Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

22) Тамже с. 571-3.

ПРИЇЗД ЛІЛІЄКРОНИ І ШЕБЕШІ-ВИВІДИ ПРО НИХ БУТУРЛИНА І ТОВ., АВДІЄНЦІЯ БУТУРЛИНА 23 ЧЕРВНЯ (3 ЛИПНЯ), ЗГАДКИ ПРО КАМПАНІЮ 1655 Р., ЖАЛІ НА НЕЧАЯ, ПОЯСНЕНННЯ ПРО ВИБІР ЮРКА ХМЕЛЬНИЧЕНКА, СПРАВА ОСЕЛЬ ДЛЯ КИЇВСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ, УТЕЧІ МОСКОВСЬКИХ ПІДДАНИХ НА УКРАЇНУ. ВІДПРАВА БУТУРЛИНА.

Тим часом другого дня, 21 н. с. червня, “послЂ обЂда в вечернях” приїхав до гетьмана післанець від шведського посла і зараз же був прийнятий у дворі гетьмана, і з ним понесено дарунки гетьманові: оправне сідло, чепрак і меч (колчер)-як довідалися московські посли. Оповідали їм гетьманські челядники, що сього післанця вислав перед собою великий шведський посол, що стоїть в 6 милях від Чигрина. Гетьман вислухав його промову лежучи, велів подарки прийняти і зараз його відправив. Другого дня приїхали самі посли: від шведського короля і від Ракоція (їхали вісім тижнів!) Стрічав їx за дві верстви від Чигрина писар і осавул. Шведський посол був зараз же у гетьмана, а після нього посол Ракоція, але не їли у гетьмана (московські посли очевидно пильно слідять за сими подробицями-кого з більшою честю прийняв гетьман: їx чи тих).

Московські посли розпитували у челядників, з чим ті посли приїхали, що говорили гетьманові, і що той оповідав. Челядники казали, що були тільки етикетальні фрази (о отданім поклону и о поздравленіи), і не відомо, з чим приїхав шведський посол, а Ракоцій з-часта послів присилає-“щоб іменуватись йому королем польським”.

Тоді Бутурлин і дяк послали до підлисків гетьманської канцелярії: до Остафія Федцковича і Захара Миськовича, довідатися що було на авдієнції і що є в листах? Обіцяли за те царську милость і дали наперед по 2 пари соболів. Підписки сказали, що Ракоцій прислав з тим, щоб йому іменуватись королем польським і венгерським. Воєвода волоський і мунтянський нагадують гетьманові, щоб їх охоронив від наступу турецького і татарського: вислав напротив свої війська, щоб не допустити до землі Волоської і Мунтянської, не дати зруйнувати. А з чим прийшов шведський посол, того ніяк довідатися не можна: при гетьмані він нічого не говорив, а з писарем розмовляв сам на сам, промов не записувано, товмача не було: говорив з писарем латинською мовою.

Бутурлин і ВасильМихайлів попросили прийти самого писаря, і спитали про все: “Объяви подлинно”. Писар сказав: що від Карла-Ґустава приїхав його підскарбій Лілієкрона, з вірчим листом. На переговори гетьман відіслав його до нього, писаря. Писареві Лілієкрона сказав, що Карло-Ґустав прислав його для приязни і любови з гетьманом і військом Запорізьким: побачивши промисел, мужність і перемогу Запорізького війська над Поляками захотів він бути й собі “в приязни, дружбі і любови з гетьманом і з усім військом Запорізьким” 1).

Другого дня, 23 н. с. червня, прийшов осавул Ковалевський, приведено з ним гетьманських коней і запрошено до гетьмана на розмову. На ґанку стрів Виговський і завів до гетьмана. Очевидно, він сим разом приймав на ногах. Посли “поклонились звичайно”, і гетьман говорив:

“Я певен, що не тільки я, але ніхто в Малій Росії не має заміру відступити від царської високої руки 2), і ми просимо вас донести наше проханнє-щоб цар. вел. не вірив, коли хтось нас невинно удаватиме (наговорюватиме). А що ми війшли в товариство з Шведом і з Ракоцієм не попередивши царя, і цар. вел. за се на нас (гнівається) 3), то зробили ми се страха ради-тому що Ляхи задаючи фантазії великі 4), під клятвою мовили (нам) власне так, що цар. вел. вернув нас Ляхам. Також і для того, щоб Ляхи не з'єдналися з Шведами і з Ракоцієм на знищеннє наше. А того щоб вони 5) заволоділи Короною Польською, ми ніколи не жичили і не жичимо,-тільки аби й. цар. вел, вчинив мир і згоду з Шведом. Думаємо, що Швед буде до мирного договору прихильний, а коли не буде годитись, знайдемо на нього инший спосіб. Тепер же треба розпочату з Ляхами справу до кінця привести, так щоб всею силою з обох сторін: з одної царське військо, а з другої шведське били Ляхів, аби їх до кінця викорінити і з заграничними державами з'єднатися не позволити. Бо ми то знаємо добре: хоч вони на словах вибирали цар. вел. на Корону Польську, а ділом той вибір ніколи б не стався. Се вони тільки задумали своїм лукавим вимислом на заспокоєннє, поки житиме Казимир: вони б увійшли в змову з заграничними державами і знову виступили б против. Сей їх лукавий замисел саме свідоцтво виявляє-листи писані до турецького цісаря, що я післав цар. вел. з своїми послами, з Фед. Коробкою” 6).

Очевидно слова гетьмана і инших осіб, яких їм довелося чути, перед усім писаря, кінець кінцем переконали Бутурлина і дяка, що гетьман не мав заміру піддержувати претенсій Ракоція на польську корону, а ставить своїм завданнєм повне знищеннє Річипосполитої і поділ її між сусідами (се ми далі побачимо з їх реляції). Против такого непримиреного становища гетьмана супроти Поляків почали вони йому пригадувати похід 1655 р.-як тоді сам гетьман тримався того погляду, що польських городів не треба нищити, а вдоволятись їx покорою і підданством-так було під Львовом, під Люблином: гетьман вдоволився окупом, підданством і стримував московських воєвод від кровопролиття 7). А тепер що діється? Шляхту, що присягала цареві й одержала від нього привілеї, Нечаєві козаки руйнують і з маєтностей виганяють, селян від ріллі відводять (записуючи в козаки), і тим привели до голоду, а бачучи таке инші Поляки на Литві бояться піддаватись цареві. На виленській комісії польські комісари заявили охоту вибрати царя польським королем, аби тільки він не нарушав їх прав і вільностей, не відбирав маєтностей,-“і ти, гетьмане, тоді віддавав все те на волю государську”. “А тепер говорив єси Кикину і Фомину: “Коли навіть цар. вел. помириться з польським королем, я з ним в згоді не буду-або ми їx знищимо, або, самі пропадемо!” З того видко, що твої слова стали непостійні і змінні! Давніше-під Гусятином говорив ти так, що “не тільки Поляки, але й Татари, Жиди якби піддавалися під царську руку, чому їx не прийняти?” Хоч би й сам король піддався, ви б його радо прийняли під царську руку-і в приклад ти давав шведського короля, що нічим не кривдив тих, що йому піддавалися. А тепер Поляки ж самі бажають бути під царською рукою. І який же тобі прибуток з того (що ти їx не вважаючи на те нищиш?). Від вашого гоненія і тісноти Поляки піддадуться шведському королеві і Ракоцієві, та й тільки!”

Гетьман поясняв, що в Гусятині і Львові він жалував не Поляків, а православну людність. До Нечая будуть післані листи, щоб він не чинив ніяких кривд шляхті, що піддалася від царську руку, і дав їй волю їздити для купна-продажі і для всяких потреб в городи війська Запорізького. А хто їй якісь кривди й обиди задав, над тими буде слідство і кара по військовому праву без усякого милосердя. “Але просимо царського милосердя, щоб і царські воєводи і всякі начальні воєводи на Білоруси не чинили кривд і обид шляхті, що живе в городах війська Запорізького”-себто тій що піддалася під протекторат і присуд козацький.

Посли на се відповіли реєстром насильств, погроз і неправильностей з боку самого Нечая і його сотників, обжалованих могилівським воєводою Іваном Бутурлиним: сотники мовляв силоміць переводять селян у козацтво, грозять, що инакше де дозволять їм землю орати, похваляються в конкуренцію старому Могилеву утворити новий Могилев козацький у Лупулові — що дуже трівожить могилівських міщан і т. д. Посли домагались, щоб гетьман зробив край тому всьому.

Гетьман просив з тими дрібними справами почекати до свобіднішого часу:

“Тепер неприятелі наші, Турки й Татари, стоять над нами замахнувшися шаблею: хочуть нашу кров розливати і нас руйнувати. Ляхи збирають посполите рушеннє під Камінець, чекаючи на поміч собі Турків і Татар, щоб нас руйнувати. Ми взявши бога в поміч ідемо против них, щоб дати відсіч, не допускаючи Турків і Татар до городів на руїну нашу. І от як будемо-бог дасть-у війську 8), пішлемо людей гідних і уважних, велівши їм все те розслідити і хто в чім буде винен, звелимо їх покарати по військовому праву без милосердя-инших і на горло, щоб у всім згідно з царським наказом і нашими правами негайно зробили порядок. Про полковника Нечая не думаю, аби міг говорити такі слова: що буде громити царських людей і битися з ними як з неприятелями; одначе велю і то розслідити і після слідства розпоряжуся по військовому праву. А на Лупулові жити (козакам) заборонимо, і надалі під карою смерти закажемо чинити які небудь кривди чи зачіпки” 9).

Далі посли поставили жаданнє, щоб гетьманич Юрий зложив присягу цареві з огляду на вибір. Путивльські торгові люде, бувши на Україні, оповідали свойому воєводі про сей намір гетьмана: буде рада, і на тій раді гетьман хоче зложити гетьманство і просити військо, щоб вибрало гетьманом його сина, а самим послам їхавши довелося чути від усяких людей війська Запорізького, що рада відбулася і гетьман здав гетьманство на сина, “і тепер гетьманом всього війська Запорізького став той син Юрий”.-“Ти б, гетьмане, звелів свому синові зложити при нас обіцянку перед святою Євангелією, що государеві нашому, цариці і царевичу буде в підданстві вовіки нерухомо, служитиме і добра хотітиме-як і ти перед Євангелією свою обіцянку вчинив”. Але гетьман відмовився, як ми вже знаємо 10), тим що за його життя гетьманська влада при нім, і Юрий як стане гетьманом по його смерти, тоді й присягу вчинить.

Потім, маючи на увазі царського листа, одержаного мабуть в дорозі, посли порушили справу оселення стрільців у Київі: цар велів їм жити в Київі з сімями, і для того треба дати їм місця під садиби і ґрунти під ріллю,-аби вони на несподіваний неприятельський напад завжди були готові; але полковник і війт київський без гетьманського наказу ґрунтів не дають, і стрільці з сімями живуть в шалашах. “Ти, гетьмане, пишеш цар. вел. про злі замисли турецькі, польські і кримські, що мають прийти на царські городи війною, а коли ратним людям не дадуть ґрунтів під двори і під ріллю, то ви ж самі наведете руїну на місто. Стрільці без дворів у Київі жити не будуть, розійдуться, а коли щось станеться з Київом через недостачу “осадних людей”, се буде з вашої вини. Тепер мешканців у Київі мало, і вони часто виїздять, а стрільці житимуть постійно, і від неприятельських нападів буде безпечно. Тому, гетьмане, написав би ти київському полковникові скоро, щоб він негайно велів дати ґрунти стрільцям під садиби і ріллю”.

На се гетьман відповів ухильчиво: “B Київі мені давно не доводилося бути, але від тих, що у них під город забрано ґрунти, і досі клопіт і плач великий. Трудно селити на чужих ґрунтах: тим ломиться право”.

Писар же і осавул заговорили “шумно”:

“Як же се можна зробити: відібрати власні стародавні ґрунти, надавані святій соборній церкві від великих князів руських і королів польських, або хочби й власні доми й ґрунти козацькі і міщанські та дати під садиби стрільцям? Тим наведемо на себе люту біду! Ляхи відібрали були у гетьмана стародавню його маєтність Суботове, і за сю кривду досі ллється кров-аби й нам на себе не навести такого ж! В Київі можна й без московських стрільців обійтись, а такою малою скількістю від неприятеля не оборонитись!”.

“І відмовили рішучо, що давати ґрунти під садиби і ріллю ніяк не можна”.

Посли відповідали теж досить різко: “Чи се пристойна річ, щоб указ цар. вел. про стрільців і салдатів не був виконаний? Воєводи бувають з людей поважних, думних (з царської думи), для їх чести й оборони, і на випадок несподіваного неприятельського нападу при них бувають великі відділи кінного і пішого війська. Тепер, коли станеться якась халепа над Київом і воєводами, се не буде на славу царського імени. І тому не можемо надивуватись, як се стрільці й салдати вже другий рік як приїхали до Київа за царським указом, а й досі не мають де голів своїх приклонити: блукають з жінками й малими дітьми між дворами, терплять мороз, дощ і слоту, спеку і порохи, і з того помирає їх багато: не то що дивитись на них жахливо, але й чути страшно, що таке немилосердє діється. Ти, гетьмане, зараз би повинен дати їм ґрунти, нічим не відмовляючись. А вам, писарю й осавуле, приставити до гетьманських слів не годиться: так роблять тільки негідні люде, а ви робите царському ділу “розврат”, забувши його ласку до вас! В домах своїх ви не тільки своїм челядникам покої ставите, але й псам буди, коням стайні, худобі хліви-а військові царські, в службі й. вел. не мають де голови прихилити? Бога побійтеся. Сорому не маєте! Чи то ваша любов до одновірців-православних?”