Історія України-Руси. Том 7

5) Źródła dziejowe VI с. 127 р. (друковано з копії, з деякими очевидними помилками — я дещо поправляю).

6) Архивъ Югозап. Рос. VII. II с. 21.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ПРОЦЕС УПАДКУ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ЗДИЧІННЄ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ.

Велика, кільковікова прогалина в наших джерелах дає можність відповісти на се питаннє тільки дуже загально.

Приготовляло ся се спустошеннє вже здавна, наслїдком упадку державної орґанїзації, державного житя, — з одного боку, сильного натиску кочових орд — з другого; явища сї йдуть в парі й звязані між собою. Уже з другої половини XII в. стає очевидною безсилість державної орґанїзації, княжої власти стримати натиск кочовника над псредстеповий пояс української кольонїзації. Передстеповий пояс нищить ся, пустїє. Вся східно-полуднева Україна починає підупадати; житє полїтичне, економічне, культурне починає все сильнїйше й замітнїйше відливати відси в лїпше захищені й спокійнїйші краї західнї й північні 1). Ослабленнє Половецкої орди в другім і третїм десятилїтю XIII в., можливо, трохи затримало сей процес і дещо улїпшило кольонїзаційні обставини передстепового поясу, але за бідністю джерел про се можна говорити хиба в формі гіпотези. Та слїдом Батиїв погром задає рішучий удар полїтичному житю східньої України, а в дальшій лїнїї — також економічному й культурному. Значна частина східно-української території виломлюєть ся з князївсько-дружинного устрою й вертаєть ся до давнього аморфного житя поодиноких громад під татарською зверхністю. В иньших частях, де князївсько-дружинний режім задержав ся, або відновив ся, він малїє, дрібнїє, вироджуєть ся й затрачує свій полїтичний характер: державно-правні прикмети його слабнуть все більше й уступають місце прикметам приватно-правним 2). Під тяжкою рукою татарської зверхности, дикої, варварської й особливо неприхильної, підзорливої та ворожої до вищих, правительственних верств, до власти, до всього що може бути завязком орґанїзації, опозиції, відпору, — житє дичіло, вироджувало ся. Вищі, заможнїйші, культурнїйші верстви, вибагливійші що до обставин житя, починають кидати східно-українскі землї, що так мало давали запоруки безпечности, ладу, порядку. Боярство і міський патриціат, духовенство й артистично-реміснича людність мандрує на захід, в Галицько-волинські землї, і на північ, в землї українські, білоруські, великоруські.

Повного спустошення в Східнїй Українї ще нема. Для низших верств, придавлених боярсько-капіталїстичними елєментами, такі зміни на перших початках могли навіть бути досить пожадані. Тим більше, що татарське правительство, поки держало свої орди в руках і могло вести якусь плянову полїтику, безперечно, йшло на зустріч течіям, зверненим проти князївсько-дружинного режіму, й мусїло старати ся як найменьше наприкряти ся українському демосови, там де він ставив ся ворожо супроти сього режіму. Ми бачили в своїм часї, що навіть у слободи, осаджувані татарськими баскаками, збирало ся богато осадників, і люде тїкали туди з сїл княжих 3). Де князївсько-дружинний режім упадав, — житє демократизувалось, „без холопа і без пана” до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еволюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.

Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна — а се, як знаємо, почало ,,вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка 4). Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств — де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Патріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх „отчичів і дїдичів” — ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, — як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, — мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спокійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на „улусах” свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, — житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.

Розумієть ся, як то кажуть — голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, — поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, „уходами”, як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.

Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше — як по обставинам.

Примітки

1) Про се див. в т. III 2 с. 334 і т. VI с. 6 і далї.

2) Див. в т III 2 с. 155 і далї.

3) Див. т. III 2 с. 153-4.

4) Див. т. IV 2 с. 294.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ВІДРОДЖЕННЄ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЯ ПІД ЛИТОВСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ, ЗАХОДИ ОБОРОННІ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ЗА ВИТОВТА, РОЗДАЧА МАЄТНОСТЕЙ, ОСЛАБЛЕННЄ ПО ВИТОВТЇ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ. КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XV ВІКУ: ЗАМКИ НА СТЕПОВІМ ПОГРАНИЧУ, ВОЄННОСЛУЖЕБНА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ В БРАСЛАВЩИНЇ, КИЇВЩИНЇ І ЗА ДНЇПРОМ, СЕЛЯНСЬКІ ВОЄННО-СЛУЖЕБНІ ГРОМАДИ, СИСТЕМА ЗАМКІВ, ГОСПОДАРСТВО.

В другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори, закріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.

Найбільш визначним і енерґічним репрезентантом сих змагань в наших джерелах, в данім ними матеріалї, виступає Витовт. Ми знаємо, що він змагав до того, аби поставити під свої впливи саму Орду, і для того зробив кілька походів в степи, а пізнїйше полїтичними способами — виводячи своїх протеже на ханський престіл, пильнував тримати орди в своїй залежности, і дїйсно вмів осягнути те, що на чорноморськім побережу його воля була законом для тутешнїх Татар. Річні дороги Днїпра, Бога, Днїстра, їх виходи в море хоче мати він в своїх руках, і для того ставить тут ряд замків. Відживають давнї, віками погребані ідеї про урядженнє експортових портів на чорноморськім побережу, митних комор на тих степових дорогах; для їх охорони ставлять ся замки, а в плянах їх мають і ще більше 1). Наданнє чорноморського побережа Бучацким з 1442 р., що говорить про „замки наші: Каравул на Днїстрі, Чорний город там де Днїстер паде в море, і Качибеїв на морськім березї, з усїма містами, портами, митами водними і сухопутними”, та ставить новому державцеви в обовязок укріпити і в лїпший стан привести сї замки й городи 2), — як відгомін свіжої ще памяти про Витовтові заходи на Чорноморю має зовсїм реальне значіннє. В Витовтових часах се були зовсїм серіозні пляни, як показує історія побудовання замку на Днїстровім лиманї (мабуть тогож Чорного городу). Границї України зачеркували ся до чорноморські береги на полуднї, по Донець і Тиху Сосну на сходї 3). Се був поворот до давнього стану річей — пять столїть назад, як ще турецький поток не залляв чорноморських степів. І в першій чверти XV в., при енерґії Витовта, при великих силах, які давала сконцентрована, в одних руках зібрана Литовська держава, сильна і одностайна під міцною рукою Витовта — сї завдання могли б в значній мірі бути сповнені.

Не без значіння може бути се, що Витовт всю східно-полудневу Україну (окрім Сїверщини) задержував в своїй безпосереднїй власти, не даючи в державу князям. Поділє, коли воно перейшло до нього (західнє від р. 1411, східнє мабуть ще від 1393 р. і без перерви до смерти Витовта), він обсадив своїми старостами. В Київщинї, разом з Заднїпровєм, по смерти Скиргайла, що дістав сю волость на основі умови з Ягайлом, посадив Витовт свого товариша кн. Івана Ольгимунтовича, але не в ролї князя володаря, а в ролї намістника тільки („далъ ему держати Києвъ”, як каже русько-литовська лїтопись). І така управа через намістників, очевидно, потягнула ся до самого надання Київщини Олельку Володимировичу (в 1440-1 р.) 4). Дуже можливо, що Витовт умисно не давав тут волостей нїкому, щоб мати вповні свобідну руку в задуманім руху на полуднє, — щоб вести його по одному плянови на цїлій лїнїї.

На жаль, недостача актового матеріалу з близьких Витовтови часів не дає нам можність слїдити за його заходами коло кольонїзації й орґанїзації в серединї самого того передстепового поясу. Тільки для західнього Подїля (пізнїйшого Подїльського воєводства) задержало ся певне число Витовтових надань 5). Се переважно записи сум на ріжних маєтностях, роздаваних в державу ріжним особам — Русинам (місцевим і з дальших земель) і ріжним приходням. Таке роздаваннє, инакше сказати — формованнє воєнно-служебної верстви й воєнно-служебного землеволодїння, судячи по захованим вказівкам, вело ся інтенсивно, очевидно — не тільки на поділю, але і в Браславщинї, і в Київщинї 6). Поруч воєнно-служебного привілєґіованого землеволодїння, що запевняло певну воєнну силу сим землям, формували ся кадри воєнно-служебного селянства, так званих слуг, які звільняли ся з усяких иньших повинностей, або сї иньші повинности зводили ся до minimuma в заміну за обовязок воєнної служби. В пізнїйшій описи київських сїл маємо при сих воєнно-служебних осадах, які в захованім до наших часів фраґментї досить густим рядом криють західно-полудневе київське пограниче, виразні відсилки до Витовтових практик, які позволяють бачити в орґанїзації сих воєнно-служебних кадрів дїло Витовта, безпосередно його та його намістників 7). Разом з тим мусїли йти заходи коло будови укріплених замків, що мали служити опорними узлами сеї воєнної орґанїзації.

З смертю Витовта центральне правительство уже не займалось більше сею справою так енерґічно. Західнє Поділє перейшло до Польщі і з заведеннєм тут польського устрою (по смерти Ягайла) було більше полишене власному промишленню місцевої шляхти. Правительство в. кн. Литовського, заклопотане внутрішнїми завірюхами й відносинами до Польщі, тратить інтерес і розуміннє сеї східно-полудневої справи, начеркненої Витовтом — як взагалї занедбує свою східню полїтику. Нові київські князї — Олелько і його син Семен, що в 1440-х рр, дістають в удїл Київщину з Заднїпровєм, полишені своїм слабким силам, могли тільки слабшими заходами і не так пляново вести далї традиції Витовтової полїтики — рух на полуднє. Але так само було в Браславщинї, хоч би вона правила ся намісниками безпосередно від центрального правительства 8).