічних так би сказати, старшині дуже важно було добитися платні для всього війська, і то платні постійної, в усяких обставинах, як було колись за польських часів-незалежно від того чи козак був в поході, чи просидів рік дома. Дуже хотілось похвалитись таким добутком старшинської політики перед нижчою старшиною і козацькою масою. Але з другого боку-всяке випрохуваннє платні з тих доходів, що цар побиратиме на себе прикладом короля, і взагалі всяке відкликуваннє до практики польських часів підтинало державницький постулят: заховання України під московським протекторатом в такій формі замкненої держави, якою вона стала фактично за визволення. Висуваннє польської податкової практики значило поворот до безпосереднього збирання податків королівськими, тепер українськими поборцями. Компромісові варіянти: щоб царські ціновщики тільки оцінили суму річного приходу, а збирав би його і відсилав цареві сам гетьман, або щоб доходи збирали міщанські маґістрати і віддавали царським воєводам-очевидно було доволі трудно обстояти. Ясна річ; раз цар бере на себе обовязок певних виплат з українських доходів, то се вже його хазяйське діло-поставити збір доходів так щоб він був як найкраще забезпечений: через своїх довірених людей. Але дивним чином московські бояре і дяки, такі проникливі люди, якось не доцінювали політичних шансів, які діставали вони приймаючи на себе обовязок виплачувати гроші на військо, старшину, армату і т. д. Вони очевидно не дуже то певні були можливости збирання доходів з сього чужого, далекого їм своїм складом, своєвільного і озброєного краю, і не хотіли приймати на себе таких обовязків, хоч сі обовязки давали моральне оправданнє Москви претензіям на козацькі доходи. Доходи вона рада була забрати-але наперед не хотіла видавати векслів на виплати з них. А може й ділитися ними не похочувала!

Всім сим поясняється дражлива дискусія, що велася наоколо пунктів про виплати. З инших пунктів п. 8 ширшої ред. говорив про наданнє Чигринського староства на булаву, 9 і 10-про дотацію на козацьку армату і визначеннє їй певних міст на прогодованнє, 18-про дотацію для козацької залоги Кодака 7). Все се більше менше так як у писаній петиції. Але п. 17 і 19 давали нові побажання, котрих в ній не було. П. 19 говорив про потвердженнє війську Терехтемирівської фундації 8); на підтримку сеї справи послам дано королівський привилей, так що справа видно обговорювалася в Чигрині, тільки не була включена до тексту петиції (може пригадано її вже по всьому). П. 17 інтересніший, він говорив про забезпеченнє козакам виключного права на низові уходи, “рибні та звірині лови на низу”: щоб цар пожалував козаків і заборонив ходити в ті уходи міщанам, бо міщани їхніх українських городів ходять туди і чинять козакам перешкоду 9). Побажаннє дрібне- але принципіяльно нетактовне в найвищій мірі! Деж таки, представники війська, сеї правлящої верстви, що претендувала на те аби утримати й надалі фактичне правліннє Українською державою в своїх руках, звертається до царя з проханнєм, щоб він вглянув в суперечки козаків з міщанами, і то де?-в глибині низових нетрів! щоб не дозволив міщанами чинити там перешкоди козакам, своїм патронам і зверхникам! Незвичайна компромітація війська і покликаннє до безпосереднього вмішування царського уряду в свої найбільш інтимні українські відносини. Не знати який се Пилип з конопель вирвався з таким побажаннєм! Воно потім зникає з овиду українсько-московських переговорів. Посли самі суміли почути небезпеку подібних питань, коли з приводу утримання козацької залоги (наступний пункт, 18) бояре нагадали, що січовики-“запорозькі козаки, що живуть в самім Запоріжжі”, не зложили присяги разом з городовиками-“щоб гетьман велів і тих козаків привести до присяги цареві”. Таке дорученнє, очевидно, не було ні особливо легким ні приємним, і посли постаралися позбутись його: мовляв на Запоріжжі козаків мало, і вони там не живуть постійно-переміняються з війська, і “кошового старшину посилає туди гетьман”, так що нема чого їх рахувати як якусь територіяльну одиницю (“в дЂло почитать нечего”) 10).

З приводу побажання послів, щоб цар післав як найскорше військо під Смоленськ (для диверсії-як се вказано було в писаній петиції) 11), вивязалася дискусія про чергові стратеґічні завдання. Бояри виложили московський операційний плян: на Україну піде московське військо під проводом боярина Василя Борисовича Шереметева, щоб помагати гетьманові против Поляків-захищати від них Україну. На Полоцьк піде друга армія, під проводом боярина Василя Петровича Шереметева. Третя, під проводом князя Трубецкого, піде на Брянськ-против можливого нападу кримського хана очевидно. Головні ж сили, під проводом самого царя підуть на Оршу й Смоленськ. Посли з приводу сього говорили ріжні компліменти цареві за його наміри визволити Білорусь з неволі у невірних. Висловили бажаннє, щоб цар тримав постійно, навіть і в мирному часу, відділ війська тисяч з пять на польській границі для безпечности. На запитаннє бояр пояснили, що від кримського хана досі не було послів, і доки його позиція лишається неясною, треба стримувати донських козаків, щоб вони не зачіпали Татар. Розповіли про присилку від мурз Великої і Малої Ногайської орди заяви, що вони зістануться в союзі з козаками, незалежно від того яка буде позиція хана. Про листи від Ракоція і воєводи Стефана-що ми вже знаємо. Про польське військо відзивались, що їм про нього невідомо; насилав з Шаргорода полк. Окунь невеликі відділи до сусідніх сіл, вигнати їх відти було б не тяжко, але гетьман “не сміє посилати на них війська без царського наказу”. Так само післанцям Конєцпольского, що прислав до гетьмана просити дозволу збирати “живність” в його маєтностях, гетьман відповів, що він піддався цареві і без його указу нічого не може робити.

Такий смиренний тон взяло посольство!

Вислухавши і поговоривши з послами бояре зажадали від них, щоб вони подали свої гадки на письмі, і з тим відправили їх на мешканнє 12).

Після сього дня 14 (24) березня, посли подали боярам звісну вже нам писану петицію з 23 пунктів, в ориґіналі, за підписом гетьмана і військовою печаттю 13). Чи була при тім коференція, се не знати, хоч і правдоподібно. Потім маємо помітку- руки Алмаза Івановича, на копіях привилеїв, привезених послами, що їх подано дня 17 (27) березня 14), се можна також гіпотетично вважати за дату нової конференції. В межичасі, 15 (25) посли були закликані на військову параду: на перегляд війська салдацького і рейтарського, що робив цар в присутности бояр і почесних гостей 15), а 18 (28) березня, другого дня після царських іменин їх запрохано на парадний царський обід у Золотій палаті, в присутности патріярха й найвищих двірських чинів 16).

В сих же днях, невідомо саме котрого, обговорювано козацьку петицію в царській думі; результати сього обговорення записані, в формі резолюцій царя і бояр (“государь указалъ и бояре приговорили”) на офіціяльній гетьманській петиції, поданій 14 (24) березня. Переважно ухвали були позитивні, до деяких пунктів ухвалено було жадати пояснення 17). Більш самостійний характер мають такі ухвали думи:

До пункту 4 петиції, про виборних урядників по містах (маґістрати й ратуші): “Мають бути урядники: війти, бурмістри, райці, лавники. (Вони) мають збирати на государя всякі доходи: грошеві і хлібні, і віддавати до царської казни-тим людям що їх государ пришле. Сі ж люди, що їх государ пришле для збору казни, наглядатимуть тих зборщиків (міських урядників), аби вони поступали правильно” 18).

Ся резолюція давала відповідь на цілий ряд питань. Нею відхилялося бажаннє старшини, щоб гетьман збирав всякі доходи сам і віддавав певну умовлену данину до царського скарбу. Цар застерігав собі, що відбиратиме приходи безпосереднє від міських урядів (маґістратів). Питаннє про воєвід обминалось, але цар лишав за собою вільну руку в адміністрації.

Друга резолюція була винесена в справі дипльоматичних зносин: