Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Куліш навіть тоді як ще признавав козацьку верству вповні позитивним явищем з погляду національного і культурного-великою творчою і охорончою силу, для котрої добичництво було тільки засобом, а національний обовязок був метою і реліґією 8), — до Хмельницького ставився неприязно, — ставив йому в рахунок, що він повернув Україну в пустиню, припинив успіхи культури й освіти, і т. д. В останній же періоді своєї творчости — роздратований тим, що українське громадянство рішучо відверталось від його зусиль розвінчати разом і Козаччину, і Хмельницького, і українську історіоґрафію, що не одрікалася Козаччини, він, у своїм “Дзвоні” (1892) перейшов навіть шляхетських лихословів XVII в. — Єрлича і всіх йому подібних:

Богдане, зраднику і патріярху зради.

Цураєшся й на тім, як на сім світі правди.

На лоні в Сатани з Іудою єхидним

Сидиш ти, псе, мов брат єхида з братом рідним.

Бо з-малку в Мокрського лукавити навчався,

І єзуїтської зрадливости набрався.

Вподобали тебе писаки суєслові

І їx читателі, буяки безголові.

Що Польщу до-гори ногами й Русь поставив.

По всіх шинках ножі та пожари прославив.

Колиб єси до нас, пекельнику, вернувся,

Увесь би мотлох знов по Руси стрепенувся.

Гострили б скрізь ножі на громадян заможних,

І славославили б тебе в піснях безбожних.

А вчена Татарва, без домислу писаки,

В імя народности, брехали б як собаки.

Та вже не вернеться до нас лиха година:

Устала з попелів руїна-Україна.

Москва нас підняла потужною рукою, —