Історія України-Руси. Том 7

І на соймі справдї, починаючи від вступної мови маршалка Як. Собєского 6), участника Хотинської війни, що в своїх записках так виносив високо заслуги й чесноти козацькі, але в сїй вступній промові вихваляючи польський тріумф над Османом не згадав і словом заслуги козацької, а не обминув за те козацької небезпеки — не зазвучала анї раз нота вдячности за козацькі заслуги. За те неустанно повторяла ся справа приборкання козацтва, забезпечення від неї спокою і ладу держави. І козаки, стративши надїю на вдячність польських хозяїв держав, — грозили. Грозили вже зимою 1621/2 р. по першій відправі на свої жадання. І з новою силою грозили тепер.

„Королю сенату і послам земским заявляли козаки, прислані на сойм в посольстві, що як не будуть сповнені їх жадання, то вони счинять повстаннє і великої біди нароблять державі. Прислані на сойм листи біскупа київського, що вже вони 100 полковників вибрали і 100 тисяч козаків вписали до війска — число страшне для держави; се потверджує і мий Саковский”, писав з сойму Рутский. Як чоловік інтересований церковною справою, він під козацькими домаганнями розуміє тільки церковні — щоб унїатів скинено з урядів і віддано їх православним. Але між козацькими домаганнями були й иньші, для козачини незвичайно важні. Побільшеннє платнї (і укрите під тим — побільшеннє „законного” контінґента війська), замкненнє Київського воєводства для жовнїрських леж і фактичне перетвореннє його в козацьку територію (право козаків мешкати скрізь і скрізь мати свої права і юрисдикцію) — от що містило ся в них.

Король Жиґимонт в своїм ультрамонтанськім завзятю був однаково не податний нї на мольби, нї на погрози, нї на пригадки його обіцянок, коли справа зачіпала інтереси святої католицької віри. Тим більше, що в даний момент козацькі погрози не були так страшні, як могли бути иньшим часом. На полїтичних горізонтах було тихо, правительство польське не потрібувало козацької служби, анї не лякало ся дуже його повстання, маючи руки розвязані і сподїваючи ся по соймі покінчити з жовнїрською конфедерацією і мати свобідне військо до роспорядимости. Та обставина, що козаки влазили в його церковну полїтику, хотїли робити в сїй сфері пресію своїми воєнними силами тільки неприязно мусїла настроювати короля взагалї для козацьких домагань.

Але сенат і посольська палата не були так односторонно настроєні для інтересів католицтва і не могли так стоічно слухати погрози козацьких і шляхетських православних депутатів, що даний курс церковної полїтики може привести до домашньої війни. „Козацькі депутати дуже наставали на послів земських, представляючи ріжні небезпеки, які вийдуть, коли не будуть сповнені їх прошення” 7), і шляхта не лишала ся глухою на їх слова, особливо посли полудневих воєводств, що легко могли б зробити ся ареною козацької жакерії, або бути видані „на мясні ятки” Татарам. В „екзорбітанціях” (реєстрі завважених непорядків), предложених королеви посольською палатою, поруч меньше приємного для козаків запитання — „чому козаків не приведено до порядку згідно з конституцією 1619 р. про наємне військо”, поставлено було тож і сей закид: „чому нарушують ся права людей грецької віри, против конституцій 1607 і 1620 р. про грецьку віру”? 8).

Запитаннє се, иньшими словами, докоряло королеви, що він не іменує на православні бенефіції православних. Але король, скориставши з не дуже докладної стилїзації, відповів на се питаннє „хитро”, як каже Рутский. Людям грецької віри нема нїякої кривди від короля, казала ся відповідь; він не каже нїкого змушувати чи силувати до унїї анї обмежати когось в правах чи тїснити через релїґію; згідно з законами і старими звичаями роздає він духовні бенефіції людям шляхетського стану грецької віри. „Навпаки, против тих законів і давнїх практик звичаїв необачні люде 9) плебйського стану Борецький і Смотрицький та иньші зважили ся без номінацій і відомости короля висвятити ся на митрополїю і владицтва при живих владиках від підозрілого чужоземця, турецького підданця, що не мав в тутешнїх краях нїякої юрисдикції й на те тільки, видко, і післаний був, аби бунтувати королївських підданих підчас турецької війни. Се crimen laesae maiestatis, зневага гідности і власти королївської, Богом йому даної, бо в державі королївській нїхто не може бути арцибіскупом, біскупом, митрополитом, владикою инакше, тільки той хто буде іменований і визначений (podany) королем. А до того ще від них дїють ся великі ексцеси і непорядки. В Київі чотирох монахів, силоміць взявши від олтарів, вязнено і мучено і тільки тепер недавно випущено; кілька лїт перед тим вхопивши втопили київського офіціала, митрополичого заступника. В Минську і по иньших містах силоміць забирають церкви королївського надавання, бють і забивають священиків і монахів та иньші великі посильства чинять. „Таким чином власне жалібники нарушають закони і права власти королївської, а від короля і унїатів нїякого нарушення їх прав нема, і нїякої вини вони не виказали й виказати не можуть”.

Була се, як бачимо, відправа по своїй безоглядности, по всїм попереднїм, просто незрівняна, і легко зрозуміти ептузіастичні слова Рутского, коли йому поданий був від короля наперед начерк сеї відповіди: „Дай, Боже, многі лїта найяснїйшому! сливе оден він бореть ся за нас” 10). Але настрій палати і сенату був такий, що такою безповоротною відправою не можна було обмежитись, і в кінцї своєї відповіди король додав „щось”:

„Король його м. бажає, щоб для заспокоєння сих ріжниць між людьми грецької віри духовні особи з обох сторін визначили час і місце, і там зібравши ся за порозуміннєм без великої громади світських людей (дальших від сеї справи) в присутности визначених на те королївських комісарів, поміркували й поговорили про обопільну трівку згоду. А коли б не могли прийти до згоди, то нехай би на будуще з обох сторін заховував ся спокій, згідно з постановами 1607, 1609 і 1620 р., і одна сторона другій не чинила нїяких безправностей і кривд” 11).

Се проєкт православній сторонї не міг подобати ся анї трошки, бо ж їй хотїло ся не якогось компромісу з унїєю, а повного скасовання унїї. Але король хотїв задокументувати перед сенаторськими та посольськими кругами свою охоту щось зробити для полагодження сеї релїґійної боротьби, яка встигла їм доїсти. А при тім міг бути певним, що з предложених ним нарад православних з унїатами, без участи світської суспільности, а за те з участю і контролею королївських комісарів, унїї нїякої шкоди не буде.

Дїйсно, посольська палата і сенат вже забагато мали тих „утисків грецької віри”, й хотїли якось зацитькати ту справу. Рутский в цитованих листах, правда, каже, що з сенату нїхто не помагав унїї, король сам оден витягав її справу, а настрій земських послів був настільки непевний, „що доконче прийшло ся ходити до земських послів і виясняти їм нашу справу, чого досї ми нїколи не робили”. Але від сього настрою (і без того мабуть, занадто песимістично представленого Рутским) далеко було до якогось співчутя. Хотїли тільки доконче якогось полагодження, компроміса, modus vivendi.

На королївську відповідь по релїґійному питанню посольська палата заявила, що посли „ждуть і просять покірно основного і дїйсного заспокоєння грецької віри з обох сторін, — для сього ми вже визначили з нашого кола депутатів до панів сенаторів” 12). Не хотячи відкладати компромісу до обіцяного королем духовного собору, палата зараз хотїла власними засобами попробувати привести до нього. Король не спротивив ся сьому, і так при кінцї сойму зложена була комісія з девяти депутатів посольської палати і пяти визначених королем сенаторів, під проводом прімаса Ґембіцкого; вона запросила владиків унїатських і православних. Але православні, розумієть ся, холодно прийняли сю пробу компромісу, і дїйсно з сеї соймової комісії не вийшло нїчого. Православні виложили свої арґументи, пояснили права, унїати на се предложили своє, і на тім стало. Комісія кінець кінцем нїчого иньшого не надумала, як від себе повторити пропозицію собору 13). Православні владики заявили, що собор не потрібний, бо нїяких діспут релїґійних бути не може, та й мусїв би відбути ся під проводом царгородського патріарха 14). З становища православних се було льоґічно, але сойму се не могло здати ся нїчим иньшим як тільки прикрою упертістю. Потрібний був по його гадцї компроміс, а він не міг обійти ся без уступок обостороннїх.

Сойм кінець кінцем в справі релїґійній обмежив ся постановою тимчасовою: всї засуди і процеси в релїґійній справі скасував, проголосив у сїй справі спокій, а рішеннє її відложив до будучого сойму, „через иньші державні справи” (таких властиво як раз не було) 15). Так позбула ся польська суспільність національної української справи. Ще більше відпорно поставила ся вона супроти постулятів спеціально козацьких. Зріст козацьких сил і претенсій грозив стану володїння народу шляхетського. Вмішаннє козаків в церковну справу і їх погрози робили кепський смак не тільки у короля, але і в соймі. Сеніор сенату кн. Збаразький в своїй промові вказував потребу полагодити справу козацьку „не тільки супроти небезпеки турецької війни — котрої нїчого нема тяжшого на світї, але і з огляду на наш власний домашній страх і неволю, яку терпимо від своїх власних хлопів, і грозить нам звідси скора буря, через справу релїґійну і велику надутість тих людей”. І заохочував сойм забрати ся до радикальних заходів. „Не гамувати, але визволити ся нам треба від сеї біди” 16).

Без сумнїву сей голос знаходив прихильний послух. Навіть православні депутати, що в справах національних (церковних) радо шукали підпори у козаків, на пунктї боротьби з розростом козацьких сил і претенсій були солїдарні з польським шляхетським громадянством 17). Проєкт Збаразького, щоб вислати від цїлого сойму: від короля сенату і посольської палати спеціальних делєґатів і поставити козачинї ультиматум, — був прийнятий соймом. Козаки мали або капітулювати — розпустити військо до вказаного числа, і се вказане число вивести на Запороже, та присягти, що не будуть ходити на море і зачіпати Турків, і зараз з королївським дворянином на Запорожу зробити суд і управу над своєвільниками. В такім разї правительство вишле до козаків своїх комісарів і уставить дальший порядок що до реєстра і платнї. Як нї, буде вислане на них військо, щоб їх знищити до останку 18). Се була тільки одна з трох рад, які старий князь мав на приборканнє козачини: про иньші не хотїв розводити ся публично. Король також не схотїв висловляти, в відповідь на запитаннє посольської палати, своїх плянів на приборканнє козачини 19). Правительство і суспільність, очевидно, завзяли ся на козаків і в відповідь на козацькі погрози бунтом носили ся з гадками про кріваву розправу, на взір Солоницької 20).

Число козаків хотїли попробувати звести до двох тисяч 21); але в секретній інструкції для комісарів maximum козацького війска означав ся на 5 тис., і платню їм годили ся підвисшити до 60 тис. 22). Дивна то була тактика — maximum уступок ховати в секретї і випробовувати податність противної сторони таким значно низшим minimum-ом!

До комісії визначено найперших маґнатів, в надїї на їх авторитет, і на їх полки. Збаразький клав натиск на те, щоб комісія зявила ся на Українї завчасу, „перше нїж лїд почне падати”, инакше буде запізно. І треба розложити на Українї військо; його число в севкретній записцї означене було на півчетверта тисячі, окрім козацьких хоругов.

Се була відповідь на козацькі жадання. Не попускати!

Як в справах загально національних, так і спеціальних козацьких інтересовані стали перед гладкою стїною католицько-шляхетського „non possumus”.

Кампанїя була програна. Тої ж ночи, як скінчив ся сойм, православні владики „ратували себе як найспішнїйшою утечею”, як пише Рутский 22).

Він, каже, знав вперед такий кінець, на підставі зносин, які мав з королем і ріжними впливовими католиками. „Оскільки з початків можемо судити про кінець сойму, схизматики нїчого не дістануть. Се вже вони почали дорозумівати і кілька разів випустили крик розпуки і гнїву, і казали се не тільки моїм священикам, але і минї самому сказав се Древинський: „Бачимо, що нїчого ми не осягнемо проти вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас”. Ми посміяли ся з сього, бож справдї тільки сміяти ся з сього. Королеви Бог дасть довге житє; зросте й наших число; не забракне і ласки престолу апостольського, що своїми впливами подвигне проводирів нашої держави; і те що від Бога — поміч його свята”.

Натиск православних розбивав ся, якими бачили, на пунктї інтересів соціальних, клясових: солїдарні між собою в реліїґійно-національних справах союзники — шляхта і козачина — стрічали ся на сїм соціальнім ґрунтї як ворожі сторони.

І все таки всечеснїйші отцї сміяли ся завчасно, забуваючи французьке прислівє „найлїпше смієть ся той хто смієть ся останнїй”.