Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

З огляду на се його лякає лихий стан польського війська, що швидко розтає в поході: “одні утікають, инші вмирають голодом зморені, бо такою йдеться пустинею, що й за гроші купити нічого не дістане”. Треба продовжити плату повітовому війську на нову чверть — “бо в другій чверти найбільше буде роботи з тим хлопством”. “Найбільша з усіх робота тепер — шукати способів як найскорше заспокоїти сю колотнечу. Панове українці вже повисилали до своїх підданих, запевнюючи їм свою ласку і закликаючи до послушенства; що справлять виправлені (до них) післанці, дам знати з найближчою оказією. Таборові остатки (з-під Берестечка) щодня зменшує шабля в. кор. милости; думаю, що не богато буде таких, що дістануться до дому limina patriae salutabunt)” — Осол. 2286 л. 174-5.

6) Сі чутки, що універсали Хмельницького сфальшовані, для заохоти козаків і людности, переказує також нунцій в реляції з 5 серпня, с. 131.

7) Польські обозовці одначе перебільшують собі сей брак відомостей у Хмельницького, уявляючи собі, що він мовляв дуже довго не знав, чи наступає на нього посполите рушеннє, чи ні: докладні відомости про те, що сталось під Берестечком — що посполите рушеннє в похід не пішло, і король на Україну теж не піде, гетьман мав уже в 20 числах липня — див. Акты Ю. З. Р. III с. 471.

8) Польські справи 1651 р. ст. 1 б. л. 161-2, те саме, але трохи коротше в білгород. столбці 323 л. 185-6.

9) Акты Ю. З. Р. III с. 472-3.

10) Тамже, с. 472-3.

11) Тамже 461 і 473-4.

12) Міркую з того, що московський посол про сей шлюб не згадує, а він поїхав від гетьмана 28 липня, 5 серпня ж про сей шлюб знали в обох таборах — литовськім і польськім.

13) “А о Хмельницьком вЂсти такие єсть, что радость (весілля!) была в Корсуне, а понял у РЂи (!) полковника казатцкого, которой переЂхал к королю под Берестечком — жену его взял. И безпрестанно к себе збирает людей, и немного собираетца. А Татар у себя имЂет 2000, а давал им деньги и заслуженье, и всегда их к себЂ ожидаетъ. А на Дон послал по донских Козаков”. Се приписка реляції про операції Радивила, що кончається його в'їздом до Київа (4 серпня) — звідомленнє Старого, Польські справи 1651 р. столб. 7 (див.нижче с. 321). Тому сі відомости належать до 4 або 5 серпня н. с.

14) Дневник з польського обозу, під 6 серпня: “Перед вечером конфронтуються ріжні відомости. Кн. воєвода руський мав таку, що Хмельницький оженився і взяв козачку Филипиху (poiął kozaczkę Fylippichę) — що всім дуже смішно”, Staroż. І с. 277-8.

Між ріжними новинами, що подає з Варшави литовському підканцлєрові королівський секретар Млоцкий 27 серпня: “Хмельницький, заохочуючи до себе чернь (przychęcaiąc ieszcze czern do siebie) оженився в Корсуні з козачкою вдовою: там почав збирати військо, сподіваючись обіцяної на осінь помочи з Орди” — Автоґр. коресп. Сопігів б. петерб. бібл. 221 л. 294.

В невиданім дневнику двірського походження — Ос. 225 л. 419 об., разом з відомостями від Радивила про його вступ до Київа: “Хмельницький в Переяслові оженив ся з богатою козачкою”.

Згадки про його ожененнє також в Transsylvanla І с. 189, у Рудавського с. 80.

ПОСОЛЬСТВО МИТРОП. ГАВРИЇЛА І ГР. БОГДАНОВА, РОЗМОВА ВИГОВОЬКОГО З БОГДАНОВИМ, ЗНОСИНИ З ХАНОМ, РАКОЦІЙ І ЛУПУЛ, СТАНОВИЩЕ ПОРТИ, ГЕТЬМАН І СТАРШИНА ВПОВНІ ОПАНОВУЮТЬ СИТУАЦІЮ, ДЕПРЕСІЯ І НОВЕ ПІДНЕСЕННЄ НАСТРОЇВ.

Разом з тим переведено ревізію дипльоматичних відносин. Важно було відповідно прийняти і відправити московське посольство, що прибуло в сім часі: митрополита назаретського Гаврила (що їдучи до Москви через Україну по милостину повіз був листа цареві від гетьмана, і тепер повертав назад) і з ним післаного московського піддячого Григорія Богданова. 13 (23) липня вони були прийняті гетьманом: з початку сам митрополит, потім з піддячим разом. Митрополит з-початку устно переказав царську відповідь, а потім подав на письмі, в записи “білоруського письма” (не знати, чи се на Москві виготовили таку запись, для точности, чи вже тут у Корсуні українські писарі зафіксували митрополитові те що він мав сказати). На жаль сеї записи ми не маємо, але єсть в актах Малоросийського приказу інструкція: “митрополиту назарецкому Гаврилу сказать Б. Хмельницкому, гетьману — войска Запорожского”, з датою 5 (15) червня 1). Митрополит мав сказати гетьманові, що при нім приїздили з Польщі посли: Вітовский, Обухович і Обринский, просити помочи у царя на козаків і Татар, але цар не згодився їм помагати, тому що Хмельницкий воює за віру і за свої незносні кривди, а цар одної з ним віри; нехай краще король з козаками замириться і православія не кривдить. А гетьман і військо нехай покладаються на царя і не ймуть віри ніяким “ссорным рЂчам”: цар радий, щоб вони жили в своїй вірі і повольности, буде їх жалувати далі, а вони нехай йому служать і добра хотять і хана стримують від походу на Московське государство.

Як відповідь на ті горячі слова, які гетьман переказував цареві через сього самого Гавриїла і Арсенія Суханова, в листопаді минулого року, сі кисло-солодкі фрази звучали як іронія. Та ще при тім, як бачимо з звідомлення Богданова, митрополит ніби то від себе, але очевидно — з московської ж інспірації додав, що він дивується, якже се гетьман, відкликуючися до інтересів православної віри, сам держить “брацтво і спілку” з бісурменом, кримським ханом, що в сім брацтві руйнує православну людність, побиває і забирає в неволю? Митрополит, живучи в бісурменській неволі, може посвідчити, що союз з бісурманами не може бути користним: закон їх обовязує шкодити “гяурам”, і найкращий тому доказ — поведінка кримського хана в останній кампанії: як він зрадив Запорозькому війську, і самого гетьмана взяв в неволю, очевидно на те щоб видати його королеві. Гетьманові треба залишити сей союз і всяко вистерігатися хана, щоб він йому не наробив великої шкоди.

Гетьман здержливо відповів, що се він і сам розуміє: через хана програлося кампанію, бо як той його захопив з собою, військо боячися, що Орда почне грабувати їх країну, покинуло обоз і побігло й собі для охорони своїх родин 2). Але неволя змушує до сього союзу: воюючи з Польщею сам на сам, гетьман мусить бути в приязни з ханом. От коли б цар прийняв козаків в підданство, тоді вони б ханом не дорожили: гетьман тоді самого хана привів би в підданство цареві, а як би хан тримався б і з Польщею, се теж зовсім не було б страшним! 3)

На сю ж тему мав секретну розмову з Богдановим Виговський. Виясняв мотиви, з яких цареві треба тепер же прийняти в підданство “Малую Русь”: се принесе цареві велику територію, веливі доходи з промислів і з торгівлі, забезпечить від Польщі, так що та ані думати не посміє про війну з Москвою; навпаки, Польщу і Литву можна буде так само привести в підданство. Коли ж цар, не зволить прийняти їх, козаків, в скорости, і їм прийдеться піддати ся польському королеві, то польський король напевно почне зараз війну з царем, і козаків зараз почне намовляти і грошима задобрювати, щоб йому в тій війні помогли — щоб православних Малої Руси з царем посварити і до кровопролиття привести. Він, писар, сильно побоюється, що король в такім разі дійсно привів би таки до того, що козаки разом з Поляками рушили б на Московське царство, а кримський хан поготів! Відомо цареві, як король з ханом на Московське царство замишляли, і козаків на поміч закликали: їх злий умисел тільки тому й не здійснився тоді, що гетьман і військо Запорозьке рішучо відмовилося йти на православну Москву: за те й хан довго на гетьмана гнівався. А тепер цареві сам час (“большое время”) прийняти православну Малу Русь під свою руку — тому що з боку польського короля виявилися явні неправди, які дають цареві на те повне право 4).

Правдоподібно не без звязку з сим той же писар поінформував про те, що розповідали товариші з Литовського війська, захоплені і прислані роз'їздом полк. Мозирі. Мовляв, чули вони від Радивила, що король і сенатори доконче хочуть з козаками замиритись, чекають їх послів. А коли козаки не пришлють, то король і сенатори задумують розіслати тайні універсали до митрополита, київського духовенства і всіх людей світського й духовного чину по всіх городах, аби вони намовляли і всяко приводили Запорозьке військо, щоб воно з королем замирилось і знову було у нього в підданстві. А для того їм сього хочеться, що з Москвою неминучий розрив: цар домагається неможливих річей — кари смерти на таких великий людей за дрібні проступки (прописки в царських титулах). Се дає привід уважати згоду за зірвану; тому замирившися з козаками король і сенатори задумують почати війну з Москвою, щоб загамувати усобицю з козаками (звернувши їх сили й інтереси на сю війну) 5).

Сі представлення не знаходили в Москві сприятливого відклику. Там очевидно досить песимістично задивлялися на козацьку справу і вже не мали охоти до інтервенцій. Саме коли Богданов приглядався українським справам на місті, московській уряд, одержавши відомости про берестецьку катастрофу, вислав обіжника до пограничних воєвод з інструкціями, як їм бути з козаками, що приходитимуть на московську границю, потім як вони “пошли розно” з табору: невеликі ватаги, 20-200, які посилатимуться на те що прийшли від гоненія польського, оселяти на пограничу, а великі партії, такі що приходитимуть з своїми полковниками навіть, — справляти на Волгу, дальше від границі 6). Очевидно, московські політики передбачали повний розвал і ісход козацького війська і меньше всього мали охоту тепер вязатися з ним.