Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Сей несподіваний наступ старшина використала як привід, щоб уневажнити всі попередні переговори. Коли польське військо зближилося під Білу Церкву, Хмельницький, як ми бачили вже, прислав листовне запитаннє до Потоцкого, що значить його прихід. Потоцкий відповів, що прийшов не з якими-небудь ворожими замірами, а щоб прийняти присягу козацького війська. Хмельницький не завважає нічого против сього, просить відослати Гладкого і визначити місце для присяги. Потоцкий відправляє Гладкого гойно обдарувавши і визначає на присягу “Гострий Камінь”- місце славної битви козаків з Жолкєвским 1596 р.: щоб туди прибула старшина з обох сторін, взявши супроводу не більше 300 коней.

Але коли тут з польської сторони все було приготоване для парадної присяги, почалися ріжні труднації. Козацька сторона зажадала, щоб польська асістенція вступилася і з польської сторони щоб дано заставців. Далі приїхала депутація з 12 простих козаків, під проводом звісного вже нам з попередніх переговорів судді Одинця, і без усяких передмов заявила Потоцкому: “Наш пан гетьман і військо Запорозьке жадають трьох річей: перше-аби у всім були заховані зборівські пакти, потім-щоб жовнір звідси вступився і не ставав становищами; нарешті-аби нам (козакам) не розривати нашої приязни з Татарами, бо вони-сторожі нашої вільности”. Польська старшина була, мовляв, збентежена таким несподіваним оборотом. Почала нагадувати договорене в Білій Церкві: “Спамятайтеся, пригадайте собі-се річи вже порішені”. Вони відповіли: “Ми роз'їхалися з паном гетьманом, ми не знаємо, не відаємо, що було між вами! З тим нас військо послало”.

“Патетично промовляв до них п. воєвода київський, докоряючи їм за їx завзяттє-що їх то турецький чауш обіцянками скорої помочи хоче навернути на поганство-але то все говорилося до глухих. Зрозуміли ми зараз їх зраду, з того що вони нікого гідного на ту розмову не прислали. Обіцяли (делєґати) поговорити з Виговським, але тільки що від нас від'їхали, зараз нам відіслали назад наших закладнів, правда що здорових і цілих, але з тою піснею, що мусять бути зборівські постанови, инакше вони не можуть приступити до присяги”. Кінець кінцем польській старшині прийшлося “з немалим жалем” і конфузом вернутися до обозу, і роздумати, що ж тепер його робити далі?

Дневник оповідає, як на найвищій військовій раді, що відбулася того вечера, рішено було “рушити на неприятеля”. Додає, що Потоцкий при тім не мав заміру зводити битву з козаками, тільки оборонною рукою зблизитися до козацького табору, не припускаючи, щоб козаки хотіли виступити против нього. Та з дальшого оповідання видко, що переважна більшість польської старшини не поділяла такого пацифізму, і ухваляючи наступ, сподівалася, що при тім таки прийде до рішучої битви.

Плян наступу зложив Пшіємский, головний стратеґ польської армії. Він повторяв собою плян берестецького наступу, тільки в зменшених розмірах-бо польське військо було тепер значно менше.

Ранок був млистий, і тільки в полуднє розпочато наступ. Правим крилом проводив Радивил, лівим Каліновский, центром Потоцкий і Пшіємский, що керував артілєрією. Коли зближилися до козацького табору, відти над сподіваннє вилетіли на гарці козаки з Татарами; язики оповідали, що Хмельницький, хоч удавав потім, ніби то все сталось без його волі і відома, сам заохотив сих гарцівників, велівши поставити їм сім куф горілки.

Тоді Радивил, не питаючись Потоцкого, собі наступив на них. Кілька легких польських хоругов теж “замішалися” з гарцівниками. Чарнецкий став просити Потоцкого вступити в битву; той довго не згоджувався-“хоч всі були противної думки”-до всього иншого він чув себе цілком нездорово і не мав енерґії починати битву. Всі арґументи пускав Чарнецкий; що “оказія золота”, і вітер просто на козаків віє, і день суботній-присвячений Богородиці, патронні польській. Нарешті вирвав дозвіл у Потоцкого, і повів наступ підтримуючи Радивила, тим часом як Пшіємский з своїх позицій полошив козаків і Татар гарматним огнем.

Козаки й Татари, не приготовані до серйозної битви, розуміється, тікали при наближенню неприятеля. Поляки були дуже розохочені такими уганяннями, і дуже жалували, що здержливість обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского, не дала їм можливости одержати значнішої побіди, до котрої поривався Радивил. Вираз сьому невдоволенню дав Єрлич в своїх записках. “П. Потоцкий, гетьман коронний ніяк не хотів дати битви хлопам, хоч і товаришів убивано, і пахоликів, і коней на паші забирано: то все пускав повз себе і забороняв мститися”. Сам Потоцкий так описує сі операції в реляції канцлєрові, нічого не згадуючи про переговори, що відбулися підчас наступу:

“Так от 23 септембра зближаюсь я до Білої Церкви. В добрій милі виступає на зустріч козацький і татарський комонник, і я пішов против нього шиком подібним до берестецького-тримаючись інформацій й. кор. мил., та валом наступив на того неприятеля. Праве крило доручив князеві гетьманові литовському, ліве воєводі чернигівському з воєводою подільським, і як тільки пів милі вже було від їх табору-велів звести бій передовому полкові, що мав сторожу під проводом стражника військового. В сім бою за ласкою божою так йому пощастило, що оден полк з 14 хоругов з 7 хоругвами литовськими, що билися з правого крила, загнав неприятеля під табор, немало положивши козацького й татарського трупа. Но скінченій битві останок війська загнано до табора (обстрілом) з гармат, і я поблизу поставив свій табор.

В неділю 24 септ. дано мині знати, що козаки й Татари вийшли в поле, пустившися гарцями в переді і позаду нашого табору, і козаки сиплють собі шанець при одній греблі, аби нам боронити приступу до води і переправи на другий бік, до їх війська. Я велів війську вийти в поле, гарцівники билися з Татарами, а на козаків наказав наступити двом хоругвам райтарським. Козаки перед їх наступом уступилися на болота, а тих що поставили були шанець, кілька десятків пішаків королівських вистріляло.

25, в понеділок ударив великий дощ: утихло аж перед вечером, годин на дві. Тоді козаки з Татарами вийшли в поле, і наше військо теж. Коли вже почало смерком западати, велів я драґонії п. хорунжого Сендомирського прогнати гарцівника, а за ними вислав сина мого, старосту камінецького з одним полком, а п. воєводу чернигівського з другим. Вони йшли за драґонією, а наше військо стояло на поготові. Бувши вже недалеко від табору вони вдарили на кінне і на піше неприятельське військо, і за ласкою божою не малу шкоду їм задавши, загнали до табору.

Дня 26 септ., ві-второк, дощ лив незмірний, і ще голод великий на коней наступив: не було ні паші ні збіжа, все потравило Хмелеве військо. Козацький табор був розложений в великих ярах, в оборонних місцях, сильно окопаний і добре обсаджений арматою; війська в нім було більше ніж сто тисяч, і Орди що дня їм прибувало: язики на тім сходилися, що вже її було 30 тисяч. При тім Хмельницький- хоч мав таку силу, щодня присилав жебрати милосердя. Взявши під увагу, що він проситься, і часом переможеним не вадить і попустити, (pofolgwac), а табору їх здобути неможливо,-закликав я їхмосців на раду: що в тім разі чинити? Тут одні такої гадки були, щоб давши спокій таборові йти обходом-шиком і табором-до Ольшани, а звідти в глибину України наступати шаблею і огнем. Инші того обходу не радили, маючи за собою ту рацію, що се річ небезпечна-лишати неприятеля в тилу за собою. А підчас коли йшла ся нарада і вирівнювалися суперечні гадки їх м., знову присилає Хмель, благаючи милосердя і просячи більше не доводити до кровопролиття. З того пішли нові гадки їх м., і така вийшла постанова, щоб миритись, а миритися з тих мотивів: По перше-помічні хоругви, котрим кінчалася чверть, виповіли службу і заявили, що вийдуть з обозу. По друге-між піхотою прокинулася якась заразлива пошість: почасти з голоду-бо там, коли ми війшли в Україну, ніхто нам не постачав, і щоб за гроші купувати, не можна було у нікого нічого дістати-нам і самим не доводилося хліба їсти,-почасти з негоди, і так почали масово помирати, і військо зменшилося. По третє-князь староста жмудський (Радивил), відійшовши так далеко від свого обозу під Любечем і не знаючи що з ним діялось, хоч і не відмовлявсь іти далі, показуючи у всіх оказіях благородні приклади своєї чесноти, діяльности, мужности й любови до вітчини, але довго помагати не міг, бо оглядався на свої границі, і се давав під увагу. Четверте-язики щодня обіцяли самого хана з військом. Пяте-на нас самих і на коней наступив голод. Тому доручено вести переговори-й. м. п. воєводі київському, що так вірно, щиро і мудро сповняв доручену йому від нас послугу королеві й Річипосполитій і привів її до доброго кінця” 1).

Литовське звідомленне підносить, що битву першого дня (23 вер.) вивіз на собі Радивил, виправляючи дефекти Каліновского, і тільки не давши йому помочи, котрої він жадав, не дали йому здобути повну побіду.

“Гострий холод, і дощ лив як з цебра”-завважає звідомленнє-“він перебив воєнні пляни, зате поміг замиренню, бо люде почали вмирати, коні здихати, і в такім голоді і холоді далі не можна було стояти. Військо нарікало. Татари що раз прибували, і неустанно висли, не допускаючи до живности, челядь і коней забираючи; всі переходи замкнені. До давніх Татар прибув Караш-мурза, потім Камамбет-мурза і Орди Ногайські; самого нуреддіна сподівались.

“Але може бути, що й неприятель не все мав що треба, і тим скорше вирівняно умови згоди. Прийшло було до того, що військо прилюдно говорило, що хоче вибрати собі князя й. м. (Радивила), аби ним рядив -і вивідувано у нього,-навіть і п. краківський не від того був, щоб князь узяв на себе його працю-так схорованого. Але князь і слова не дав сказати на то: заявив, що прийшов помагати кождому з їх мил., а не псувати, і не хотів взяти на себе ані такої великої зависти, ані такого тягару”.

Ініціятиву відновлення переговорів, або “жебраннє милосердя” з боку Хмельницького, побіжно тільки згадане в реляції Потоцкого, докладніш описує дневник:

24 вересня Хмельницький прислав Райтаровского, товариша з польського війська, що якимсь чином опинивсь у нього (мабуть був захоплений як бранець). Висловляв знов здивованнє, що польське військо так підійшло під козацький табор, і запевняв, що він своїх не висилав напротив: се тільки деякі своєвільники вихопилися разом з Татарами, і він вдоволений, що з того не вийшло серйозної битви. Він далі бажав замирення, готов прислати своїх послів 2).

Відписати знов доручено Кисілеві-що польське і литовське військо також готові до закінчення договору, нехай тільки скоро, за дві години приїздять його посли. Але послів не було, а натомість з полудня околиця знову стала покриватися ріжним татарським і козацьким охотником: “одні з хуторів вийшли в поле-кількадесять тисяч, инші підкрадалися хащами по-над болотом, також вже дуже близько були-на оден стріл, а Татари з тилу вдарили на обоз. Час пройшов в бійках з сею партизанкою, а вечером приїхав Райтаровский з листом від Хмельницького, де той відкладав переговори до другого дня, тому що забув перед тим поставити деякі потрібні пункти в справі реліґії. Другий день 25 вер., пройшов також на нічім-в дрібній війні польського війська з охотником, як то ми вже бачили з гетьманського звідомлення. Доперва третього дня, 26 вересня, приїхали посли-і поставили додаткові жадання против того на чім ніби то стало в попередніх переговорах.

По перше,-козаків аби було 20 тисяч. По друге-аби вони могли бути в Винниці, Браславі і в Чернигові (в Браславськім і Чернигівськім воєводстві, а не тільки в Київськім); може бути що було щось в реліґійній справі, як заповідалось-але дневники сим разом не згадують. Комісари, з огляду на крайнє прикре, просто таки розпучдиве становище свого війська, рішили піти на уступки (дневник записує, що наслідком негоди, що настала, люде і коні почали гинути масами-одної ночи 300 душ з німецької піхоти померло). Згодились побільшити реєстр до 20 тисяч, але обстали при Київськім воєводстві. З тою відповіддю вислали до Хмельницького одного з послів і свого ротмістра Зацвіліховского-старого приятеля козаків (колишнього їх комісара), двох других послів приймано обідом. Дневник записує цікаву розмову, що при тім сталася. Оден з послів, звісний уже нам Роман Каторжний спитав: “Милостивий пане краківський! чому ви нас не пускали на море, на Турка? того б лиха в нашій землі не було!” Відповів Потоцкий: “Що ми терпимо то все задля цісаря турецького,-його панства охороняючи свої самі в ніщо обернули!”. Сказав на то козак: “Вже тепер нехай нам королівська милость і Річпосполита моря не боронить! бо козак не обійдеться без війни”. “Всі ми висловили їм згоду, додає дневникар, і так додали: “Хочби й зараз хотіли йти, то йдіть” 3). Без сумніву, з боку послів се була дипльоматична розмова, що мала підчеркнути ті перспективи спільного походу на Туреччину, котру для заспокоєння польської старшини малював їй Хмельницький, але ні в голові ні у кого з козаків не було дійсно того, щоб зачинати з Портою, з котрою зносини не перервались ні на час.

Другого дня, 27 вересня, Хмельницький прислав ще додаткові вимоги: щоб до Різдва польське військо не входило, себто не ставало на кватирі в Браславськім і Чернигівськім воєводстві-поки не буде скінчений козацький реєстр. Друге-щоб йому віддано- “Черкаси і Боровицю”, себто-очевидно-Черкаське староство з Боровицею, на тих же правах, як він володів досі Чигринським староством (щоб туди не посилались ніякі старостинські урядники, і всі доходи йшли “на булаву”). Дуже сі вимоги здались комісарам прикрими, але рахуючися з обставинами дано згоду на проволоку “до св. Миколая руського”. Мотивом послужило сказане Хмельницьким довірочно Зацвіліховскому (він видно й приніс сі нові вимоги): “Потиху сказав Зацвіліховскому, що се він тільки для поспільства робить-бо згинув би, коли б при браславських хлопах на се згодився. Але як їх розпущу, так зараз можете у них стати” (кватирами). Що до Черкас і Боровиці Потоцкий заявив, що не має на се повновласти: мусіла б на се бути осібна постанова соймова 4).