Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Сам Велінґ так се описує в реляції королеві:

“Того самого дня (по приїзді) 3) я зараз же привитав п. писаря Виговського і він просив у мене короткої розмови перед авдієнцією. Я з повною готовістю на се погодився, заявивши, що маю виразний наказ війти з ним як з високим міністром в цілком довірочні зносини. Але за кілька годин він мене перепросив, що не може зо мною побачитися, тому що зайшли важні справи і не дають йому сеї змоги. Другого дня по тім визначив мені авдієнцію гетьман і обмінявшися чемностями (curialien) запросив мене до столу, як се у них прийнято. При сім обіді було спомянуте з похвалами імя й діла в. кор. вел. Але що гетьман живе просто і мізерно, так що в тім же покою де він дав авдієнцію він їсть, спить і всю свою фамілію при собі має 4), я не мав змоги виложити своє, і тільки в загальних виразах запевнив прихильність в. кор. вел. і щире бажаннє оберегати інтереси Запорізького війська і все що може служити забезпеченню сеї держави 5).

“Те саме висловив і гетьман-що він присяг богові ніколи від сеї приязни не відступити, та просить і остерігає в. кор. в. не давати себе переконати брехливим Полякам і не входити з ними в ніякі союзи. Кілька разів при тім гостро закляв, щоб їх бог знищив і викорінив. А я запевнив, що в. к. в. ніколи ні в гадці не мали сього, тим менше не війдете в довірочні відносини і трактати з таким кривоприсяжним народом, і се йому було приємно і мило.

“Другого дня я чотирма наворотами просив у Виговського розмови, але він кожного разу відмовляв ріжними вимівками, і я зрозумів, що він се на те робить, аби я з тим Скотом (Ґаршовеном), присланим з листом від в. к. м., не міг повідомити в. в., що хоч вони й бажають добрих відносин і приязни, але входити в альянси або в твердий союз до сього часу ще не рішились-як я то поволі виміркував. Через те вони дуже приспішили виїзд того Скота Тома Ґаршовена, а мині виразно дали зрозуміти, що мені нічого нетреба писати при сій нагоді до в. вел., чому я й покорився і не став далі наставати 6).

“По двох днях він (Виговський) запросив мене на переговори, і я ні трохи не загаявся, зараз ставився, наговорив йому компліментів, привитав від в. вел., обіцяв усяку ласку-бо мовляв ваше величество певні, що він візьме до серця сю спільну справу і зробить все що може послужити щирому союзові й приязни. Виговський відповів коротко, що завсіди був вірним слугою і приятелем в. вел., і ви можете бути певні, що таким лишиться до свого кінця. Далі просить мене, щоб я цілком щиро виложив доручене мені від в. вел.-бо у них не прийнято довго трактувати. Тоді я докладно представив йому, як в. вел. завсіди ставився прихильно (до них), не тільки задля старої приязни яку вони підтримували з Короною Шведською, але і з огляду на ту довірочну кореспонденцію, яку вони вели весь час з в. вел. В. вел-во тримаючи в своїй протекції їх інтереси за таку їх вірність, постановив не тільки продовжувати сі старі приязні відносили, але й заключити більш формальний союз, тим більше, що обставини складаються так що для обох держав (beyder stats) він дуже потрібний.

“Виложивши все се широко, згідно з інструкцією, я закінчив чемним проханнєм, щоб вони мені дали відповідь на сі два пункти: Чи можуть вони для підтримання і поглублення старої приязни війти в ближчий союз і альянс? Чи на підставі такого союзу схотіли б вони зараз післати в. вел. поміч против спільних ворогів обох держав?

“Я умисно поставив сі запитання, тому що тут принято, що їх питають катеґорично і вони почувають себе обовязаними так відповідати, і я за тими відповідями хотів покерувати свої переговори. І я дістав відповідь, що вони постановили післати з визначніших своїх старшин двох до в. кор. вел. і заключити такий договір. Не думали вони, що в. в. потрібна поміч; але коли б вона була потрібна, то вони не тільки з 1000 7), але і з усіми силами готові стати до послуг в. в. Тепер вони післали 40 тисяч семигородському князеві не силою нового союзу з ним, але тому, що довідалися про союз його з в. вел., і тому ся їх поміч має послужити также в.вел., як і князеві семигородському.

“Хоч мене ся відповідь здивувала, я подякував приязно і запевнив, що в. вел. буде приємно мати змогу устно відкрити свої гадки таким високим особам.

“Що до помочи пояснив я, що мусіли в. в. винести протягом сих двох років, на собі однім двигаючи весь тягар війни і виручаючи тим приятелів сусідів; висловив здивованнє, що тим відкладається сей союз, тим часом як вони самі його бажали. Тут писар перебив мені мову запитаннєм, чи маю я повновласть? Я відповів, що без такої повновласти я не став би й говорити, і взяв її навіть з собою. Вони перечитали і перепросили, бо не знали, чи я в не присутности Торншільда маю ті самі права. Писар зараз велів її перекласти на свою руську мову 8) і обіцяв про все поінформувати гетьмана і лише потім повідомити.

“Помітивши, що вони не дають мені приводу до дальших питань, я використав се що вони сказали про непотрібність помочи і вияснив їм, як в. в. були несправедливо ображені Московитами і понесли великі шкоди, і що б вийшло для них (козаків), коли б вони сидячи тихо пустили се повз себе. Канцлєр схвилювався сими представленнями, виявив великий жаль з приводу того, ще так несправедливо поступалося з в. вел., заклявсь і писаннєм своїм хотів доказати, що приложить всі зусилля аби відвести (царя) від його намірів. Той не тільки не відчував сього, але був невдоволений на козаків за те що вони йому не помагають против в. корол. величества. А тепер побачивши, що йому (цареві) не йде так (у війні з Шведами) як він собі то уявляв, і затрівожившися, що (козаки) теж можуть против нього виступити,-він (цар) незадовго перед моїм приїздом прислав посла до гетьмана 9) з виправданнями за те, що він учинив перемирє з Поляками. Він хоче його зірвати, раз воно не подобається гетьманові, і взагалі готов зробити все, що гетьман хоче. На се гетьман дорікнув, що цар не послухав його ради і почав несправедливу війну з в. кор. вел. Наказав упіминути в. князя, щоб він постарався, аби війна з в. кор. в. була як найскорше скінчена, і попередив, що він (гетьман) в. величества приятель, і доки буде живий, нічого не почне против в. величества.

“Другого дня спитав мене оден міщанин, скільки мені треба буде коней під вози- бо гетьман йому наказав про се подбати. Я зараз післав до канцлєра, щоб довідатися, як я се маю розуміти. Той зараз попросив мене до себе і виправдував сього чоловіка, що він се зробив з обережности, аби чогось не забракло.

“Але при тім пояснив мені, що з приводу моєї пропозиції була рада, і на ній ухвалено, не вступати в ніякі трактати, доки в. кор. вел. не признав за ними права на всю стару Україну або Роксолянію, де грецька віра була і мова (їхня) ще істнує- до Висли. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею здобули, і були б осміяні, коли б вони не вернули собі при нинішній нагоді того що було ними втрачено і несправедливо у них забрано 10).

“Коли б я мав (таку деклярацію) за рукою і печаттю в. кор. вел., то можна було б легко покінчити з союзом, тим більш, що у них нема звичаю робити довгі переговори. А з того побачив, що до ніяких реальних договорів не прийде, доки сі краї, на які вони претендують, не будуть за ними признані. Тому взявся виробляти проєкт договору, почасти на те щоб вивідати, в чім вони погоджуються з в. вел., а в чім розходяться; почасти-щоб до певної міри задоволити їх в їх претензіях. Коли я передав його канцлєрові, знову відбулася рада, і третього дня її ухвала була мені переказана через канцлєра в присутности богатьох старшин (“офіцерів”). Вони дуже дякували за щиру приязнь, яку весь час в. вел. виявляли, охороняючи їx інтереси й державу, і обіцяли завсіди покірно виконувати волю в. вел. Що до тіснішого звязку й союзу, то хоч вони й дуже хочуть війти в такий союз, але під сю пору не може се статись. (По перше)-тому що полковники 11) всього Запорізького війська, без згоди котрих се не може статись, про се ще не повідомлені; за кілька годин дано буде наказ, щоб вони за кілька тижнів зібралися і щось певне в сій справі постановили. По друге-з князем семигородським і з обома волоськими князями уложено союз, і їм також треба дати знати про се (проєктований союз з Швецією). По третє-вони ще не мають ґарантії від в. кор. вел., якої сатисфакції і нагороди мають сподіватися з сеї війни. Тому вони просять в. вел. з усею приязню відкрити їм остаточні інтенції і катеґоричні резолюції що до сеї польської війни, а вони за кілька день те саме зроблять через своїх послів до в. кор. вел.

“Тим часом альянс завязаний з кор. Христиною і короною Шведською далі зіставатиметься в силі, і в. вел. можете вповні спуститися на їx слова та ні трохи не сумніватися що до їх постійности. Для кращого запевнення в. в-ва. гетьман не тільки збирається сам вийти в поле з першою травою, щоб знищити спільних ворогів, але хоче закликати й вел. князя (московського), щоб він стримався від яких небудь ворожих кроків против в. кор. вел., а за всі вчинені шкоди вчинив сатисфакцію і реституцію; в противнім разі він 12) пошукає инших способів. Свому полковникові Антонієві він уже дав наказ, на випадок коли б в Польщі знайшлися якісь Московити, трактувати їх як неприятелів. Післав також до Отоманської Порти і до татарського хана, сповіщаючи їx, що він війшов у тіснішу приязнь з в. кор. в-вом, з князем семигородським і з обома волоськими князями, і просить їх (султана і хана) нічого против них не починати, бо инакше буде змушений виступити против них.

“Хоч я широко відповідав на се все, вони не хотіли відступити від сих постанов і навіть зробили мені закид, що мабуть я порозумівся з Московитами, коли так дуже їм опоную і протестую. Тому мусів покоритись і заспокоїтися на тім, і без протестів пуститися в дорогу назад” 13).ҐЂґ”“

Так оповідав Велінґ у своїй реляції королеві. Але Виговський Лілієкроні, що приїздив продовжувати зачаті Велінґом переговори, зовсім инакше пояснив причину такого несподіваного закінчення Велінґової місії, і се поясненнє повторив потім історіоґраф Карла-Ґустава Пуфендорф. Він пише що козаки були ображені тим, що Велінґ став торгуватися з ними за ті землі, на які вони заявляли претензії: силкувався лишити за королем Львів, Камінець і Поділлє до Бару, тим часом як козаки домагалися всеї Червоної Руси до Висли. “Вони резонно питали: пощо Шведам сі широкі области, котрих козаки добиваються від Польщі в сатисфакцію, і як вони їх думають обороняти”. Велінґ в'їдливо відтяв Хмельницькому, а коли Виговський хотів побачити його інструкцію, чи дійсно йому доручено ставити сі величезні жадання, він подер її перед ним. Хмельницький через те не схотів вести з ним переговори і заявив, що пошле послів до самого короля” 14).

Я навів се оповіданнє Пуфендорфа, бо воно мені здається правдоподібнішим ніж як се місце розшифроване в виданню реляції Лілієкрони Молчановського. Там сказано, що Велінґ викликав невдоволеннє при першій же розмові з Виговським, заявивши, що король претендує на городи по Бар, і він, Велінґ питав козаків, пощо вони хочуть богато земель від Польщі, і як вони їx будуть боронити 15). Цілком ясно, що Пуфендорф далеко правдоподібніше розуміє ситуацію, вкладаючи таке запитаннє в уста козаків.

Місія Велінґа таким чином розбилася на справі приєднання до козацької України західніх земель до р. Висли, українських і білоруських, “де була грецька віра”.

Тому що Велінґ приїхав з Семигороду, козацький “канцлєр” й инша старшина могли підозрівати, я сказав би-мали підставу підозрівати, що се Ракоцій настроїв його так, що він став торгуватися у козаків за Галичину і Поділлє, що в даних обставинах-се було зовсім ясно-не мали ніякої вартости для шведського короля. Ними інтересувався Ракоцій, і з ним на пункті сих земель у козаків не все було ясно, як виявилося слідом. Відти підозріння, що Ракоцій тут щось інтриґує і звязав Карла, а ще більше Велінґа на пункті козацьких претензій на Західню Україну. Пізніше, після краху Ракоція; гетьман і писар се досить ясно дали зрозуміти Лілієкроні. Коли він добивався, щоб приступлено було до складання формального договору, вони відповідали, що наперед треба порозумітися з королем і з Ракоцієм в справі границь тих володінь, які вони хотіли одержати, і зазначали, що вони вважають свої інтереси нарушеними договором Карла з Ракоцієм. Даремно Лілієкрона старався їx розговорити, посилаючись на свою інструкцію,-гетьман і писар і инша старшина посилалися на реляції Антона, скаржилися на поведінку Ракоція і висловляли переконаннє, що в тім пункті він спирається на якусь конвенцію з шведським королем.-“Кн. Ракоцій договорився з в. кор. в-вом. на некористь поширення і укріплення їх свободи”, формулював Карлові їх позицію Лілієкрона 16). Се очевидно виявилось і в переговорах з Велінґом, в недовірю до його поведінки і бажанню провірити, чи єсть у нього се в інструкції, та він персонально працює для Ракоція. Чи при тім дійсно дійшло до такої різкої і не дуже правдоподібної сцени, що Велінґ подер королівську інструкцію на очах у Виговського, инша річ. Може бути що Лілієнкрона “різав” свого попередника. Але в кожнім разі довірє до Велінґа пропало, гетьман і писар не схотіли з ним трактувати.

Лист гетьмана, висланий з Велінґом до шведського короля, досі невідомий; маємо тільки лист до Ракоція, що мав Велінґ відвезти, вертаючи назад через Семигород; він має дату 26 с. с. січня (5 лютого)-се мабуть день відправи Велінґа. Гетьман згадує про принесеного Велінґом листа від Ракоція, з намовою війти в союз з шведським королем (як то зробив сам Ракоцій). Гетьман запевняє в своїй охоті до сього- се він засвідчив листом до короля, дорученим Велінґові. Тому що шведський король не передав через Велінґа конкретних умов договору, гетьман хоче в короткім часі вислати до короля своїх послів 17). Очевидно, що такий більше менше лист пішов і до короля.